Поховання козла
Жили собі дід із бабою; не було в них жодної дитини, тільки й був, що козел: ось і все їхнє добро. Дід ніякого ремесла не знав, плів лише лапті — тільки цим і годувався. Привик козел до діда: бувало, куди б дід із хати не пішов, козел біжить за ним.Ось одного разу трапилося дідові йти в ліс за луб’ям, і козел побіг за ним.
Прийшли в ліс; дід почав луб’я драти, а козел бродить туди-сюди й траву щипле; щипав, щипав, та раптом передніми ногами й провалився у пухку землю, почав ритися та й вирив казанець із золотом.
Бачить дід, що козел землю гризе, підійшов до нього й побачив золото; несказанно зрадів, покинув своє луб’я, зібрав гроші — і додому. Розповів усе бабі.
— Ну, діду, — каже баба, — це нам Бог дав такий скарб на старість за те, що стільки років з тобою в бідності трудилися. А тепер поживемо на радість.
— Ні, бабо! — відповів їй дід. — Ці гроші знайшлися не нашим щастям, а козловим; тепер нам жаліти й берегти козла більше за себе!
З того часу стали вони жаліти й берегти козла більше за себе, стали за ним доглядати, та й самі покращали — краще не буває. Дід забув, як і лапті плести; живуть собі, ніякого лиха не знають.
Ось через деякий час козел захворів і здох. Став дід радитися з бабою, що робити:
— Коли викинути козла собакам, то нам за це буде перед Богом і перед людьми гріх, бо все наше щастя ми через козла отримали. А краще піду я до попа та попрошу поховати козла по-християнськи, як і інших померлих ховають.
Зібрався дід, прийшов до попа й кланяється:
— Здоров, батюшка!
— Здорово, світе! Що скажеш?
— А ось, батюшка, прийшов до твоєї милості з проханням, у мене в хаті сталося велике лихо: козел помер. Прийшов кликати тебе на похорон.
Як почув поп такі слова, сильно розгнівався, схопив діда за бороду та й почав тягати по хаті!
— Ах ти, окаянний, що видумав — смердючого козла ховати!
— Та ж цей козел, батюшка, був зовсім православний; він заповів тобі двісті рублів.
— Послухай, старий хрене! — сказав поп. — Я тебе не за те б’ю, що кличеш козла ховати, а за те, чому ти досі не дав мені знати про його смерть: може, він у тебе вже давно помер.
Взяв поп із мужика двісті рублів і каже:
— Ну, йди ж швидше до отця дякона, скажи, щоб готувався; зараз підемо козла ховати. Приходить дід до дякона і просить:
— Постарайся, отець дякон, приходь до мене в хату на винос.
— А хто в тебе помер?
— Та ж ви знали мого козла, він-то й помер! Як почав дякон його лупцювати з вуха на вухо!
— Не бий мене, отець дякон! — каже дід. — Та ж козел-то був, майже, зовсім православний; як помирав, тобі сто рублів заповів за похорон.
— Ех ти, старий і дурний! — сказав дякон. — Чого ж ти давно не повідомив мене про його преславну кончину; йди швидше до дячка: нехай прозвонить по козловій душі!
Прибігає дід до дячка і просить:
— Іди, прозвони по козловій душі. І дячок розгнівався, почав діда за бороду тягати.
Дід кричить:
— Пусти, будь ласка, та ж козел-то був православний, він тобі за похорон п’ятдесят рублів заповів!
— Чого ж ти досі мішкаєш! Треба було раніше сказати мені: слід було давно вже прозвонити!
Тут же кинувся дячок на дзвіницю і почав дзвонити у всі дзвони.
Прийшли до діда поп і дякон і почали відправляти похорон; поклали козла в труну, віднесли на кладовище й закопали в могилу.
Ось стали про ту справу говорити між собою парафіяни, і дійшло до архієрея, що, мовляв, поп козла поховав по-християнськи. Покликав архієрей до себе на розправу діда з попом:
— Як ви сміли поховати козла? Ах ви, безбожники!
— Та ж цей козел, — каже дід, — зовсім був не такий, як інші козли: він перед смертю заповів вашій преосвященності тисячу рублів.
— Ех ти, дурний, діду! Я не за те тебе суджу, що козла поховав, а за те, чому ти його заживо олією не соборував!
Взяв тисячу і відпустив діда й попа по домах.
Інші казки
