Чарівна дудочка
Давним-давно жили собі чоловік із жінкою. І росла у них дочка. Усе в дівчини було гарне: і зріст, і врода, і вдача. Дивлячись на неї, люди раділи: з усіма дівчина була привітна, ласкава, чемна. Усім поспішала допомогти, чим могла.Але ось сталося нещастя, прийшла біда. Померла у дівчини мати.
Минуло чимало часу, чи мало — та батько одружився з удовою. А удовиця привела у дім свою дочку. І стало в сім’ї четверо. Сиротою жити невесело, а з мачухою стало ще гірше. Рідну дочку вона пестила, балувала, а падчерку не полюбила з першого дня. З півнями сирота вставала, сльозами вмивалася, до півночі по господарству керувала. І пряла, і ткала, і по воду ходила, і дрова носила, і корів доїла.
А зла баба лише покрикувала:
— Неумілиця ти, негіднице! Хлібоїжа на мою голову дісталася!
Ось якось раз відкрив батько скриню, що від першої дружини лишилася. А в скрині і душегрійка, хутром обшита, і кокошник, перлами вкритий, і черевички саф’янові, і перстень золотий з дорогоцінним камінцем, і різний одяг.
— Поділимо порівну, і буде у наших дочок посаг, — сказав батько.
А заздрісні мачуха зі своєю дочкою затаїли чорну думку.
— Отаке багатство ділити на двох, — шепотіла мачуха дочці. — Та з таким посагом ми й купецького сина знайдемо. Не за мужика вийдеш, за лапотника. Тільки не зрадь!
Минуло якийсь час після тої розмови, зібралися дівчата по ягоди йти. А батько жартома їм і каже:
— Ну ось, хто з вас більше ягід принесе, той при поділі посагу трохи більше дістане.
Ходять дівчата лісом, перекликаються, ягоди збирають. А ввечері зійшлися вони на галявині. Глянула мачухина дочка — батюшки світ, у батькової дочки кошик повний-повненький, а в неї ледве на донишку! Тут і згадалися їй матерні слова: не ділити посагу на двох... І як проходили через болото, вихопила мачухина дочка у зведеної сестри кошик з ягодами і штовхнула її з перекладин у безодню трясовину.
— Тону я, гину, сестричко мила, — зойкнула дівчина, — допоможи мені!
— Стану я тобі допомагати! Тони, з цієї трясовини не виберешся. А весь посаг мені одній дістанеться! — крикнула мачухина дочка.
Перебралася через болото і бігом побігла додому. Дорогою пересипала у свій кошик ягоди — чисті, великі, одна до одної, а кошик зведеної сестри закопала в мох.
— Розумниця, моя розумничко! — зустріла її мати. — Подивись, старий, скільки ягід моя дочка назбирала!
— А чому не разом прийшли? — запитав батько.
— Розійшлися ми з нею, — відповіла мачухина дочка, — перекликалася я, перекликалася, та ніхто мені не відгукнувся, думаю, раніше мене кошик набрала і пішла додому.
— Ну де їй, дочко, раніше тебе впоратися. Заснула десь, ось і не почула тебе! — засміялася баба.
Вечір минув і ніч минула. На ранок старий рано встав.
— Треба йти шукати, — каже, — видно, біда трапилася.
Зібрав сусідів. Пішли вони в ліс. І бабина дочка з ними.
— Ось тут, — розповідає, — ми розійшлися і більше не бачилися.
Ходили-ходили зранку до вечора, та так ні з чим і повернулися.
Літо вже на виході. Іде-бреше старий мандрівник тими стежками. Наступив на перекладини, а на трясовині росте травиця-дудочка. Зрізав ту дудочку старий, приклав до губ і лише подув у неї, як почув: заграла, заспівала дудочка, жалібно запричитала:
— Пограй, пограй, дідусю,
Пограй, пограй, рідненький.
Нас було дві зведені сестриці,
І ось мене загубили,
За червоні ягідки
Та за матусине придане
У гнилому болоті втопили!
І ось прийшов старий мандрівник пізно ввечері в ту село, попросився в крайню хату на нічліг, саме в той дім, де сирота-дівчина загубилася. Після вечері заговорив старий мандрівник:
— Недалеко від вашого села зрізав я дудочку. Така цікава: сама співає-вимовляє. Візьми-но, господарю, подуй у цю дудочку!
Легенько подув господар у дудочку, як заговорила, заспівала вона:
— Пограй, пограй, мій батеньку,
Пограй, пограй, рідненький.
Нас було дві зведені сестриці,
І ось мене загубили,
За червоні ягідки
Та за матусине придане
У гнилому болоті втопили!
З лиця старий змінився. Протягнув дудочку падчерці:
— Ну-ка, ти пограй!
Лише піднесла вона дудочку до губ, як заграла, заспівала дудочка:
— Пограй, пограй, сестрице зведена,
Пограй, пограй, лиходійко,
Пограй, пограй, душогубо!
Ти мене вбила,
У гнилому болоті втопила,
За червоні ягідки
Та за матусине придане
Життя позбавила!
Кинувся батько за свідками. Дівку-лиходійку, а разом із нею матір, злу бабу, зв’язали, поставили варту. А батько зі свідками та зі старим мандрівником на болото побігли. Пошукали, пошукали і незабаром витягли дівчину. Обмили її, одягли. Тут вона очі відкрила, промовила:
— Ой, як довго мені спалося та багато у сні виділося! Не тримай, рідний батеньку, ні баби-лиходійки, ні дочки-злодійки. Не буде від них життя ні тобі, ні мені.
Простив батько на радощах злу бабу й падчерку-злодійку, прогнав їх з двору:
— Ідіть, звідки прийшли!
Інші казки
