Казка про Абдаллу земного та про Абдаллу морського
Давним-давно жив на світі бідний рибалка на ім'я Абдаллах. Він ледве міг прогодувати свою дружину та дев'ять маленьких діточок. У той день, коли в нього народився десята дитина, рибалка, як завжди, пішов до моря й закинув у воду сіті. Витягнув він її на берег і не знайшов там нічого, крім якихось уламків та морської трави. Рибалка знову закинув сіті, але йому пощастило не більше, ніж уперше. Працював він цілий день, то закидав сіті, то витягував її назад, але так і не спіймав жодної рибини. Сумний він повернувся додому з порожніми руками.— Абдаллах, — гукнув його пекар. — Скільки ти візьмеш сьогодні буханок хліба?
Абдаллах навіть очей на нього не зміг підняти. Побачив тут пекар порожню сіть і сказав:
— Заходь, візьми собі хліба, скільки захочеш. Не можеш заплатити за нього сьогодні, заплатиш завтра.
Він сунув Абдаллаху в руки десять буханок. У рибалки відразу стало веселіше на серці. "Як добре, що на світі ще не перевелись добрі люди", — думав він.
Наступного дня Абдаллах знову вирушив до моря, але ніби хтось зачарував його сіті. Кожного разу витягував він її на берег порожньою. На зворотному шляху рибалка хотів швидко промайнути повз крамницю пекаря. Соромно було Абдаллаху, що йому нічим заплатити за вчорашній борг. Але пекар ніби чекав на нього. Вибіг він із крамниці й гукнув:
— Знову тобі не пощастило, бідолаха! Заходь, візьми собі хліба, скільки захочеш, щоб твої діти не померли з голоду. Коли будуть у тебе гроші, повернеш мені борг.
Пекар знову дав Абдаллаху десять буханок, побажав йому спокійної ночі та удачі наступного дня. Абдаллах веселіше закрокував до дому. Але турботи про завтрашній день не покидали його. Що буде, якщо він знову нічого не спіймає?
І наступного дня, і на третій рибалці не щастило. Кожного вечора повертався він додому з порожньою сіттю, і кожного разу брав у борг у пекаря хліб. Сорок днів переслідувала його невдача. Абдаллах ледь не збожеволів від горя.
На сорок перший день вирішив він востаннє спробувати щастя. А якщо йому й цього разу не пощастить, доведеться зайнятися іншим ремеслом, щоб якось прогодувати родину. Прийшов Абдаллах до моря, закинув сіть і витягнув її порожню на берег. З раннього ранку до обіду працював він даремно.
Коли сонце стояло високо над головою, втомлений і зневірений рибалка ліг у тіні величезної скелі й почав думати: "Зараз що, піти мені додому чи ще раз спробувати? А може, взагалі додому не повертатися?"
Але згадав тут Абдаллах про своїх дітей, яких він так сильно любив, і почав лаяти себе за такі гріховні думки.
І тут побачив він, як із міських воріт вийшли раби. Вони розстелили на землі килим, і цим килимом пройшов цар, оточений візирами та вартою. У воїнів у руках були золоті мечі, що сяяли на сонці. За царем, скромно опустивши голови, йшли прекрасні невільниці в покривалах, всипаних перлинами та дорогоцінними каменями.
Абдаллах подумав, що цар, напевно, прямує до священної купальні. І захотілося йому в той миг стати візиром, другом і радником царя. Тоді б йому не довелося турбуватися про те, як прогодувати дітей, а доброму пекареві він би повернув свій борг сторицею.
Але він був лише бідним рибалкою. Надивлячись досхочу на пишну ходу, рибалка встав і вирішив знову спробувати щастя: може, вдасться йому щось спіймати.
Закинув він сіть у море, став її витягувати і відчув, що в неї потрапило щось важке. Довго возився рибалка з сіттю. Боявся він, як би в нього від цієї ваги не вивернулися руки. Але все ж Абдаллах не випустив її доти, доки наполовину не витягнув із води. І тут рибалка не на жарт злякався: замість великої риби побачив він у сіті людину:
— О рибалко, допоможи мені вибратися з сіті, — вигукнув чоловік. — Я добре заплачу тобі за це!
