Іван-царевич і сірий вовк
Жив-був цар Берендей, і було у нього три сини, молодшого звали Іваном. І був у царя сад чудовий; росла в тому саду яблуня з золотими яблуками.Став хтось царський сад відвідувати, золоті яблука красти. Царю шкода стало свого саду. Посилає він туди варту. Ніяка варта не може вловити злодія. Цар перестав і їсти, і пити, зажурився.
Сини батька втішають:
— Дорогий наш батьку, не журися, ми самі станемо сад стерегти.
Старший син каже:
— Сьогодні моя черга, піду стерегти сад від злодія.
Пішов старший син. Скільки не ходив звечора, нікого не побачив, приляг на м'яку траву та й заснув. Вранці цар його питає:
— Ну-ну, чи не порадуєш мене: чи не бачив ти злодія?
— Ні, рідний батьку, всю ніч не спав, очей не зводив, а нікого не бачив.
Наступної ночі пішов середній син стерегти і теж проспав всю ніч, а вранці сказав, що злодія не бачив.
Настав час молодшого брата йти стерегти. Пішов Іван-царевич стерегти батьків сад і навіть сісти боїться, не те що лягти. Як його сон змучує, він росою з трави вмиється, сон і зникає.
Половина ночі минула, йому й здається: у саду світло. Світліше і світліше. Весь сад освітлюється. Він бачить — на яблуню сіла Жар-птиця і клює золоті яблука.
Іван-царевич тихенько підповз до яблуні і впіймав птицю за хвіст. Жар-птиця здригнулася і полетіла, залишилося у нього в руці одне пір'я з її хвоста.
Вранці приходить Іван-царевич до батька.
— Ну що, дорогий мій Ваню, чи не бачив ти злодія?
— Дорогий батьку, спіймати не спіймав, а простежив, хто наш сад розоряє. Ось від злодія пам'ять вам приніс. Це, батьку, Жар-птиця.
Цар узяв це пір'я і з того часу став їсти, пити і не знати печалі. Ось одного прекрасного дня йому й забажалося дізнатися про цю Жар-птицю.
Покликав він синів і каже їм:
— Дорогі мої діти, осідлали б ви добрих коней, поїхали б по білому світу, місця пізнавали, чи не знайшли б де Жар-птицю.
Діти батькові вклонилися, осідлали добрих коней і вирушили в путь: старший в один бік, середній в інший, а Іван-царевич у третій бік.
Їхав Іван-царевич довго чи коротко. День був літній. Втомився Іван-царевич, зліз з коня, спутав його, а сам ліг спати.
Багато чи мало часу минуло, прокинувся Іван-царевич, бачить — коня немає. Пішов його шукати, ходив, ходив і знайшов свого коня — лише кістки обглодані. Зажурився Іван-царевич: куди без коня йти в таку далечінь?
«Ну що ж, — думає, — взявся — ділати нічого». І пішов пішки. Ішов, ішов, втомився до смерті. Сів на м'яку траву і зажурився, сидить. Звідки не візьмись, біжить до нього сірий вовк:
— Що, Іване-царевичу, сидиш зажурився, голову похилив?
— Як же мені не журитися, сірий вовче? Залишився я без доброго коня.
— Це я, Іване-царевичу, твого коня з'їв... Шкода мені тебе! Розкажи, навіщо в далечінь поїхав, куди путь держиш?
— Послав мене батько поїздити по білому світу, знайти Жар-птицю.
— Фу, фу, тобі на своєму доброму коні за три роки не доїхати до Жар-птиці. Я один знаю, де вона живе. Так і буде — коня твого з'їв, буду тобі служити вірою-правдою. Сідай на мене та тримайся міцно.
Сів Іван-царевич на нього верхом, сірий вовк і поскакав — сині ліси мимо очей пропускає, озера хвостом замітає. Довго чи коротко, добігають вони до високої фортеці. Сірий вовк і каже:
— Слухай мене, Іване-царевичу, запам'ятовуй: лізь через мур, не бійся — час вдалий, всі вартові сплять. Побачиш у теремі вікно, на вікні стоїть золота клітка, а в клітці сидить Жар-птиця. Ти птицю візьми, за пазуху поклади, та дивись клітки не чіпай!
