Біла качка
Один князь одружився з прекрасною князною і не встиг ще на неї надивитися, не встиг із нею наговоритися, не встиг її наслухатися, а вже треба було їм розлучатися, треба було йому їхати у далеку путь, покидати дружину на чужих руках. Що робити! Кажуть, вік обійнявшись не просидиш.Багато плакала княгиня, багато князь її умовляв, наказував не покидати високого терему, не ходити на бесіду, з поганими людьми не водитися, лихих слів не слухати. Княгиня обіцяла все виконати.
Князь поїхав, а вона замкнулася у своїй кімнаті й не виходить.
Довго чи коротко, прийшла до неї жінка, здавалося — така проста, сердечна!
— Що, — каже, — ти сумуєш? Хоч би на божий світ подивилася, хоч би по саду пройшлася, тугу розвіяла.
Довго княгиня відмовлялася, не хотіла, нарешті подумала: по саду походити — не біда, — і пішла.
У саду розливалася кришталева джерельна вода.
— Що, — каже жінка, — день такий спекотний, сонце пече, а водиця холодна так і плеще, чи не викупатися б нам тут?
— Ні, ні, не хочу! — А потім подумала: адже викупатися — не біда!
Скинула сарафанчик і стрибнула у воду. Тільки занурилася, жінка вдарила її по спині.
— Пливи ти, — каже, — білою качкою!
І поплила княгиня білою качкою.
Відьма одразу вбралася в її одяг, прикрасилася, нафарбувалася і сіла чекати князя.
Тільки цуценя гавкнуло, дзвіночок дзенькнув, вона вже біжить назустріч, кинулася до князя, цілує, милує. Він зрадів, сам руки простягнув і не впізнав її.
А біла качка нанесла яєчок, вивела діточок: двох гарних, а третього — заморыша; і діточки її вийшли — хлопчики.
Вона їх виростила, стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, клаптики збирати, кафтанчики шити, та вибігати на бережок, та поглядати на луговину.
— Ох, не ходіть туди, діти! — говорила мати.
Діти не слухали; сьогодні пограються на траві, завтра побігають по мураві, далі, далі — і забралися на княжий двір.
Відьма чуттям їх пізнала, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а потім наказала розкласти вогню, повісити казани, нагострити ножі.
Лягли два брати й заснули; а заморыша, щоб не застудити, наказала їм мати в пазусі носити, — заморыш-то й не спить, все чує, все бачить.
Вночі прийшла відьма під двері й питає:
— Спите ви, дітки, чи ні? Заморыш відповідає:
— Ми спим — не спим, думу думаємо, що хочуть нас усіх порізати: вогні кладуть калинові, казани висять кипучі, ножі точать булатні!
— Не сплять!
Відьма пішла, похапцем похапцем, знов під двері.
— Спите, дітки, чи ні? Заморыш знов каже те саме:
— Ми спим — не спим, думу думаємо, що хочуть нас усіх порізати: вогні кладуть калинові, казани висять кипучі, ножі точать булатні!
"Що ж це все один голос?" — подумала відьма, відчинила потихеньку двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, одразу обвела їх мертвою рукою — і вони померли.
На ранок біла качка кличе діток: дітки не йдуть. Зачуло її серце, здригнулася вона і полетіла на княжий двір.
На княжому дворі, білі як хусточки, холодні як пласточки, лежали брати рядочком.
Кинулася вона до них, бросилася, крильця розпустила, діточок обняла і материнським голосом закричала:
— Кря, кря, мої діточки!
Кря, кря, голуб’ятка!
Я нуждою вас вигодувала,
Я слізьми вас випоїла,
Темну ніч недосипала,
Солодкий шматок недоз’їдала!
— Дружино, чуєш, нечуване? Качка примовляє.
— Це тобі здається! Накажіть качку з двору прогнати!
Її проганяють, вона облітає і знов до діток:
— Кря, кря, мої діточки!
Кря, кря, голуб’ятка!
Згубила вас відьма стара,
Відьма стара, змія люта,
Змія люта, підколодна;
Відняла у нас батька рідного,
Батька рідного — мого чоловіка,
Потопила нас у бистрій річечці,
Обернула нас у білих качок,
А сама живе-величається!
"Еге!" — подумав князь і закричав:
— Ловіть мені білу качку! Кинулися всі, а біла качка літає і нікому не дається; вибіг князь сам, вона до нього на руки впала. Взяв він її за крильце і каже:
— Стань біла береза позаду мене, а червона дівчина попереду!
Біла береза витягнулася позаду нього, а червона дівчина стала попереду, і в червоній дівчині князь впізнав свою молодую княгиню.
Одразу піймали сороку, прив’язали їй два пузирки, наказали в один набрати води живущої, в інший — мовлящої. Сорока злітала, принесла води. Покропили діток живою водою — вони здригнулися, покропили мовлящою — вони заговорили.
І стала у князя ціла родина, і стали всі жити-поживати, добра наживати, лихо забувати.
А відьму прив’язали до конячого хвоста, розімчали по полю: де відірвалася нога — там стала кочерга; де рука — там граблі; де голова — там кущ та колода. Налетіли птахи — м’ясо поклювали, піднялися вітри — кістки розвіяли, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!
Інші казки
