Снігуронька
Усяка річ у світі відбувається, про всяку в казці розповідається. Жили-були дід та баба. Усього в них було вдосталь — і корівка, і вівця, і кіт на печі, а от дітей не було. Дуже вони сумували, все журилися. От одного разу взимку випало снігу білого по коліно. Дітлахи сусідські на вулицю висипали — на санчатах кататися, сніжками кидатися, та й стали снігову бабу ліпити. Дивився на них дід з вікна, дивився та й каже бабі:— Що, жінко, задумавшись сидиш, на чужих дітей дивишся, підемо-но й ми, розважимося на старість літ, зліпимо й ми снігову бабу.
А на старуху, мабуть, теж весела година накотила. — Що ж, підемо, діду, на вулицю. Тільки нащо нам бабу ліпити? Давай-но виліпимо дочку Снігурку.
Сказано — зроблено.
Пішли старі в город і давай снігову дочку ліпити. Виліпили дочку, вставили замість очей дві блакитні намистини, зробили на щічках дві ямочки, з алої стрічки — ротик. Куди як гарна снігова дочка Снігурка! Дивляться на неї дід із бабою — не надивляться, милуються — не намилуються. А в Снігурки ротик усміхається, волосся кучерявиться.
Шевельнула Снігурка ніжками-рученятами, з місця зрушилася та й пішла городом до хати.
Дід і баба ніби розуму позбулися — до місця приросли.
— Діду, — баба кричить, — та це ж у нас доченька жива, Снігурка дорогая! І в хату кинулася... От тобі радості було!
Росте Снігурка не по днях, а по годинах. Що дня — Снігурка все краща. Дід і баба на неї не надивляться, не надихаються. А собою Снігурка — як сніжинка біла, очі що блакитні намистини, руса коса до пояса. Тільки рум'янця в Снігурки немає як немає та в губах ні кровинки. А й так гарна Снігурка!
Ось прийшла весна-ясна, набули бруньки, полетіли бджоли в поле, заспівав жайворонок. Усі діти раді-раденькі, дівчата весняні пісні співають. А Снігурка занудьгувала, невесела стала, все у вікно дивиться, сльози ллє.
Ось і літо прийшло красне, зацвіли квіти в садах, дозріває хліб у полях...
Гірше за попереднє Снігурка хмуриться, все від сонця ховається, все їй у тінь та в холодок, а того краще під дощик.
Дід і баба все ахають:
— Уже ж здорова ти, дочко? — Здорова я, бабусю.
А сама все в куток ховається, на вулицю не хоче. От одного разу зібралися дівчата в ліс по ягоду — по малину, чорницю, полуницю.
Стали і Снігурку з собою кликати:
— Підемо та підемо, Снігурко!.. — Підемо та підемо, подруженько!.. Неохота Снігурці в ліс іти, неохота Снігурці під сонечко. А тут дід і баба велять:
— Іди, іди, Снігурко, іди, іди, дитинко, повеселися з подружками.
Узяла Снігурка кошик, пішла в ліс із подружками. Подружки по лісу ходять, вінки плетуть, хороводи водять, пісні співають. А Снігурка знайшла холодну струмочок, біля нього сидить, у воду дивиться, пальці у швидкій воді мочить, краплями, наче перлинами, грає.
Ось і вечір прийшов. Розігралися дівчата, наділи на голови вінки, розпалили багаття з хмизу, стали через багаття стрибати. Неохота стрибати Снігурці... Та причепилися до неї подружки. Підійшла Снігурка до багаття... Стоїть-тремтить, в обличчі ні кровинки немає, руса коса розсипалася... Закричали подружки:
— Стрибай, стрибай, Снігурко!
Розбіглася Снігурка та й стрибнула...
Зашуміло над багаттям, застогнало жалібно, і не стало Снігурки.
Потягнувся над багаттям білий пар, звився у хмаринку, полетіла хмаринка вгору піднебесну.
Розтанула Снігурка...
Інші казки
