Царевна-жаба
Давним-давно в одного царя було три сини. Ось, коли сини підросли, цар зібрав їх і каже:— Синочки мої любі, поки я ще не старий, хотілося б мене вас одружити, побачити ваших діточок, моїх онучат.
Сини батькові відповідають:
— Так що ж, батьку, благослови. На ком тобі бажано нас одружити?
— Ось що, синочки, візьміть по стрілі, вийдіть у чисте поле й стріляйте: куди стріли впадуть, там і ваша доля.
Сини вклонилися батькові, взяли по стрілі, вийшли в чисте поле, натягнули луки й вистрілили.
У старшого сина стріла впала на боярський двір, підняла стрілу боярська донька. У середнього сина впала стріла на широкий купецький двір, підняла її купецька донька.
А у молодшого сина, Івана-царевича, стріла піднялася й полетіла, сам не знає куди. От він ішов, ішов, дійшов до болота, бачить — сидить жаба, підхопила його стрілу. Іван-царевич каже їй:
— Жабо, жабо, віддай мою стрілу. А жаба йому відповідає:
— Візьми мене за дружину!
— Що ти, як я візьму собі за дружину жабу?
— Бери, мабуть, доля твоя така.
Зажурився Іван-царевич. Робити нічого, взяв жабу, приніс додому. Цар зіграв три весілля: старшого сина одружив з боярською донькою, середнього — з купецькою, а нещасного Івана-царевича — з жабою.
Ось цар покликав синів:
— Хочу подивитися, яка з ваших дружин найкраща майстриня. Нехай пошиють мені до завтра по сорочці.
Сини вклонилися батькові й пішли.
Іван-царевич приходить додому, сів і голову похилив. Жаба, по підлозі скаче, питає його:
— Що, Іване-царевичу, голову похилив? Чи горе яке?
— Батько наказав тобі до завтра сорочку пошити. Жаба відповідає:
— Не журись, Іване-царевичу, лягай краще спати, ранок вечора мудріший.
Іван-царевич ліг спати, а жаба стрибнула на ґанок, скинула з себе жабячу шкіру й обернулася Василисою Премудрою, такою красунею, що й у казці не розповісти.
Василиса Премудра вдарила в долоні й гукнула:
— Няньки, мамки, збирайтеся, споряджайтеся! Пошийте мені до ранку таку сорочку, яку бачила я у мого рідного батька.
Іван-царевич вранці прокинувся, жаба знов по підлозі скаче, а вже сорочка лежить на столі, загорнута в рушник. Зрадів Іван-царевич, взяв сорочку, поніс батькові. Цар у цей час приймав дари від старших синів. Старший син розгорнув сорочку, цар прийняв її й сказав:
— Цю сорочку в чорній хаті носити. Середній син розгорнув сорочку, цар сказав:
— У ній тільки в лазню ходити.
Іван-царевич розгорнув сорочку, прикрашену золотом-сріблом, хитрими узорами. Цар тільки глянув:
— Ну, ось це сорочка — у свято її надівати. Пішли брати по домах — ті двоє — і судять між собою:
— Ні, видно, ми даремно сміялися з дружини Івана-царевича: вона не жаба, а якась хитра... Цар знов покликав синів:
— Нехай ваші дружини спекуть мені до завтра хліб. Хочу дізнатися, яка краще готує.
Іван-царевич голову похилив, прийшов додому. Жаба його питає:
— Чого зажурився? Він відповідає:
— Треба до завтра спекти цареві хліб.
— Не журись, Іване-царевичу, лягай краще спати, ранок вечора мудріший.
А ті невістки, спершу сміялися з жаби, а тепер послали одну бабусю-задвіренку, подивитися, як жаба хліб пече.
Жаба хитра, вона це зрозуміла. Замісила тісто; піч зверху розламала й просто туди, в діру, все тісто й вилила. Бабуся-задвіренка прибігла до царських невісток; все розповіла, і ті так само почали робити.
А жаба стрибнула на ґанок, обернулася Василисою Премудрою, ударила в долоні:
— Няньки, мамки, збирайтеся, споряджайтеся! Випічіть мені до ранку м'який білий хліб, який я у мого рідного батька їла.