— Хто тебе кинув у воду? — запитав Абдаллах.
— Ніхто мене не кидав у воду, — відповів незнайомець. — Я морський житель. Ти живеш на землі, а я живу в морі. Якщо ти допоможеш мені вибратися з сіті, я кожного дня буду чекати тебе на цьому місці й приносити тобі смарагди, рубіни, перли. А ти мені даватимеш за це виноград, фіги, дині та персики: у нас під водою нічого цього немає. За кошик фруктів ти отримаєш від мене кошик дорогоцінних каменів.
Абдаллах не повірив тому, що говорив цей дивний чоловік, але допоміг йому вибратися з сіті.
— Як тебе звати? — запитав рибалка.
— Абдаллах Морський, — відповів незнайомець. — А тебе як звати?
— Теж Абдаллах, — сказав рибалка.
— Значить, ти Абдаллах Земний, — вирішив морський житель. — Зачекай тут хвилинку. Я принесу тобі подарунок, щоб ти повірив моїм словам.
Він зник під водою і незабаром знову виринув. Абдаллах Морський простягнув здивованому рибакові жменю перлів і великих дорогоцінних каменів. Він нагадав Абдаллахові, щоб той завтра чекав його на цьому місці з кошиком фруктів, і зник у морській глибині.
Абдаллах розгубився від несподіванки: що йому робити з таким багатством? Він сховав камені під сорочку, кинув свою сіть і пішов додому. Зупинився рибалка перед крамницею пекаря і відсипав йому половину своїх скарбів.
— Візьми це собі. Я повертаю тобі свій борг. Пекар почав відмовлятися:
— Я хочу отримати лише те, що ти мені справді винен. Але Абдаллах змусив його взяти перли і дорогоцінні камені.
— Ти чекав сорок днів, — сказав він. — І, напевно, чекав би ще довше. Я даю тобі ці камені не лише за хліб, а й за твою доброту. Пекар узяв камені, які йому дав Абдаллах, і сказав:
— З сьогоднішнього дня я твій вічний боржник.
Він поклав собі на голову кілька буханок хліба і поніс їх додому до Абдаллаха. Потім сам роздобув овочі та м’ясо, приготував їжу і не дозволив Абдаллахові нічого робити.
Абдаллах терпів, терпів, але нарешті не витримав:
— Я не хочу, щоб ти мені служив. Якщо ти згоден, давай краще будемо друзями.
Пекар нічого не заперечив, і з того дня вони стали вірними друзями.
Наступного дня опівдні Абдаллах вирушив на берег моря з кошиком, повним персиків, динь, апельсинів та інших фруктів. Він поставив кошик на пісок і гукнув:
— Я тут, Абдаллах Морський!
Абдаллах Морський тут же виринув з хвиль, узяв у Абдаллаха Земного кошик з фруктами і зник з ним під водою. Незабаром він повернувся і простягнув рибакові його кошик, до країв наповнений перлами, рубінами, смарагдами та іншими рідкісними каменями.
— Прощай до завтра! — сказав морський житель, і хвилі зімкнулися над його головою.
Абдаллах повертався додому з кошиком, у якому було таке багатство, що він міг би купити за нього ціле місто. Рибалка зайшов до свого друга пекаря і знову дав йому жменю дорогоцінних каменів. Пекар швидко вибрав найсмачніші буханки, які тільки у нього були, і відніс їх до дому Абдаллаха.
Наступного дня Абдаллах відібрав по одному дорогоцінному каменю з усіх, які у нього були, і вирушив до ювеліра, щоб продати їх. Як тільки ювелір побачив такі рідкісні камені в руках у бідно вдягненого чоловіка, він одразу подумав, що перед ним злодій. Непомітно він дав знак своєму слузі, і той привів стражників. Стражники схопили Абдаллаха і привели його до царя.
Ювелір хотів вислужитися перед царем. Пішов він разом зі стражниками і сказав цареві:
— О володарю, дійшла до мене чутка, що з твоєї скарбниці зникли дорогоцінні камені. Я спіймав злодія, ось він. — І ювелір показав на Абдаллаха.
