За щучим велінням

Жив-був дід. У нього було три сини: двоє розумних, а третій — дурник Омелько.

Ті брати працюють, а Омелько цілий день лежить на печі, нічого знати не хоче.

Одного разу брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай його посилати:

— Сходи, Омельку, по воду.

А він їм з печі:

— Не хочеться...

— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

— Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, взяв відра та сокиру і пішов на річку.

Прорубав лід, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться у проруб. І побачив Омелько в прорубі щуку. Схопив її в руку:

— Ось юшка буде смачна!

Раптом щука промовила до нього людським голосом:

— Омельку, відпусти мене у воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

— На що ти мені станеш у пригоді?.. Ні, понесу тебе додому, велю невісткам юшку зварити. Буде юшка смачна.

Щука знову благає:

— Омельку, Омельку, відпусти мене у воду, я тобі зроблю все, що побажаєш.

— Гаразд, тільки покажи спершу, що не обманюєш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

— Омельку, Омельку, скажи — чого ти зараз хочеш?

— Хочу, щоб відра самі пішли додому, і вода б не розлилася...

Щука йому каже:

— Запам’ятай мої слова: коли щось тобі захочеться — скажи лише:

«За щучим наказом, за моїм бажанням».

Омелько і каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — ідіть, відра, самі додому...

Щойно сказав — відра самі й пішли в гору. Омелько відпустив щуку в проруб, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається... Зайшли відра в хату й самі стали на лаву, а Омелько ліз на піч.

Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:

— Омельку, що ти лежиш? Пішов би дров нарубав.

— Не хочеться...

— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові не хочеться злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — іди, сокира, нарубай дров, а дрова — самі в хату йдіть і в піч кладіться...

Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і давай дрова рубати, а дрова самі в хату йдуть і в піч лягають.

Минуло багато чи мало часу — невістки знову кажуть:

— Омельку, дров у нас більше нема. Поїдь у ліс, нарубай.

А він їм з печі:

— Та ви-то на що?

— Як — ми на що?.. Хіба наше діло в ліс за дровами їздити?

— Мені не хочеться...

— Ну, не буде тобі подарунків.

Робити нічого. Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся. Взяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:

— Жінки, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запряг?

— Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько тихенько каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — ідіть, сани, у ліс...

Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — на коні не наздогнати.

А в ліс-то треба було їхати через місто, і тут він багато народу пом’яв, придавив. Народ кричить: «Тримай його! Лови його!» А він, знай, сани підганяє. Приїхав у ліс:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — сокира, нарубай дров сухіших, а ви, дрова, самі в сани валіться, самі в’яжіться...

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі булаву — таку, щоб ледве підняти. Сів на воз:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — їдьте, сани, додому...

Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько тим містом, де раніше пом’яв, придавив багато народу, а там його вже чекають. Схопили Омелька і тягнуть з возу, лають і б’ють.

Бачить він, що погано справа, і тихенько:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — ну-ка, булаво, поламай їм боки...

Булава вискочила — і давай бити. Народ кинувся геть, а Омелько приїхав додому і ліг на піч.

Довго чи коротко — почув царь про Омелькові витівки і посилає за ним офіцера — знайти його та привезти до палацу.

Приїжджає офіцер у те село, заходить у ту хату, де Омелько живе, і питає:

— Ти — дурень Омелько?

А він з печі:

— А тобі на що?

— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.

— А мені не хочеться...

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько тихенько каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — булаво, поламай йому боки...

Булава вискочила — і давай бити офіцера, ледве він ноги втік.

Царь здивувався, що його офіцер не зміг впоратися з Омельком, і посилає свого найстаршого вельможу:

— Привези до мене в палац дурня Омелька, а то голови з плечей зніму.

Накупив найстарший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов у ту хату і став питати у невісток, що любить Омелько.

— Наш Омелько любить, коли його ласкаво попросять та червону свиту обіцяють, — тоді він усе зробить, що попросиш.

Найстарший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників і каже:

— Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Поїдемо до царя.

— Мені і тут тепло...

— Омельку, Омельку, у царя тебе будуть добре годувати-поїти, — будь ласка, поїдемо.

— А мені не хочеться...

— Омельку, Омельку, царь тобі червону свиту подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-подумав:

— Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою слідом буду.

Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — ну-ка, пече, їдь до царя...

Тут у хаті кути затрещали, дах захитався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, прямо до царя.

Царь дивиться у вікно, дивується:

— Що це за диво?

Найстарший вельможа йому відповідає:

— А це Омелько на печі до тебе їде.

Вийшов царь на ґанок:

— Щось, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато народу придавив.

— А нащо вони під сани лізли?

У цей час у вікно на нього дивилася царська дочка — Марія-царевна. Омелько побачив її у віконці і тихенько каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — нехай царська дочка мене полюбить...

І сказав ще:

— Іди, пече, додому...

Піч повернулася й пішла додому, зайшла в хату й стала на своє місце. Омелько знову лежить-полежує.

А у царя в палаці крик та сльози. Марія-царевна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав він її за Омелька заміж. Тут царь зажурився, засмутився і знову каже найстаршому вельможі:

— Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голови з плечей зніму.

Накупив найстарший вельможа солодких вин та різних закусок, поїхав у те село, зайшов у ту хату й почав Омелька частувати.

Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його у віз і повіз до царя.

Царь негайно наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. У неї посадили Омелька й Марію-царевну, засмолили й бочку в море кинули.

Довго чи коротко — прокинувся Омелько, бачить — темно, тісно:

— Де ж це я?

А йому відповідають:

— Нудно й страшно, Омельку! Нас у бочку засмолили, кинули в синє море.

— А ти хто?

— Я — Марія-царевна.

Омелько каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок...

Вітри буйні задули. Море заворушилося, бочку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Марія-царевна вийшли з неї.

— Омельку, де ж ми житимемо? Збудуй якусь хатину.

— А мені не хочеться...

Тут вона стала його ще більше просити, він і каже:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — збудуйся, кам’яний палац із золотою дахом...

Щойно він сказав — з’явився кам’яний палац із золотою дахом. Навколо — зелений сад: квіти квітнуть, пташки співають. Марія-царевна з Омельком увійшли до палацу, сіли біля віконця.

— Омельку, а не можна тобі красунем стати?

Тут Омелько недовго думав:

— За щучим наказом, за моїм бажанням — стати мені добрим молодцем, писаним красунем...

І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А в той час царь їхав на полювання й бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.

— Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

І послав дізнатися-запитати: «Хто такі?» Посланці побігли, стали під віконцем, питають.

Омелько їм відповідає:

— Просіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.

Царь приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й дивується:

— Хто ж ти такий, добрий молодче?

— А пам’ятаєш дурня Омелька — як приїжджав до тебе на печі, а ти наказав його з моєю дочкою в бочку засмолити, у море кинути? Я — той самий Омелько. Захочу — все твоє царство спалю й розорю.

Царь сильно налякався, став прощення просити:

— Одружся на моїй дочці, Омельку, бери моє царство, тільки не губи мене!

Тут влаштували бенкет на весь світ. Омелько одружився з Марією-царевною і став правити царством.

Тут і казці кінець, а хто слухав — молодець. Fairy girl