Іван-царевич через мур переліз, побачив той терем — на вікні стоїть золота клітка, у клітці сидить Жар-птиця. Він птицю взяв, за пазуху поклав, та задивився на клітку. Серце його й запалало: «Ах, яка — золота, дорогоцінна! Як таку не взяти!» І забув, що вовк його наказував. Лише доторкнувся до клітки, пішов по фортеці звук: труби засурмили, барабани забили, вартові прокинулися, схопили Івана-царевича і повели його до царя Афрона.
Цар Афрон розгнівався і питає:
— Чий ти, звідки?
— Я царя Берендея син, Іван-царевич.
— Ай, сором який! Царський син, та й пішов красти.
— А що ж, коли ваша птиця літала, наш сад розоряла?
— А ти б прийшов до мене, по совісті попросив, я б її так віддав, із поваги до твого батька, царя Берендея. А тепер по всіх містах пущу погану славу про вас... Ну та добре, послужиш мені службу, я тебе прощу. В такому-то царстві у царя Кусмана є кінь златогривий. Приведи його до мене, тоді віддам тобі Жар-птицю з кліткою.
Зажурився Іван-царевич, йде до сірого вовка. А вовк йому:
— Я ж тобі казав, не чіпай клітку! Чому не слухав мого наказу?
— Ну, пробач же ти мене, пробач, сірий вовче.
— То-то, пробач... Добре, сідай на мене. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
Знову поскакав сірий вовк з Іваном-царевичем. Довго чи коротко, добігають вони до тієї фортеці, де стоїть кінь златогривий.
— Лізь, Іване-царевичу, через мур, вартові сплять, іди на стайню, бери коня, та дивись вуздечки не чіпай!
Іван-царевич переліз у фортецю, там всі вартові сплять, зайшов на стайню, спіймав коня златогривого, та позарився на вуздечку — вона золотом, дорогоцінними каменями оздоблена; у ній златогривому коню лише гуляти.
Іван-царевич доторкнувся до вуздечки, пішов звук по всій фортеці: труби засурмили, барабани забили, вартові прокинулися, схопили Івана-царевича і повели до царя Кусмана.
— Чий ти, звідки?
— Я Іван-царевич.
— Еге, за які дурниці взявся — коня красти! На це простий мужик не погодиться. Ну, добре, пробачу тобі, Іван-царевичу, якщо послужиш мені службу. У царя Далмата є дочка Олена Прекрасна. Викради її, привези до мене, подарую тобі златогривого коня з уздечкою.
Ще більше зажурився Іван-царевич, пішов до сірого вовка.
— Казав я тобі, Іван-царевичу, не чіпай уздечки! Не послухав ти мого наказу.
— Ну, прости ж мене, прости, сірий вовче.
— То-то, прости... Та вже добре, сідай мені на спину.
Знову поскакав сірий вовк з Іваном-царевичем. Добігають вони до царя Далмата. У нього в фортеці в саду гуляє Олена Прекрасна з мамушками, няньками. Сірий вовк каже:
— Цього разу я тебе не пущу, сам піду. А ти йди назад шляхом-дорогою, я тебе скоро наздожену.
Іван-царевич пішов назад шляхом-дорогою, а сірий вовк перемахнув через стіну — та в сад. Сів за кущ і дивиться: Олена Прекрасна вийшла зі своїми мамушками, няньками. Гуляла, гуляла і тільки відстала від мамушок і няньок, сірий вовк схопив Олену Прекрасну, перекинув через спину — і навтіки.
Іван-царевич йде шляхом-дорогою, раптом наздоганяє його сірий вовк, на ньому сидить Олена Прекрасна. Зрадів Іван-царевич, а сірий вовк йому:
— Сідай на мене швидше, як би за нами погоні не було.
Помчався сірий вовк з Іваном-царевичем, з Оленою Прекрасною зворотньою дорогою — сині ліси мимо очей пропускає, річки, озера хвостом замітає. Довго чи коротко, добігають вони до царя Кусмана.
Сірий вовк питає:
— Що, Іван-царевичу, замовк, зажурився?
— Та як же мені, сірий вовче, не сумувати? Як розстануся з такою красою? Як Олену Прекрасну на коня буду міняти?
Сірий вовк відповідає:
— Не розлучу я тебе з такою красою — сховаємо її десь, а я обернуся Оленою Прекрасною, ти й веди мене до царя.
Тут вони Олену Прекрасну сховали в лісовій хатчині. Сірий вовк перевернувся через голову і став точнісінько Оленою Прекрасною. Повів його Іван-царевич до царя Кусмана. Царь зрадів, став його дякувати:
— Дякую тобі, Іван-царевичу, що здобув мені наречену. Отримуй златогривого коня з уздечкою.