Цар покликав царицю і поклав перед нею камені, які відібрали у Абдаллаха. Але цариця лише поглянула на них і одразу сказала:
— Це не мої камені. Ці камені набагато кращі за ті, що були у мене.
І вона почала благати царя, щоб він купив їх для царевни. Цар одразу наказав стражникам відпустити Абдаллаха і лаяв ювеліра за те, що той запідозрив ні в чому не винну людину. Потім він почав розпитувати Абдаллаха, як той здобув ці скарби. Абдаллах розповів йому про все. Цар вислухав його і промовив:
— З сьогоднішнього дня ти правитимеш разом зі мною, Абдаллах. Абдаллах Морський буде постійно поповнювати царську скарбницю, так що подібної їй не буде ніде на світі. Іди і приведи сюди свою дружину та дітей.
У Абдаллаха від щастя закрутилася голова, адже про таку милість він навіть мріяти не насмілювався. Пішов він додому за своєю родиною. Цар тим часом наказав пошити для всіх розкішний одяг. З того дня Абдаллах правив разом із царем.
Щодня опівдні він ходив на берег моря з кошиком фруктів і щоразу приносив до палацу перли та дорогоцінні камені. Царська скарбниця була переповнена, довелося її розширити. А оскільки Абдаллах міг впливати на державні справи, люди в тій країні почали жити набагато краще. Абдаллах не забув про те, що таке голод і нужда, і почав піклуватися про бідних. Для тих, у кого не було даху над головою, він наказав збудувати будинки. За його наказом запаси зерна справедливо ділили між бідняками. Багато нововведень ввів Абдаллах. Царським вельможам це не сподобалося, але вони були безсилі у своїй злобі: цар вважав Абдаллаха своїм найкращим другом. Та й не могло бути інакше: адже завдяки Абдаллаху царська скарбниця наповнилася перлами та рідкісними дорогоцінними каменями, яких світ раніше не бачив.
Абдаллах об’їздив всю країну і робив усе можливе для блага своїх підданих. Одного разу, прогулюючись містом, він зупинився перед крамницею пекаря і здивувався, що вона замкнена. Абдаллах став розпитувати сусідів, що сталося з його другом. Йому розповіли, що пекар одного разу пішов із міста і не повернувся. Абдаллах почав шукати його по всій країні. Через тиждень пекаря привели до Абдаллаха; знайшли його в далекому селі, де він відкрив пекарню і жив, не знаючи потреби.
Пекар упав на коліна перед Абдаллахом і вигукнув:
— Я не зробив нічого поганого, о володарю, змилуйся надо мною, пощадь моїх дітей!
— Ти що, не пізнаєш свого друга? — запитав Абдаллах. — Встань, ідемо до моїх покоїв, там ми згадаємо старі часи.
Здивований пекар підвівся на ноги і наважився глянути на Абдаллаха. Тільки тоді він упізнав рибака, з яким колись були друзями. Пекар розповів Абдаллаху, як він перелякався, побачивши свого друга під вартою. Він подумав, що бідолагу ведуть до царя через ці дорогоцінні камені. Пекар насправді злякався, що його теж покличуть на суд за те, що він допомагав Абдаллаху. Зі страху він втік із міста. А тепер, коли все так добре закінчилося, радості друзів не було кінця. Абдаллах зробив пекаря своїм візирем, і з того часу вірні друзі не розлучалися.
Абдаллах Земний не забував про Абдаллаха Морського. Щодня він ходив до моря з кошиком фруктів, а отримував за нього кошик дорогоцінних каменів і перлів. Одного разу він знову прийшов до моря, покликав свого морського друга, і коли той виринув із хвиль, простягнув йому кошик із фруктами. Абдаллах Морський узяв кошик і сказав:
— Настав час, Абдаллах Земний, пора показати тобі наше підводне царство.
— Але ж я загину в морі! — вигукнув Абдаллах. — Людина не може жити у воді, як риба.
— Не бійся, — заспокоїв його Абдаллах Морський. — Я намажу тебе особливою маззю, приготованою з риб’ячого жиру, і ти чудово почуватимеш себе під водою.
