За щучим велінням
Жив-був дід. У нього було три сини: двоє розумних, а третій — дурник Омелько.Ті брати працюють, а Омелько цілий день лежить на печі, нічого знати не хоче.
Одного разу брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай його посилати:
— Сходи, Омельку, по воду.
А він їм з печі:
— Не хочеться...
— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, взяв відра та сокиру і пішов на річку.
Прорубав лід, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться у проруб. І побачив Омелько в прорубі щуку. Схопив її в руку:
— Ось юшка буде смачна!
Раптом щука промовила до нього людським голосом:
— Омельку, відпусти мене у воду, я тобі стану в пригоді.
А Омелько сміється:
— На що ти мені станеш у пригоді?.. Ні, понесу тебе додому, велю невісткам юшку зварити. Буде юшка смачна.
Щука знову благає:
— Омельку, Омельку, відпусти мене у воду, я тобі зроблю все, що побажаєш.
— Гаразд, тільки покажи спершу, що не обманюєш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Омельку, Омельку, скажи — чого ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому, і вода б не розлилася...
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова: коли щось тобі захочеться — скажи лише:
«За щучим наказом, за моїм бажанням».
Омелько і каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — ідіть, відра, самі додому...
Щойно сказав — відра самі й пішли в гору. Омелько відпустив щуку в проруб, а сам пішов за відрами.
Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається... Зайшли відра в хату й самі стали на лаву, а Омелько ліз на піч.
Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:
— Омельку, що ти лежиш? Пішов би дров нарубав.
— Не хочеться...
— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Омелькові не хочеться злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — іди, сокира, нарубай дров, а дрова — самі в хату йдіть і в піч кладіться...
Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і давай дрова рубати, а дрова самі в хату йдуть і в піч лягають.
Минуло багато чи мало часу — невістки знову кажуть:
— Омельку, дров у нас більше нема. Поїдь у ліс, нарубай.
А він їм з печі:
— Та ви-то на що?
— Як — ми на що?.. Хіба наше діло в ліс за дровами їздити?
— Мені не хочеться...
— Ну, не буде тобі подарунків.
Робити нічого. Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся. Взяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:
— Жінки, відчиняйте ворота!
Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запряг?
— Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько тихенько каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — ідіть, сани, у ліс...
Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — на коні не наздогнати.
А в ліс-то треба було їхати через місто, і тут він багато народу пом’яв, придавив. Народ кричить: «Тримай його! Лови його!» А він, знай, сани підганяє. Приїхав у ліс:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — сокира, нарубай дров сухіших, а ви, дрова, самі в сани валіться, самі в’яжіться...
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі булаву — таку, щоб ледве підняти. Сів на воз:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — їдьте, сани, додому...
Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько тим містом, де раніше пом’яв, придавив багато народу, а там його вже чекають. Схопили Омелька і тягнуть з возу, лають і б’ють.
Бачить він, що погано справа, і тихенько:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — ну-ка, булаво, поламай їм боки...
Булава вискочила — і давай бити. Народ кинувся геть, а Омелько приїхав додому і ліг на піч.
Довго чи коротко — почув царь про Омелькові витівки і посилає за ним офіцера — знайти його та привезти до палацу.
Приїжджає офіцер у те село, заходить у ту хату, де Омелько живе, і питає:
— Ти — дурень Омелько?
А він з печі:
— А тобі на що?
— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.
— А мені не хочеться...
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько тихенько каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — булаво, поламай йому боки...
Булава вискочила — і давай бити офіцера, ледве він ноги втік.
Царь здивувався, що його офіцер не зміг впоратися з Омельком, і посилає свого найстаршого вельможу:
— Привези до мене в палац дурня Омелька, а то голови з плечей зніму.
Накупив найстарший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов у ту хату і став питати у невісток, що любить Омелько.
— Наш Омелько любить, коли його ласкаво попросять та червону свиту обіцяють, — тоді він усе зробить, що попросиш.
Найстарший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників і каже:
— Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Поїдемо до царя.
— Мені і тут тепло...
— Омельку, Омельку, у царя тебе будуть добре годувати-поїти, — будь ласка, поїдемо.
— А мені не хочеться...
— Омельку, Омельку, царь тобі червону свиту подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-подумав:
— Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою слідом буду.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — ну-ка, пече, їдь до царя...
Тут у хаті кути затрещали, дах захитався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, прямо до царя.
Царь дивиться у вікно, дивується:
— Що це за диво?
Найстарший вельможа йому відповідає:
— А це Омелько на печі до тебе їде.
Вийшов царь на ґанок:
— Щось, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато народу придавив.
— А нащо вони під сани лізли?
У цей час у вікно на нього дивилася царська дочка — Марія-царевна. Омелько побачив її у віконці і тихенько каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — нехай царська дочка мене полюбить...
І сказав ще:
— Іди, пече, додому...
Піч повернулася й пішла додому, зайшла в хату й стала на своє місце. Омелько знову лежить-полежує.
А у царя в палаці крик та сльози. Марія-царевна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав він її за Омелька заміж. Тут царь зажурився, засмутився і знову каже найстаршому вельможі:
— Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голови з плечей зніму.
Накупив найстарший вельможа солодких вин та різних закусок, поїхав у те село, зайшов у ту хату й почав Омелька частувати.
Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його у віз і повіз до царя.
Царь негайно наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. У неї посадили Омелька й Марію-царевну, засмолили й бочку в море кинули.
Довго чи коротко — прокинувся Омелько, бачить — темно, тісно:
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Нудно й страшно, Омельку! Нас у бочку засмолили, кинули в синє море.
— А ти хто?
— Я — Марія-царевна.
Омелько каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок...
Вітри буйні задули. Море заворушилося, бочку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Марія-царевна вийшли з неї.
— Омельку, де ж ми житимемо? Збудуй якусь хатину.
— А мені не хочеться...
Тут вона стала його ще більше просити, він і каже:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — збудуйся, кам’яний палац із золотою дахом...
Щойно він сказав — з’явився кам’яний палац із золотою дахом. Навколо — зелений сад: квіти квітнуть, пташки співають. Марія-царевна з Омельком увійшли до палацу, сіли біля віконця.
— Омельку, а не можна тобі красунем стати?
Тут Омелько недовго думав:
— За щучим наказом, за моїм бажанням — стати мені добрим молодцем, писаним красунем...
І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А в той час царь їхав на полювання й бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.
— Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?
І послав дізнатися-запитати: «Хто такі?» Посланці побігли, стали під віконцем, питають.
Омелько їм відповідає:
— Просіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.
Царь приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й дивується:
— Хто ж ти такий, добрий молодче?
— А пам’ятаєш дурня Омелька — як приїжджав до тебе на печі, а ти наказав його з моєю дочкою в бочку засмолити, у море кинути? Я — той самий Омелько. Захочу — все твоє царство спалю й розорю.
Царь сильно налякався, став прощення просити:
— Одружся на моїй дочці, Омельку, бери моє царство, тільки не губи мене!
Тут влаштували бенкет на весь світ. Омелько одружився з Марією-царевною і став правити царством.
Тут і казці кінець, а хто слухав — молодець.