Іван — коровий син
У деякому царстві жив цар із царицею, і не було в них дітей. Скільки не сумували, скільки знахарів не кликали — немає та немає в них дітей.Одного разу приходить до них бабуся-задвірниця.
— Пустіть, — каже, — невода в море, виловиться рибка — золоте перо. Зваріть її у семи водах, нехай цариця поїсть, тоді й понесе.
Цар наказав сплести невода, спустити в море, виловити рибку — золоте перо. Рибаки опустили невода в синє море — першого разу нічого не впіймали; опустили другий раз — знову нічого не впіймали; опустили третій раз і виловили рибку — золоте перо.
Взяли її й принесли до царя. Він нагородив рибалок і наказав віднести рибку до кухні, зварити у семи водах і подати цариці. Кухарі рибку вичистили, вимили, зварили, а помиї на двір виплеснули. Проходила повз корова, помиї полизала. Дівка-чорнавка поклала рибку на блюдо — віднести цариці — та дорогою відірвала золоте перце і скуштувала. А цариця рибку з'їла.
І всі три завагітніли одного дня, одної години: корова, дівка-чорнавка і цариця. І народили вони в один час трьох синів: у цариці народився Іван-царевич, у дівки-чорнавки Іван — дівчин син; а корова народила людину, назвали її Іван — коров'ячий син.
Хлопці вродилися на одне лице, голос у голос, волосся у волосся. Ростуть вони не по днях, а по годинах; як тісто на опарі піднімається, так і вони ростуть.
Чи довго, чи коротко, стало їм років по десять. Почали вони з хлопцями гуляти, жартувати жарти недобрі. Якого хлопця візьмуть за руку — рука геть, візьмуть за голову — голова геть. Став добрий народ на них скаржитися.
Ось Іван — коров'ячий син і каже братам:
— Чим нам у батюшки-царя жити, народ турбувати, поїдемо краще в чужі краї.
Іван-царевич, Іван — дівчин син і Іван — коров'ячий син прийшли до царя і просять, щоб наказав він викувати їм три залізні палиці і дав би їм благословення — їхати в чужі краї, шукати собі суперників.
Цар наказав викувати три залізні палиці. Ковалі тиждень кували, зробили три палиці; ніхто їх за один кінець підняти не може, а Іван-царевич, Іван — дівчин син і Іван — коров'ячий син їх між пальцями повертають, ніби пір'їну гусячу.
Вийшли брати на широкий двір.
— Ну, братани, — каже Іван-царевич, — давайте силу пробувати, кому бути старшим. Хто вище палицю закине, той і старший брат.
— Добре, кидай ти перший.
Іван-царевич кинув, полетіла палиця високо, ледве видно, через годину тільки назад упала. Після нього кинув Іван — дівчин син, полетіла палиця ще вище, зовсім не видно, через дві години назад упала. А Іван — коров'ячий син став кидати палицю, полетіла вона за хмару, назад упала через три години.
— Ну, Іван — коров'ячий син, бути тобі старшим братом.
Осідлали брати коней, попросили у батюшки благословення і поїхали в чисте поле — куди очі дивляться.
Їхали вони горами, долами, зеленими лугами, чи довго, чи коротко, скоро казка розповідається, не скоро діло робиться, — під'їжджають вони до річки Смородини. Через річку стоїть калиновий місток, по берегах кістки людські валяються, по коліно накидано.
Побачили брати хатину, увійшли в неї — пустенька, і вирішили тут зупинитися. Коней розсідлали, самі поїли, попили. Настав вечір, Іван — коров'ячий син каже братам:
— Давайте щоночі почергово ходити в дозір, чи не буде хто їхати цим мостом.
Кинули жереб; першої ночі випало йти в дозір Івану-царевичу, другої ночі Івану — дівчиному сину, третьої Івану — коров'ячому сину.
Іван-царевич взувся, одягнувся і пішов у дозір на річку Смородину, на калиновий місток. Походив, походив, та й заснув. А Івану — коров'ячому сину в хаті не спиться, в голові подушечка крутиться. Встав він, взувся, одягнувся, взяв палицю і пішов на місток. А там Іван-царевич спить. Взяв його Іван — коров'ячий син під плечі і відніс під місток, а сам став караулити.
