Василиса Прекрасна

У деякому царстві, у деякій державі жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі та мав лише одну дочку, Василису Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Перед смертю купчиха покликала дочку, дістала з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала:
— Слухай, Василисо! Пам’ятай і виконай мої останні слова. Я вмираю і разом із батьківським благословенням залишаю тобі ось цю ляльку. Бережи її завжди при собі й нікому не показуй, а коли станеться з тобою якесь лихо, нагодуй її й запитай у неї поради. Вона поїсть і скаже тобі, як уникнути біди.
Потім мати поцілувала дочку й померла.

Після смерті дружини купець поплакав, як належало, а потім став думати, як би знову одружитися. Він був доброю людиною, тому наречених знайшлося багато, але найбільше йому сподобалася одна вдова. Вона була вже в літах, мала двох своїх дочок, майже одноліток Василисі, — отже, і господиня, і мати досвідчена.

Купець одружився з вдовою, але помилився і не знайшов у ній доброї матері для своєї Василиси. Василиса була першою красунею на всієї село, мачуха та сестри заздрили її красі, мучили її всякою роботою, щоб вона від праці схудла, а від вітру й сонця почорніла, — зовсім життя їй забанили!

Василиса все терпіла без нарікання і з кожним днем усе більше гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками худіла та псувалася від злості, хоча вони завжди сиділи склавши руки, як пані. Як же так виходило? Василисі допомагала її лялечка. Без неї де б дівчинці впоратися з усією роботою! Тому Василиса сама, бувало, не поїсть, але лялечці залишить найсмачніший шматочок, а ввечері, коли всі ляжуть спати, вона замкнеться у своїй комірчині, де жила, і частує її, примовляючи:
— На, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в батьковому домі, не бачу собі ніякої радості, зла мачуха виганяє мене з білого світу. Навчи ти мене, як мені бути й жити, і що робити?

Лялечка поїсть, а потім дає їй поради й втішає в горі, а вранці всю роботу робить за Василису, та тільки відпочиває в холодку та рве квіти, а в неї вже й грядки прополото, і капуста полита, і вода принесена, і піч витоплена. Лялечка ще покаже Василисі й траву від засмаги. Добре їй жилося з лялечкою.

Минуло кілька років, Василиса виросла й стала нареченою. Усі наречені в місті почали заглядатися на Василису, а на дочок мачухи ніхто й не дивився. Мачуха злилася ще більше й усім нареченим відповідала:
— Не віддам молодшої раніше старших!
А проводжаючи наречених, виливала злість на Василисі побоями.

Одного разу купцеві знадобилося поїхати з дому надовго через торгові справи. Мачуха перебралася жити в інший дім, а біля того дому був густий ліс, а в лісі на галявині стояла хатка, а в хатці жила баба-яга, яка нікого до себе не підпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на нове місце, купчиха щоразу посилала в ліс ненависну їй Василису за чимось, але та завжди поверталася додому благополучно: лялечка показувала їй дорогу й не підпускала до хати баби-яги.

Настала осінь. Мачуха роздала всім трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила плести мереживо, другу в’язати панчохи, а Василису прясти, і всім дала уроки. Погасила вогонь у всьому домі, залишила лише одну свічку там, де працювали дівчата, і сама лягла спати. Дівчата працювали. Ось свічка догоріла, одна з дочок мачухи взяла щипці, щоб поправити світильню, але замість того, за наказом матері, ніби випадково, погасила свічку.
— Що тепер нам робити? — говорили дівчата. — Вогню немає в усьому домі, а уроки наші не закінчені. Треба побігти по вогонь до баби-яги!
— Мені від шпильок світло! — сказала та, що плела мереживо. — Я не піду.
— І я не піду, — сказала та, що в’язала панчоху. — Мені від спиць світло!
— Тобі за вогнем іти, — закричали обидві. — Іди до баби-яги!
І виштовхали Василису з хати.

Василиса пішла до своєї комірчини, поставила перед лялечкою приготовану вечерю й сказала:
— На, лялечко, поїж та мого горя послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги, баба-яга з’їсть мене!
Лялечка поїла, і очі її засяяли, як дві свічки.
— Не бійся, Василисо! — сказала вона. — Іди, куди посилають, тільки мене тримай завжди при собі. Зі мною нічого тобі не станеться у баби-яги.
Василиса зібралася, поклала свою лялечку в кишеню й, перехрестившись, пішла в густий ліс.

Іде вона й тремтить. Раптом скаче повз неї вершник: сам білий, одягнений у біле, кінь під ним білий, і збруя на коні біла, — на дворі почало світати. Іде вона далі, як скаче інший вершник: сам червоний, одягнений у червоне й на червоному коні, — почало сходити сонце.

Василиса йшла всю ніч і весь день, тільки до наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатка баби-яги, паркан навколо хати з людських кісток, на паркані стирчать черепи з очима, замість дверей у воротах — людські ноги, замість засувів — руки, замість замка — рот із гострими зубами. Василиса замерла від жаху й стала як укопана. Раптом їде знову вершник: сам чорний, одягнений у все чорне й на чорному коні, підскочив до воріт баби-яги й зник, ніби крізь землю провалився, — настала ніч.