Він занурився у воду і незабаром знову виринув на берег.
— Роздягайся, Абдаллах, — сказав морський житель. І він намазав свого друга якоюсь дивною маззю. Потім він узяв його за руку, і вони разом спустилися в море.
Друзі плавали під водою, їм траплялися зграї дивовижних риб: одні світилися, ніби зірки, інші переливалися всіма кольорами веселки. На деяких було страшно дивитися — такі це були чудовиська. Але всі вони пропливали повз і не звертали на друзів уваги. Абдаллаху Земному здавалося, що все це він бачить уві сні. Навколо зеленіли чудові рослини, вони розкривали свої величезні квіти і пелюстками, ніби ротом, ловили маленьких рибок.
Абдаллах Морський привів свого друга до міста, розташованого на дні моря. Там жили істоти, схожі на людей, тільки від пояса вниз замість ніг у них були хвости, як у риб. Абдаллах Земний не зміг відмовити морському другові, коли той запросив його до свого дому, збудованого з мушель і перламутру. Той не хотів відпускати його, поки не покаже йому все в підводному царстві.
Абдаллаху Земному здавалося, що він провів під водою лише кілька годин. "Непогано було б подивитися на всі ці чудеса, — вирішив він. — Адже жодному смертному до мене не довелося цього побачити".
Сподобалося Абдаллаху, що тут під водою не було ні багатих, ні бідних, у всіх були гарні будинки з мушель і перламутру. Цар підводного царства ходив серед своїх підданих, розпитував людей про їхні потреби, вирішував їхні суперечки, ніби він був звичайним смертним.
— Усі ці порядки я заведу на землі, — вирішив Абдаллах. Він уже не думав про те, скільки часу провів під водою, а лише намагався все дізнатися і запам’ятати, щоб потім із користю застосувати у себе вдома.
На дні моря не було ні ночі, ні дня. Промені сонця туди не проникали. Лише сяйво світячихся рибок і рослин освітлювало морський простір. Незабаром Абдаллаху здалося, що він провів під водою тиждень. Подумав він, що рідні, напевно, турбуються про нього, а його друзі, цар і пекар, уже шукають його по всій країні. Та й сам Абдаллах боявся, як би за той час, що він провів під водою, не пробралися до влади незадоволені вельможі і не зіпсували все те добре, що він зробив для свого народу.
— Дозволь мені, друже Абдаллах, — сказав він одного разу, — повернутися на землю. У мене там багато справ, а родина і друзі турбуються про мене.
Спочатку Абдаллах Морський благав Абдаллаха Земного залишитися, але коли побачив, що жодні умовляння не допомагають, провів він друга на поверхню моря і сказав:
— Прощай, ми вже більше ніколи не побачимося. Шкода, що ти не залишився з нами. На землі тебе не чекає нічого хорошого.
І перш ніж Абдаллах Земний встиг відповісти, його друг назавжди зник у морській безодні.
Пішов Абдаллах прямо до скелі, під якою залишив свій одяг, перш ніж спуститися у підводне царство. Але там він нічого не знайшов. У душі він проклинав злодія й не знав, що тепер робити: адже не піде ж він у місто роздягненим. А тут якраз проходив повз рибалка. Поглянув він на Абдаллаха і каже:
— Що шукаєш, приятелю, учорашній день? Ходімо зі мною, допоможеш мені ловити рибу.
— Мене звати Абдаллах, я друг царя, позич мені якийсь одяг, а завтра приходи до палацу за нагородою. Рибалка засміявся:
— Ти б швидше зійшов за царського блазня. Я не чув ні про якого царського друга, та й взагалі сумніваюся, що в нього є друзі. Я охоче вірю, що тебе звати Абдаллах. Абдаллахів тут хоч пруд пруди, цілий полк би набралися. А йти до палацу за нагородою я б не наважився. До царської столиці звідси тисяча верст.
— Тисяча верст! — вигукнув Абдаллах.