Раптом на річці води заколихалися, на дубах орли закричали, місток загув — виїжджає чудо-юдо змій шестиголовий; під ним кінь спіткнувся, чорний ворон на плечі здригнувся, позаду хорт ощетинився.
Говорить їм чудо-юдо:
— Що ти, вовча сито, спотикаєшся? Ти, ворон'я пір'їна, тремтиш? А ти, песя шерсть, ощетинилася? Чуєте друга чи ворога?
— Чуємо ворога.
— Брешеш! Немає мені в усьому світі ні суперника, ні наговорника, є тільки один Іван — коров'ячий син. Так його кісток сюди й ворон не заносив, не то що йому самому бути.
Тут Іван — коров'ячий син вискочив з-під мосту:
— Я тут!
Чудо-юдо його питає:
— Навіщо приїхав, Іван — коров'ячий син? Сватати моїх сестер чи дочок?
— Ох ти, чудо-юдо змій шестиголовий, у полі з'їжджатися — рідні не рахуватися. Давай посперечаємося!
Ось вони зійшлися, порівнялися, жорстоко вдарилися. Чуду-юду не пощастило: Іван — коров'ячий син одним розмахом зніс йому три голови.
— Стій, Іван — коров'ячий син, дай мені відпочинку.
— Немає тобі відпочинку, чудо-юдо! По-нашому: бий та рубай, себе не бережи.
Тут вони знову зійшлися. Чудо-юдо вдарив, загнав Івана — коров'ячого сина по коліна в сиру землю, а Іван — коров'ячий син вдарив, зніс йому решту трьох голів; тулуб розрубав і в річку покидав, а шість голів склав під калиновий місток. Сам повернувся до хати і ліг спати.
Ранком повертається Іван-царевич.
— Що, брате, чи не бачив ти: хто ходив, хто їздив по калиновому мосту? — питають брати.
— Ніхто, братці, не ходив, не їздив. Повз мене й муха не пролітала. На другу ніч пішов у дозір Іван — дівкин син. Походив, походив, забрався в кущі та й заснув.
А Івану — коров'ячому синові не спиться, в головах подушечка вертиться. Як пішов час за північ, він взувся, одягнувся, взяв палицю, вийшов і став під калиновий міст.
На річці води заворушилися, на дубах орли закричали, міст загув — виїжджає чудо-юдо змій дев'ятиголовий. У коня дим із вух валить, із ніздрів полум'я палає.
Раптом кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі здригнувся, позаду хорт ощетинився.
— Що ти, вовча сито, спіткнувся? Ти, ворон'яче пір'я, тремтиш? А ти, песя шерсть, ощетинилася? Чуєте друга чи ворога?
— Чуємо ворога. Хіба не Іван тут — коров'ячий син?
— Його кісток сюди й ворон не заносив, не то що йому самому бути.
Тут Іван — коров'ячий син вискочив з-під мосту:
— Брешеш ти! Я тут.
Чудо-юдо каже йому:
— Навіщо приїхав? Сватати моїх сестер чи дочок?
— Ох ти, чудо-юдо дев'ятиглаве, у полі з'їжджатися — родичів не рахувати. Давай битися!
Ось вони зійшлися, порівнялися, жорстоко вдарилися, кругом земля застогнала. Іван — коров'ячий син розмахнувся палицею — три голови чуду-юду, як кочки, зніс; у другий раз розмахнувся — ще три голови зніс. А чудо-юдо вдарив — по пояс вгнав його в сиру землю.
Іван — коров'ячий син захопив жменю землі та кинув йому в очі. Чудо-юдо схопився протирати очі, Іван — коров'ячий син збив йому решту голів, тулуб розрубав на частини, покидав у річку Смородину, а дев'ять голів склав під калиновий міст. Сам пішов у хатинку та ліг спати.
На ранок повертається Іван — дівкин син.
— Що, брате, чи не бачив ти: хто ходив, хто їздив по калиновому мосту?
