Шабарша
Ой, розважити вас казочкою? А казочка чудова; є в ній дива дивні, чуда чудні, а наймит Шабарша з хитрунів хитрун; як узявся за гуж, то й не сказати — на все дуж!Пішов Шабарша по наймах жити, та година настала лихая: ні хліба ніякого, ні овочів не вродилося.
Ось і думає думу господар, думу глибоку: як розігнати злу журбу, чим жити-поживати, звідки гроші брати?
— Ех, не журися, господарю! — каже йому Шабарша. — Буде день — буде й хліб та гроші!
І пішов Шабарша на млинну греблю. «Може, — думає, — рибки впіймаю; продам — ось і гроші! Еге, та мотузочки нема на вудку... Постривай, зараз звию».
Випросив у мірошника жменю пеньки, сів на березі та й ну вити вудку.
Вив, вив, а з води вистриб на берег хлопчик у чорній курточці та в червоній шапочці.
— Дядьку! Що ти тут робиш? — запитав він.
— А от мотузку в’ю.
— Навіщо?
— Та хочу ставок вичищати та вас, чортів, з води витягати.
— Е, ні! Постривай трохи; я піду скажу дідусю.
Чортик пірнув у глибину, а Шабарша знову взявся до роботи. «Постривай, — думає, — зіграю я з вами, окаянними, штуку, принесете ви мені і золота, і срібла.
І почав Шабарша копати яму, викопав і поставив на неї свою шапку з вирізаною верхівкою.
— Шабаршо, а Шабаршо! Дідусь каже, щоб я з тобою поторгувався. Що візьмеш, щоб нас із води не витягати?
— Та ось цю шапочку насипте повну золота й срібла.
Пірнув чортик у воду; повернувся назад.
— Дідусь каже, щоб я з тобою спершу поборовся.
— О, та де тобі, молокососу, зі мною боротися! Та ти не впораєшся з моїм середнім братом Мішкою.
— А де твій Мішка?
— А он, дивись, відпочиває в ярі під кущиком.
— Як же мені його викликати?
— А ти підійди та вдар його по боці, так він і сам підніметься.
Пішов чортик у яр, знайшов ведмедя та й вдарив його дубинкою по боці. Піднявся Мішка на задні лапи, скрутив чортикові так, що в нього всі кістки затріщали. Ледве вирвався з ведмежих лап, прибіг до водяного діда.
— Ну, дідусю, — каже він у переляку, — у Шабарші є середній брат Мішка, схопився було зі мною боротися — аж кісточки в мене затріщали! Що ж було б, якби сам-то Шабарша став боротися?
— Гм! Іди, спробуй побігати з Шабаршою наперегонки: хто кого обжене?
І ось хлопчик у червоній шапочці знову біля Шабарші; передав йому дідусеві слова, а той йому у відповідь:
— Та куди тобі зі мною наперегонки бігати! Мій маленький брат Зайчик — і той тебе далеко за собою залишить!
— А де твій брат Зайчик?
— Та он — у траві лежить, відпочити захотів. Підійди до нього ближче та торкни за вушко — ось він і побіжить з тобою!
Побіг чортик до Зайчика, торкнув його за вушко; заєць так і стріпнув, чортикові було за ним:
— Постривай, постривай, Зайчику, дай з тобою порівнятися... Ех, пішов!..
— Ну, дідусю, — каже водяному, — я, було, кинувся різво бігти. Куди! І порівнятися не дав, а то ще не сам Шабарша, а менший його брат бігав!
— Гм! — буркнув дід, насупивши брови. — Іди до Шабарші, і спробуйте: хто голосніше свисне?
— Шабаршо, а Шабаршо! Дідусь велів спробувати: хто з нас голосніше свисне?
— Ну, свисти ти перший.
Свиснув чортик, та так голосно, що Шабарша ледве на ногах устояв, а з дерев так листя й посіпалося.
— Гарно свистиш, — каже Шабарша, — а все не по-моєму! Як я свисну — тобі на ногах не встояти, і вуха твої не витримають... лягай ниць на землю та затуляй вуха пальцями.
Ліг чортик ниць на землю і заткнув вуха пальцями; Шабарша взяв дубину та з усієї сили як вдарить його по шиї, а сам — фю-фю-фю!.. — посвистує.
— Ох, дідусю, дідусю! Та як же дужче свиснув Шабарша — аж у мене іскри з очей посипалися; ледве-ледве з землі піднявся, а на шиї та на поясниці, здається, всі кістки поламалися!
— Ого! Не сильний, мабуть, ти, бісеня! Піди-но, візьми он у очереті мою залізну дубину, та спробуйте: хто з вас вище підкине її в повітря?
Узяв чортик дубину, взвалив на плече і пішов до Шабарші.
— Ну, Шабаршо, дідусь велів востаннє спробувати: хто з нас вище підкине в повітря цю дубину?
— Ну, кидай ти перший, а я подивлюся.
Підкинув чортик дубину — високо-високо полетіла вона, наче цятка в висоті чорніє! Ледве дочекалися, поки на землю впала...
Узяв Шабарша дубину — важка! Поставив її на кінець ноги, сперся долонею і почав пильно дивитися на небо.
— Чому ж ти не кидаєш? Чего чекаєш? — питає чортик.
— Чекаю, коли он тая хмаринка підійде — я на неї дубину підкину, там сидить мій брат коваль, йому залізо на діло знадобиться.
— Е, ні, Шабаршо! Не кидай дубини на хмаринку, а то дідусь розізлиться!
Вихопив бісеня дубину і пірнув до дідуся.
Дідусь як почув від онука, що Шабарша ледве не закинув його дубини, злякався не на жарт і наказав тягати з вирі гроші та відкуплятися.
Чортик тягав, тягав гроші, багато вже перетягнув — а шапка все не повна!
— Ну, дідусю, на диво у Шабарші шапочка! Усі гроші в неї перетягнув, а вона все ще порожня. Тепер лишився твій останній скринька.
— Неси його швидше! Мотузку-то він в’є?
— В’є, дідусю!
— То-то!
Нічого робити, почав чортик завітний дідусевий скринька, став насипати Шабаршову шапочку, сипав, сипав... ледве доповнив!
З того часу, з того часу зажив наймит на славу; кликали мене до нього мед-пиво пити, та я не пішов: мед, кажуть, був гіркий, а пиво каламутне. Чому ж така притча?
Інші казки