Але темрява тривала недовго: у всіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало світло, як удень. Василиса тремтіла від страху, але, не знаючи, куди бігти, залишалася на місці.

Незабаром у лісі почувся страшний шум: дерева тріщали, сухі листя хрустіли, виїхала з лісу баба-яга — у ступі їде, пестом підганяє, мітлою слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася й, обнюхуючи навколо себе, закричала:
— Фу, фу! Руським духом пахне! Хто тут?
Василиса підійшла до старої зі страхом і, низько вклонившись, сказала:
— Це я, бабусю! Дочки мачухи послали мене до тебе по вогонь.
— Добре, — сказала баба-яга, — знаю я їх, поживи спочатку да попрацюй у мене, тоді й дам тобі вогню; а як ні, то я тебе з’їм!

Потім звернулася до воріт і гукнула:
— Гей, засуви мої міцні, відімкніться, ворота мої широкі, відчиніться!
Ворота відчинилися, а баба-яга в’їхала, посвистуючи, за нею увійшла Василиса, а потім знову все замкнулося.
Увійшовши в хату, баба-яга розтягнулася і каже Василисі:
— Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу.
Василиса запалила лучинку від тих черепів, що на тині, і почала витягати з печі та подавати язі їжу, а їжі було настряпано на десяток чоловік, з льоху принесла вона квасу, меду, пива й вина. Все з'їла, все випила стара, Василисі залишила лише трохи щів, шматок хліба та кусочок поросятини. Стала яга-баба спати лягати і каже:
— Коли завтра я поїду, ти дивись — двір вичисти, хату виміти, обід приготуй, білизну підготуй та йди до комори, візьми чверть пшениці й очисти її від чорнушки. І щоб усе було зроблено, а то — з'їм тебе!

Після такого наказу баба-яга захрапіла, а Василиса поставила старчині об'їдки перед лялькою, залилася сльозами й говорила:
— На, лялечко, поїж, мого горя послухай! Важку дала мені яга-баба роботу й погрожує з'їсти мене, коли всього не виконаю, допоможи мені!
Лялька відповіла:
— Не бійся, Василисо Прекрасна! Повечеряй, помолись та й спати лягай, ранок вечора мудріший!

Рано прокинулася Василиса, а баба-яга вже встала, виглянула у вікно: у черепів очі гаснуть, ось мелькнув білий вершник — і зовсім розвидніло. Баба-яга вийшла на двір, свиснула — перед нею з'явилася ступка з товкачем і мітлою. Промелькнув червоний вершник — зійшло сонце. Баба-яга сіла в ступку і виїхала з двору, товкачем підганяє, мітлою слід замітає.

Залишилася Василиса сама, оглянула дім баби-яги, здивувалася достатку в усьому й зупинилася в роздумі: за яку роботу їй перш за все взятися. Дивиться, а вся робота вже зроблена, лялька вибирала з пшениці останні зерна чорнушки.
— Ах ти, рятівнице моя! — сказала Василиса ляльці. — Ти від біди мене врятувала.
— Тобі залишилося лише обід приготувати, — відповіла лялька, лізячи в кишеню Василиси. — Приготуй із Богом, та й відпочивай на здоров'я!

До вечора Василиса накрила на стіл і чекає бабу-ягу. Почало смеркатися, мелькнув за ворітьми чорний вершник — і зовсім стемніло, лише світилися очі у черепів. Затріщали дерева, захрустіло листя — їде баба-яга. Василиса зустріла її.
— Чи все зроблено? — питає яга.
— Зволь подивитися сама, бабусю! — промовила Василиса.
Баба-яга все оглянула, засмутилася, що нема за що розсердитися, і сказала:
— Ну, добре!
Потім гукнула:
— Вірні мої слуги, сердечні друзі, змеліть мою пшеницю!
З'явилися три пари рук, схопили пшеницю й понесли геть з очей. Баба-яга наїлася, стала лягати спати і знову дала наказ Василисі:
— Завтра зроби те саме, що й сьогодні, та ще візьми з комори мак та очисти його від землі по зернятку, бач, хтось із злості землі в нього намішав!

Сказала стара, повернулася до стіни й захрапіла, а Василиса почала годувати свою ляльку. Лялька поїла й сказала їй, як учора:
— Молись Богу та й спати лягай: ранок вечора мудріший, усе буде зроблено, Василисушко!