— Ні, братці, повз мене й муха не пролітала, і комар не пропищав. Іван — коров'ячий син повів братів під калиновий міст, показав змієві голови та й давай ганити:
— Ех ви, богатирі! Де вам воювати — вам дома на печі лежати!
На третю ніч збирається Іван — коров'ячий син іти в дозір. Встромив він ніж у стіну, повісив на нього білий рушник, а під ним на підлозі миску поставив.
— Я на страшний бій іду. А ви, брати, всю ніч не спите, придивляйтеся, як із рушника кров тектиме: якщо половина миски набереться — добре діло, якщо повна миска набереться — усе нічого, а якщо через край польється — тоді поспішайте мені на допомогу.
Ось стоїть Іван — коров'ячий син під калиновим мостом; пішов час за північ. На річці води заворушилися, на дубах орли закричали, міст загув — виїжджає чудо-юдо змій дванадцятиголовий. У коня його дим із вух валить, із ніздрів полум'я палає, з-під копит іскра по копиці летить.
Раптом кінь під ним спіткнувся, на плечі ворон здригнувся, позаду хорт ощетинився.
— Що ти, вовча сито, спіткнувся? Ти, ворон'яче пір'я, тремтиш? А ти, песя шерсть, ощетинилася? Чуєте друга чи ворога?
— Чуємо ворога: тут Іван — коров'ячий син.
— Брешеш! Його кісток сюди й ворон не заносив.
— Ах ти, чудо-юдо дванадцятиглаве! — Іван — коров'ячий син відгукнувся, з-під мосту вискочив. — Ворон моїх кісток не заносив, я сам тут прогулююся.
— Навіщо прийшов?
— Прийшов на тебе, нечиста сило, подивитися, твоєї міці спробувати.
— Так ти моїх братів убив? І мене думаєш перемогти? Я тільки дмухну — від тебе й попелу не залишиться.
— Я прийшов з тобою не казки розповідати, давай битися на смерть!
Іван — коров'ячий син розмахнувся палицею, збив чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопив ці голови, штовхнув їх вогняним пальцем — голови приросли, ніби й з плечей не падали. Та в свою черу вдарив Івана — коров'ячого сина й вбив його по коліна в сиру землю.
Тут йому погано стало.
— Стривай, нечиста сило, дай мені перепочинку!
Чудо-юдо дав йому перепочинку. Іван — коров'ячий син зняв праву рукавицю та кинув у хатинку. Рукавиця двері-вікна вибила, а брати його сплять, нічого не чують.
Іван — коровий син розмахнувся в інший раз, сильніше за попередній, зніс чуду-юду шість голів. Чудо-юдо підхопив їх, чмирнув вогняним пальцем — і знову всі голови на місцях; ударив у свою чергу й вбив Івана — коров’ячого сина по пояс у сиру землю.
— Стій, нечиста сила, дай мені відпочинку!
Іван — коровий син зняв ліву рукавицю, кинув — рукавиця дах у хати знесла, а брати все сплять, нічого не чують.
Розмахнувся він палицею в третій раз, ще сильніше за попередній, і збив чуду-юду дев’ять голів. Чудо-юдо підхопив їх, чмирнув вогняним пальцем — голови знову приросли; а Івана — коров’ячого сина вбив цього разу по плечі в сиру землю.
— Стій, нечиста сила, дай мені втретє відпочинку!
Зняв Іван — коровий син шапку і кинув у хату; від того удару хатка розвалилася, вся по колодах розкотилася.
Тут брати прокинулися, глянули — все рушник у крові, з миски кров через край ллється.
Перелякалися вони, палиці взяли, поспішили на допомогу старшому братові. А він тим часом призвичаївся і відтяв чуду-юду вогняний палець. Та разом із братами й давай збивати йому голови... Билися вони з ранку до вечора й подолали чуда-юда змія дванадцятиголового, посбивали йому голови всі до одної, тулуб на частини порубали, покидали в річку Смородину.
Ранком ранесенько брати осідлали коней і поїхали в путь-дорогу. Раптом Іван — коровий син каже:
— Стій, рукавиці забув! Їдьте, брати, помалу, я вас скоро наздожену.
