Скам'яніле царство

У деякому царстві, у деякій державі жив-був солдат; служив він довго і бездоганно, службу знав добре, на огляди, на навчання приходив чистий і справний. Став останній рік дослужувати — як на лихо, невзлюбило його начальство, не тільки велике, а й мале: то й діло під палками віддувайся.

Важко стало солдатові, і задумав він втекти; ранець через плече, рушницю на плече і почав прощатися з товаришами, а ті його питати:

— Куди йдеш? Чи батальйонний вимагає?

— Не питайте, братці! Підтягніть-ка ранець міцніше та лихом не згадуйте!

І пішов він, добрий молодець, куди очі дивляться.

Багато чи мало йшов — опинився в іншій державі, побачив часового і питає:

— Чи не можна де зупинитися та відпочити?

Часовий сказав єфрейторові, єфрейтор — офіцерові, офіцер — генералові, генерал доложив самому королю.

Король наказав покликати служивого перед свої ясні очі.

Ось з'явився солдат — як слід, при формі, зробив рушницею на караул і став як вкопаний. Говорить йому король:

— Скажи мені по совісті, звідки і куди йдеш?

— Ваше королівське величество, не наказуйте карати, накажіть слово вимовити.

Зізнався у всьому королю по совісті і став на службу проситися.

— Добре, — сказав король, — наймися у мене сад стерегти. У мене тепер у саду неспокійно — хтось ламає мої улюблені дерева, — так ти постарайся, збережи його, а за працю дам тобі платню немалу.

Солдат погодився, став у саду караул тримати.

Рік і два служить — усе у нього справно; ось і третій рік на виході, пішов одного разу сад оглядати і бачить: половина що є найкращих дерев поламана.

"Боже мій! — думає. — Ось яке лихо трапилося! Як помітить це король, зараз накаже схопити мене і повісити".

Взяв рушницю в руки, притулився до дерева і міцно-міцно задумався.

Раптом почувся тріск і шум; отямився добрий молодець, глядь — прилетіла в сад величезна, страшна птаха і ну валити дерева! Солдат вистрілив у неї з рушниці, вбити не вбив, а тільки поранив її в праве крило; випало з того крила три пера, а сама птаха по землі втечею пустилася. Солдат — за нею. Ноги в птахи швидкі, швиденько добігла до провалля і зникла з очей.

Солдат не злякався і вслід за нею кинувся в те провалля: впав у глибоку-глибоку прірву, відбив собі всі печінки і цілі доби лежав без пам'яті.

Після отямився, встав, оглянувся. Що ж? — і під землею такий же світ.

"Значить, — думає, — і тут є люди!"

Ішов, ішов — перед ним велике місто, біля воріт караульня, при ній часовий; став його питати — часовий мовчить, не рухається; взяв його за руку — а він зовсім кам'яний!

Увійшов солдат у караульню. Людей багато — і стоять, і сидять, — тільки всі скам'янілі; пустився блукати вулицями — скрізь те саме: нема жодної живої душі людської, все як є камінь! Ось і палац — розписаний, різьблений. Марш туди, дивиться — кімнати багаті, на столах закуски та напої всякі, а навколо тихо й пусто.

Солдат закусив, випив, сів було відпочити, і почулося йому, ніби хто до ґанку під'їхав; він схопив рушницю і став біля дверей.

Увійшла в палату прекрасна царівна з мамками, з няньками. Солдат віддав їй честь, а вона йому ласкаво вклонилася.

— Здоров, служивий! Розкажи, — каже, — якими долями ти сюди потрапив?

Солдат почав розповідати:

— Найнявся-бо я царський сад стерегти, і повадилася туди велика птаха літати та дерева ламати. Ось я підстеріг її, вистрілив з рушниці і вибив у неї з крила три пера; кинувся за нею в погоню і опинився тут.

— Ця птаха — мені рідна сестра; багато вона чинить усякого лиха і на моє царство біду накликала — увесь народ мій скам'янів. Слухай же: ось тобі книжка, стань ось тут і читай її з вечора доти, доки півні не заспівають. Які б страхи тобі не здавалися, ти знай своє — читай книжку та тримай її міцно, щоб не вирвали, бо живий не будеш! Як простоїш три ночі, то вийду за тебе заміж.

— Гаразд! — відповів солдат.

Щойно стемніло, взяв він книжку і почав читати.

Раптом застукало, загриміло — з'явилося в палаці ціле військо, підступили до солдата його колишні начальники і лають його, і грозять за втечу смертю; ось уже й рушниці заряджають, ціляться. Але солдат на те не дивиться, книгу з рук не випускає, знай собі читає.

Заспівали півні! — і все одразу зникло!

На другу ніч страшніше було, а на третю ще гірше: прибігли кати з пилами, сокирами, молотами, хочуть йому кістки ламати, жили тягти, на вогні його палити, а самі тільки й думають, як би книгу з рук вихопити. Такі страхи були, що ледве солдат витримав.

Заспівали півні — наваждення зникло!

У ту саму годину все царство ожило, по вулицях і в будинках народ засуєтився, до палацу з'явилася царівна з генералами, зі свитою, і стали всі дякувати солдатові та величати його своїм государем.

На другий день одружився він на прекрасній царівні і зажив з нею в любові та радості.

↑ Догори

Скам'яніле царство

Інші казки