Іван-царевич сів на цього коня й поїхав за Оленою Прекрасною. Взяв її, посадив на коня, і їдуть вони шляхом-дорогою.
А цар Кусман влаштував весілля, бенкетував цілий день до вечора, а як треба було спати лягати, повів він Олену Прекрасну до спальні, та тільки ліг з нею на ліжко, дивиться — вовча морда замість молодої дружини! Царь зі страху звалився з ліжка, а вовк утік геть.
Наздоганяє сірий вовк Івана-царевича й питає:
— Про що задумався, Іван-царевичу?
— Як же мені не думати? Шкода розлучатися з таким скарбом — конем златогривим, міняти його на Жар-птицю.
— Не журися, я тобі допоможу.
Ось доїжджають вони до царя Афрона. Вовк і каже:
— Цього коня й Олену Прекрасну ти сховай, а я обернуся конем златогривим, ти мене й веди до царя Афрона.
Сховали вони Олену Прекрасну й златогривого коня в лісі. Сірий вовк перекинувся через спину, обернувся златогривим конем. Іван-царевич повів його до царя Афрона. Царь зрадів і віддав йому Жар-птицю з золотою кліткою.
Іван-царевич повернувся пішки в ліс, посадив Олену Прекрасну на златогривого коня, взяв золоту клітку з Жар-птицею й поїхав шляхом-дорогою в рідну сторону.
А цар Афрон наказав підвести до себе подарункового коня й тільки хотів сісти на нього — кінь обернувся сірим вовком. Царь зі страху де стояв, там і впав, а сірий вовк пустився навтіки й скоро наздогнав Івана-царевича.
— Тепер прощай, мені далі йти не можна.
Іван-царевич зліз з коня й тричі вклонився до землі, з повагою подякував сірому вовкові. А той каже:
— Не навік прощайся зі мною, я ще тобі стану в пригоді.
Іван-царевич думає: «Куди ж ти ще станеш у пригоді? Всі мої бажання виконані». Сів на златогривого коня, і знову поїхали вони з Оленою Прекрасною, з Жар-птицею. Дійшов він до своїх країв, захотілося йому перекусити. Було в нього з собою трохи хлібця. Ну, вони поїли, ключової води попили й лігли відпочивати.
Тільки Іван-царевич заснув, наїжджають на нього його брати. Їздили вони по інших землях, шукали Жар-птицю, повернулися з порожніми руками. Наїхали й бачать — у Івана-царевича все здобуто. Ось вони й домовилися:
— Давай уб'ємо брата, здобич уся буде наша.
Вирішили й убили Івана-царевича. Сіли на златогривого коня, взяли Жар-птицю, посадили на коня Олену Прекрасну й налякали її:
— Дома нічого не розповідай!
Лежить Іван-царевич мертвий, над ним уже кружляють ворони. Звідки ні возьмись, прибіг сірий вовк і схопив ворона з вороненям.
— Ти лети-но, вороне, за живою та мертвою водою. Принесеш мені живої та мертвої води, тоді відпущу твого вороненя.
Ворон, робити нічого, полетів, а вовк тримає його вороненя. Довго чи коротко ворон летів, приніс він живої та мертвої води. Сірий вовк покропив мертвою водою рани Івану-царевичу, рани загоїлися; покропив його живою водою — Іван-царевич ожив.
— Ох, міцно ж я спав!..
— Міцно ти спав, — каже сірий вовк. — Коли б не я, зовсім би не прокинувся. Рідні брати тебе вбили й всю твою здобич забрали. Сідай на мене швидше!
Помчали вони в погоню й наздогнали обох братів. Тут їх сірий вовк розірвав і клаптики по полю розкидав. Іван-царевич вклонився сірому вовкові й попрощався з ним навіки.
Повернувся Іван-царевич додому на коні златогривому, привіз батькові своєму Жар-птицю, а собі — наречену, Олену Прекрасну.
Цар Берендей зрадів, став сина розпитувати. Став Іван-царевич розповідати, як допоміг йому сірий вовк здобути здобич, та як брати вбили його, сонного, та як сірий вовк їх розірвав.
Пожурився цар Берендей і скоро втішився. А Іван-царевич одружився з Оленою Прекрасною, і стали вони жити-поживати та лиха не знати.
Інші казки