Він від’їхав від них, зліз з коня, пустив його на зелені луки, сам обернувся горобцем і полетів через калиновий міст, через річку Смородину до білокам’яних палат; сів біля відкритого віконця і слухає.
А в палатах білокам’яних сиділа стара зміїха і три її невістки, чуда-юдові жінки, і говорили між собою, як би їм лиходія Івана — коров’ячого сина з братами погубити.
— Я навію на них голод, — каже молодша невістка, — а сама обернуся яблунею з наливними яблуками. Вони з’їдять по яблучку — їх на шматки розірве.
Середня невістка каже:
— Я навію на них спрагу, сама обернуся криницею, — нехай спробують з мене напитися.
А старша невістка:
— Я навію на них сон, сама перекинусь м’якою постелею. Хто на мене ляже — вогнем згорить.
А стара зміїха, чуда-юдова мати, каже:
— Я обернуся свинею, роззявлю пащу від землі до неба, всіх трьох з’їм.
Іван — коровий син вислухав ці розмови, полетів назад на зелені луки, ударився об землю і став, як і раніше, добрим молодцем. Наздогнав братів, і їдуть вони далі шляхом-дорогою. Їхали довго чи ні, став їх мучити голод, а їсти нічого. Дивляться, біля дороги стоїть яблуня, на гілках — наливні яблука. Іван-царевич і Іван — дівчин син кинулися було яблука зривати, а Іван — коровий син поперед них підскочив і давай рубати яблуню хрест-навхрест, з неї тільки кров бризкає.
— Бачите, брати, яка це яблуня!
Їдуть вони далі степами, лугами, а день усе спекотніший, терпіння немає. Стала їх мучити спрага. Раптом бачать — криниця, холодний ключ. Молодші брати кинулися до неї, а Іван — коровий син поперед них зіскочив з коня і давай цю криницю рубати, тільки кров бризкає.
— Бачите, брати, яка це криниця!
Раптом день затьмарився, спека спала, і пити не хочеться. Поїхали вони далі шляхом-дорогою. Наздоганяє їх темна ніч, став їх перемагати сон — сили немає. Бачать вони — хатка, світ у віконці; у хатці стоїть дерев’яне ліжко, пухова постіль.
— Іван — коровий син, давай тут заночуємо.
Він вискочив поперед братів і давай рубати ліжко вздовж і впоперек, тільки кров бризкає.
— Бачили, брати, яка це пухова постіль!
Тут у них і сон пройшов. Їдуть вони далі шляхом-дорогою і чують — за ними погоня; летить стара зміїха, роззявила рота від землі до неба. Іван — коровий син бачить, що їм коротко приходиться. Як врятуватися? І кинув він їй у пащу три пуди солі. Зміїха з’їла, пити захотіла і побігла до синього моря.
Поки вона пила, брати далеко від’їхали; зміїха напилася і знову кинулася за ними. Вони припустили коней і наїжджають у лісі на кузню. Іван — коровий син з братами зайшов туди.
— Ковалі, ковалі, викуйте дванадцять прутів залізних та накаліть кліщі докрасна. Прибіжить велика свиня і скаже: «Віддайте винуватого». А ви їй кажіть: «Пролижи язиком дванадцять залізних дверей та бери сама».
Раптом прибігає стара зміїха, обернулася великою свинею і кричить:
— Ковалі, ковалі, віддайте винуватого!
Ковалі їй відповіли, як навчив їх Іван — коровий син:
— Пролижи язиком дванадцять залізних дверей та бери сама.
Зміїха почала лизати залізні двері, пролизала всі дванадцять дверей, язик просунула. Іван — коровий син ухопив її розпеченими кліщами за язик, а брати почали бити її залізними прутами, пробили шкуру до кісток. Убили зміїху, спалили і попіл по вітру розвіяли.
І поїхали Іван — коровий син, Іван — дівчин син і Іван-царевич додому. Стали жити-поживати, гуляти-пирувати. На тому пиру й я був, мед-пиво пив, по вусах текло, в рот не потрапило. Там мене частували: відняли діжку від бика та налили молока. Я не пив, не їв, вздумав опиратися, стали зі мною битися. Я надів ковпак, стали в шию штовхати...
Інші казки