Тільки зараз він озирнувся навколо й побачив, що там, де раніше зеленіли великі сади, сяяли білизною стіни будинків і блищали під синім небом вежі царського палацу, тепер ростуть хирляві дерева та ютяться бідні хатини. Видно, у бідолахи був такий засмучений вигляд, що рибалка перестав сміятися, підійшов до Абдаллаха й запропонував йому пообідати разом із ним. Він думав, що перед ним божевільний. Абдаллах подякував йому й, схиливши голову, пішов у ті місця, де ще недавно стояв його дім. Ніяк у нього все це не вкладалося в голові.
Підійшов Абдаллах до першої хатини. На порозі сидів старичок і латав рибальську сіть.
— О старий, чи не скажеш ти мені, як пройти до царської столиці? — запитав Абдаллах.
— До столиці? Тобі довелося б іти туди довго-довго, тижні й місяці, — відповів старий.
— Як же так? Адже столиця була тут, у цих місцях, — здивувався Абдаллах.
— Так, ти правий, але це було так давно, що про це навіть дід мого прадіда не пам’ятає. Люди розповідають, що колись тут правив Абдаллах, добрий і справедливий чоловік. Кажуть, що він навіть дружив із володарем моря. Але хто знає, що з цього правда, а що вигадка.
Абдаллах ледве не збожеволів, коли почув це. Зрозумів він, що провів під водою не тиждень, а сто років. Не сказавши старому ні слова, він пішов до моря.
— Абдаллах Морський, Абдаллах Морський, допоможи мені! — кричав він, що було сили.
Хвилі з шумом розбивалися об скелі, але скільки Абдаллах ні кликав, ні благав, ніхто не вийшов до нього.
І тоді Абдаллах увійшов у море, він заходив все глибше, ось вода була вже йому по пояс, по шию, але він закрив очі, зробив ще один крок, і солона хвиля накрила його. У Абдаллаха закрутилася голова, він хотів відкрити очі, але не міг. Повіки в нього стали раптом такі важкі, наче налилися свинцем. Але якийсь голос усе твердив: "Відкрий очі, відкрий!" Абдаллах зібрав усі сили й підняв повіки.
І раптом побачив він замість зеленої води небо над головою, білі будинки в зелені садів купалися в сонячних променях.
Абдаллах лежав, накрившись своєю старою рибальською сіттю. А одяг був на ньому той самий, який він носив, перш ніж став другом царя. Струснув Абдаллах головою, ущипнув себе, зібрався з думками й нарешті зрозумів, що все це йому тільки приснилося. Як був він рибалкою, так і залишився. Скочив рибалка на ноги й почав стрибати від радості, що скоро знову побачить своїх дітей і принесе їм замість іграшок гарні мушлі. Але тут згадав Абдаллах про свої невдачі. Адже він уже сорок днів не може повернути пекарю борг, сьогодні йому вже соромно йти повз його крамничку. А чим він нагодує своїх дітей?
— Спробую-но я ще раз, — подумав Абдаллах і закинув сіть у море. Тільки сіть сховалася під водою, а рибалка вже відчув, що вона стала важкою. Тягнув він її, тягнув, уже думав, що не витримає, але все ж не випустив сіті з рук. Спіймав він цілу купу великих жирних риб. Навантажив рибу на спину й весело закрокував до міста. Зупинився рибалка біля крамнички пекаря, дав йому дві найкращі риби, а решту відніс на ринок і вигідно продав.
Абдаллах повернув борг пекарю, а оскільки на ринку він накупив для дітей цілу охапку овочів і фруктів, то не зміг узяти у пекаря хліб. Пекар поклав собі на голову десять найкращих буханок, і скільки ні умовляв його Абдаллах, сам відніс їх рибалці додому. Тільки це й справдилося з його сну. І ще те, що вони з пекарем стали друзями. Вечорами зустрічалися вони біля його крамнички, розмовляли один з одним, і пекар дуже часто просив рибалку розповісти про Абдаллаха Морського.
— Ох, якби ж ми могли так радити цареві, як радили у сні, — не раз зітхали друзі, — людям би тоді жилося краще.
І пекар із рибалкою знову і знову починали обговорювати, що б вони змінили у своїй країні. Діти уважно слухали їх і думали, що вони-то напевно будуть тими щасливцями, які зможуть давати поради цареві.
Інші казки