Іван-царевич вранці прокинувся, а вже на столі лежить хліб, прикрашений різними хитромудростями: по боках узори друковані, зверху міста з заставами.
Іван-царевич зрадів, загорнув хліб у хустку, поніс батькові. А цар у той час приймав хліби від старших синів. Їх дружини-то поспускали тісто в піч, як їм бабуся-задвіренка сказала, і вийшла у них одна обгоріла бруд. Цар прийняв хліб від старшого сина, подивився й відіслав у людську. Прийняв від середнього сина й туди же відіслав. А як подав Іван-царевич, цар сказав:
— Ось це хліб, тільки у свято його їсти. І наказав цар трьом своїм синам, щоб завтра з'явилися до нього на бенкет разом з дружинами.
Знов повернувся Іван-царевич додому невеселий, нижче плечей голову похилив. Жаба, по підлозі скаче:
— Ква, ква, Іване-царевичу, чого зажурився? Чи почув від батька слово неласкаве?
— Жабо, жабо, як мені не сумувати! Батько наказав, щоб я прийшов з тобою на бенкет, а як я тебе людям покажу?
Жаба відповідає:
— Не журись, Іване-царевичу, іди на бенкет сам, а я слідом за тобою буду. Як почуєш стукіт та гуркіт, не лякайся. Запитають тебе, скажи: "Це моя жабка, у коробці їде".
Іван-царевич і пішов сам. Ось старші брати приїхали з дружинами, розодягненими, прикрашеними, нарум'яненими, насурмленими. Стоять та з Івана-царевича сміються:
— Чого ж ти без дружини прийшов? Хоча б у хусточку її приніс. Де ти таку красуню знайшов? Чи всі болота обійшов?
Цар із синами, з невістками, з гостями сіли за столи дубові, за скатертини брані — бенкетувати. Раптом піднявся стукіт та гуркіт, увесь палац затрясся. Гості налякалися, повскакували з місць, а Іван-царевич каже:
— Не бійтеся, чесні гості: це моя жабка, у коробці приїхала.
Підлетіла до царського ґанку позолочена карета на шести білих конях, і виходить звідти Василиса Премудра: на блакитній сукні — часті зірки, на голові — місяць ясний, така красуня — ні здумати, ні згадати, тільки в казці сказати. Бере вона Івана-царевича за руку й веде за столи дубові, за скатертини брані.
Стали гості їсти, пити, веселитися. Василиса Премудра випила з келиха та останки собі за лівий рукав вилила. Закусила лебедем та кістки за правий рукав кинула.
Дружини старших царевичів побачили її хитрість і давай те ж робити.
Попили, поїли, настав час танцювати. Василиса Премудра підхопила Івана-царевича й пішла. Вона танцювала, танцювала, крутилася, крутилася — усім на диво. Махнула лівим рукавом — раптом з'явилося озеро, махнула правим рукавом — попливли по озеру білі лебеді. Цар і гості диву далися.
А старші невістки пішли танцювати: махнули рукавом — тільки гостей оббризкали, махнули другим — тільки кістки розлетілися, одна кістка цареві в око потрапила. Цар розгнівався і прогнав обох невісток.
У той час Іван-царевич відлучився потихеньку, побіг додому, знайшов там жабячу шкіру й кинув її в піч, спалив на вогні.
Василиса Премудра повертається додому, схопилася — нема жабячої шкіри. Сіла вона на лавку, зажурилася, засумувала і каже Іванові-царевичу:
— Ох, Іване-царевичу, що ж ти наробив! Якби ти ще три дні почекав, я б навіки твоєю була. А тепер прощай. Шукай мене за тридев'ять земель, у тридесятому царстві, у Кощія Безсмертного...
Обернулася Василиса Премудра сірою зозулею й вилетіла у вікно. Іван-царевич поплакав, поплакав, вклонився на чотири сторони й пішов, куди очі дивляться — шукати дружину, Василису Премудру. Ішов він близько чи далеко, довго чи коротко, чоботи проносив, кафтан зносив, шапку дощ змочив. Зустрічає йому назустріч старий дід.
— Здоров, добрий молодець! Що шукаєш, куди путь тримаєш?