На ранок баба-яга знову виїхала в ступці з двору, а Василиса з лялькою всю роботу відразу виправили. Стара повернулася, оглянула все й гукнула:
— Вірні мої слуги, сердечні друзі, витисніть із маку олію!
З'явилися три пари рук, схопили мак і понесли геть з очей. Баба-яга сіла обідати, вона їсть, а Василиса стоїть мовчки.
— Чого ж ти нічого не говориш ізі мною? — сказала баба-яга. — Стоїш, як німа?
— Не сміла, — відповіла Василиса, — а якщо дозволиш, то мені хотілося б дещо в тебе запитати.
— Питай, тільки не кожне питання до добра веде: багато знатимеш — швидко постарієш!
— Я хочу запитати тебе, бабусю, лише про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому вбранні: хто він такий?
— Це день мій ясний, — відповіла баба-яга.
— Потім обігнав мене інший вершник на червоному коні, сам червоний і весь у червоному одягнений, це хто такий?
— Це моє сонечко червоне! — відповіла баба-яга.
— А що означає чорний вершник, що обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?
— Це ніч моя темна — все мої слуги вірні!
Василиса згадала про три пари рук і мовчала.
— Чого ж ти ще не питаєш? — промовила баба-яга.
— Досить мені й цього, сама ж ти, бабусю, сказала, що багато дізнаєшся — постарієш.
— Добре, — сказала баба-яга, — що ти питаєш лише про те, що бачила за двором, а не в дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і занадто цікавих їм! Тепер я тебе запитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я тобі задаю?
— Мені допомагає благословення моєї матері, — відповіла Василиса.
— Так ось що! Забирайся ж ти від мене, благословенна доню! Не потрібні мені благословенні.
Витягла вона Василису з хати і виштовхнула за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наткнувши на палицю, віддала їй і сказала:
— Ось тобі вогонь для мачухиних дочок, візьми його, адже вони за цим тебе сюди й послали.

Бігом пустилася Василиса при світлі черепа, який згас лише з настанням ранку, і нарешті до вечора наступного дня добралася до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла вже кинути череп: «Мабуть, вдома, — думає собі, — уже більше у вогні не потребують». Але раптом почувся глухий голос із черепа:
— Не кидай мене, неси до мачухи!

Вона глянула на дім мачухи і, не бачачи ні в одному вікні вогника, наважилася йти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво й розповіли, що з того часу, як вона пішла, у них не було в домі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів — той згасав, як тільки входили з ним у хату.
— Може, твій вогонь триматиметься! — сказала мачуха.
Внесли череп у хату, а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і палять! Ті були ховатися, але куди не кинуться — очі всюди за ними слідкують, до ранку зовсім спалили їх на вугілля, тільки Василису не торкнулися.

На ранок Василиса закопала череп у землю, замкнула дім на замок, пішла до міста і попросилася на проживання до однієї безрідної старушки, живе собі і чекає на батька. Ось якось каже вона старушці:
— Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи, купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.

Старушка купила льону доброго, Василиса сіла за роботу, праця так і горить у неї, і пряжа виходить рівна та тонка, як волосинка. Набралося пряжі багато, пора б і за ткацтво братися, але таких берд не знайдуть, щоб годилися на Василисину пряжу, ніхто не береться і зробити їх. Василиса стала просити свою ляльку, та й каже:
— Принеси мені якесь старе бердо, старий човник та кінської гриви, я все тобі змайструю.

Василиса дістала все, що треба, і лягла спати, а лялька за ніч приготувала гарний верстат. До кінця зими полотно виткали, і таке тонке, що через голку замість нитки можна просунути. Навесні полотно вибілили, і Василиса каже старусі:
— Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.
Старуха глянула на товар і здивувалася:
— Ні, дитинко! Такого полотна, окрім царя, носити нікому, понесу до палацу.

Пішла старуха до царських палат і все біля вікон похажує. Цар побачив і запитав:
— Що тобі, старушко, треба?
— Ваша царська величність, — відповіла старуха, — я принесла дивовижний товар, нікому, окрім тебе, показати не хочу.
Цар наказав впустити до себе старуху, і як побачив полотно — здивувався.
— Що хочеш за нього? — запитав цар.
— Йому ціни нема, царю-батюшко! Я тобі в дар його принесла.

Подякував цар і відпустив старуху з подарунками.
Стали цареві з того полотна сорочки шити: розкроїли, але ніде не могли знайти швачки, яка взялася б їх робити. Довго шукали, нарешті цар покликав старуху і сказав:
— Уміла ти наткати таке полотно, умій із нього сорочки пошити.
— Не я, государю, пряла і ткала полотно, — сказала старуха, — це робота моєї прийомної дівчини.
— Ну, так нехай і пошиє вона!

Повернулася старушка додому і розповіла про все Василисі.
— Я знала, — каже Василиса, — що ця робота моїх рук не мине.
Зачинилася в свою кімнату, взялася за роботу, шила вона не покладаючи рук, і скоро дюжина сорочок була готова.

Старуха понесла до царя сорочки, а Василиса вмилася, причесалася, одяглася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: на двір до старухи йде царський слуга; увійшов у хату і каже:
— Цар-государ хоче побачити майстриню, що працювала йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.
Пішла Василиса і постала перед царські очі. Як побачив цар Василису Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.
— Ні, — каже він, — красуне моя! Не розлучуся я з тобою, ти будеш моєю дружиною.

Тут взяв цар Василису за білі руки, посадив її поруч із собою, а там і весілля справили. Скоро повернувся і батько Василиси, зрадів її долі і залишився жити при доньці. Старушку Василиса взяла до себе, а ляльку до кінця свого життя завжди носила в кишені.

↑ Догори

Василиса Прекрасна

Інші казки