Іван-царевич розповів йому про своє нещастя. Старий дід каже йому:
— Ех, Іване-царевичу; нащо ти жабячу шкіру спалив? Не ти її надів, не тобі її було знімати. Василиса Премудра хитріша, мудріша за свого батька уродилася. Він за те розгнівався на неї й наказав їй три роки жабою бути. Ну, робити нічого, ось тобі клубочок: куди він покотиться, туди й ти йди за ним сміливо.
Іван-царевич подякував старому дідові й пішов за клубочком. Клубочок котиться, він за ним іде. У чистому полі зустрічає йому ведмідь. Іван-царевич націлився, хоче вбити звіра. А ведмідь каже йому людським голосом:
— Не бий мене, Іване-царевичу, колись тобі придамся.
Іван-царевич пожалів ведмедя, не став його стріляти, пішов далі. Дивиться, летить над ним качур. Він націлився, а качур каже йому людським голосом:
— Не бий мене, Іване-царевичу! Я тобі придамся. Він пожалів качура й пішов далі. Біжить косий заєць. Іван-царевич знов спохопився, хоче в нього стріляти, а заєць каже людським голосом:
— Не вбивай мене, Іване-царевичу, я тобі придамся. Пожалів він зайця, пішов далі. Підходить до синього моря й бачить — на березі, на піску, лежить щука, ледве дихає і каже йому:
— Ох, Іване-царевичу, пожалій мене, кинь у синє море!
Він кинув щуку в море, пішов далі берегом. Довго чи коротко, докотився клубочок до лісу. Там стоїть хатка на курячих ніжках, кругом себе повертається.
— Хатко, хатко, стань по-старому, як мати поставила: до лісу задом, до мене передом.
Хатка повернулася до нього передом, до лісу задом. Іван-царевич увійшов у неї й бачить — на печі, на дев'ятому цеглині, лежить Баба-яга, кістяна нога, зуби — на полиці, а ніс у стелю вріс.
— Нащо, добрий молодець, до мене пожаловав? — каже йому Баба-яга. — Справу шукаєш чи від справи тікаєш?
Іван-царевич їй відповідає:
— Ах ти, стара відьмо, ти б мене спершу напоїла, нагодувала, у лазні випарила, тоді б і питала.
Баба-яга його в лазні випарила, напоїла, нагодувала, у постіль поклала, і Іван-царевич розповів їй, що шукає свою дружину, Василису Премудру.
— Знаю, знаю, — каже йому Баба-яга, — твоя дружина тепер у Кощія Безсмертного. Важко її буде дістати, нелегко з Кощієм справитися: його смерть на кінці голки, та голка в яйці, яйце в качці, качка в зайці, той заєць сидить у кам'яній скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і той дуб Кощій Безсмертний, як своє око, береже.
Іван-царевич у Баби-яги переночував, і вранці вона йому вказала, де росте високий дуб. Довго чи коротко, дійшов туди Іван-царевич, бачить — стоїть, шумить високий дуб, на ньому казенна скриня, а дістати її важко.
Раптом, звідки ні з'явися, прибіг ведмідь і вивернув дуб із коренем. Скриня впала й розбилася. Зі скрині вискочив заєць — і втік що є сили. А за ним другий заєць женеться, наздогнав і на шматки розірвав. А з зайця вилетіла качка, піднялася високо, під саме небо. Дивиться, на неї качур кинувся, як ударить її — качка яйце випустила, впало яйце в синє море.
Тут Іван-царевич залився гіркими сльозами — де ж у морі яйце знайти! Раптом підпливає до берега щука і тримає яйце в зубах. Іван-царевич розбив яйце, дістав голку й давай у неї кінець ламати. Він ламає, а Кощій Безсмертний б'ється, метається. Скільки ні бився, ні метався Кощій, зламав Іван-царевич у голки кінець, довелося Кощію померти.
Іван-царевич пішов у Кощієві палати білокам'яні. Вибігла до нього Василиса Премудра, поцілувала його в цукрові уста. Іван-царевич із Василисою Премудрою повернулися додому й жили довго й щасливо до глибокої старості.
Інші казки
