Казка про Джаудара та його братів

У одного купця було три сини. Коли купець постарів і відчув, що наближається його кінець, він поділив усе своє добро на чотири частини. Одна частина дісталася його дружині, а три інші поділили між собою сини. У всіх усього було порівну.

Незабаром купець помер. Два старші сини були незадоволені батьківським поділом і почали судитися зі своїм молодшим братом Джаударом через спадщину. Судилися, судилися, поки все майно батька по судах не розтратили. І в Джаудара тепер не залишилося навіть гроша. Тоді старші брати забрали все у своєї матері й вигнали її з рідного дому збирати милостиню.

Але молодший син Джаудар не покинув матір. Він дістав сіть і човен і почав ловити рибу. Свій улов він продавав або обмінював на хліб і фрукти, так вони з матір'ю й перебивалися з хліба на воду.

А тим часом старші брати і матірній добро пустили по вітру. Почали вони голодувати, ось і прийшли до старої матері хліба просити.

Мати не прогнала їх, віддала останній шматок хліба, сама ні крихти не з'їла і Джаудару ні слова не сказала. А Джаудар незабаром здогадався про це, але промовчав: був він найдобрішою людиною на світі, працював, не розгинаючи спини, щоб і матір, і братів прогодувати.

Одного разу сидів він у своєму човні й з сумом дивився на воду. Багато разів закидав він у озеро сіть, але так і не спіймав жодної риби. Саме тоді повз проїжджав на мулі якийсь чоловік. Зупинився він і запитав Джаудара:

— Хіба не ти Джаудар, син купця з цього міста?
Джаудар здивувався, що чужинець знає його, і відповів:
— Так, це я.

Тоді чужинець зліз з мула і сказав:
— Я магрибінець, житель Магрибу. Виконай мою просьбу, Джаударе, і ти не пошкодуєш, що зустрів мене сьогодні.

Із цими словами він простягнув Джаудару мотузку і попросив, щоб той зв'язав його і кинув у воду. Джаудар рішуче відмовився, але чужинець продовжував умовляти й благати його:
— Зв'яжи мене, не бійся, — говорив він. — А потім кинь мене у воду. Якщо я висуну руки з води, закинь сіть і витягни мене. Якщо ж над водою покажуться ноги, знай, що я потонув. Тоді вже не думай про мене і не намагайся мене врятувати. Але цього мула відведи в місто на ринок, там побачиш біля дверей складу людину, схожу на мене. Віддай йому мула, і він дасть тобі сто динарів.

Довго умовляв чужинець Джаудара, нарешті той погодився виконати його дивну просьбу. Зв'язав він магрибінця і кинув його у воду. Джаудар трохи почекав і тут побачив, як з води виринули дві ноги. Зрозумів Джаудар, що чужинець потонув. Взяв він мула за вудило, відвів його в місто на ринок, а з дверей складу вже йшов йому назустріч чоловік, дуже схожий на утопленика. Не сказавши ні слова, взяв він мула і дав Джаудару сто динарів.

Джаудар прийшов додому і поділився грошима з братами. Серце в нього було м'яке, як віск, а доброта його не знала меж! Наступного дня він знову вирушив ловити рибу. Але як він ні бився, як ні намагався, навіть в'юна не спіймав.

Почав він збиратися додому, склав сіть і раптом бачить — їде на мулі якийсь чужинець, як дві краплі води схожий на учорашнього утопленика. Зліз він з мула і накинувся на Джаудара:
— Розказуй, що тут учора було!

Джаудар злякався і спочатку не хотів нічого говорити, але в цього чоловіка був такий владний погляд, що бідний рибак закам'янів від жаху і розповів про все.

Бідолаха, не пам'ятаючи себе від страху, чекав розправи за те, що він зробив учора. Але як здивувався Джаудар, коли чужинець висловив ту саму просьбу, що й магрибінець: хотів він, щоб рибак зв'язав його і кинув у воду. Якщо покажуться руки, Джаудар повинен був витягнути його сіттю, а якщо ноги, то вже нічого не робити, лише відвести мула на ринок, де за нього дадуть сто динарів.

Джаудар нарешті погодився, зв'язав чужинця і кинув його у воду. Почекав він трохи, а коли над водою показалися ноги, взяв мула і відвів його на ринок. Знову отримав Джаудар сто динарів, поділив їх порівну з братами і заприсягнувся ловити рибу.

Але наступного дня вранці він не міг знайти спокою, якась сила гнала його за місто до озера. Не витримав Джаудар і знову пішов туди. Закинув він сіть у воду просто так: улов йому тепер був не потрібен, грошей у них було багато. Сидів він і в душі лаяв себе, що знову прийшов до озера.
І раптом з’явився чоловік на мулі, схожий на тих двох утоплеників. Чужинець сказав Джаудару, що він із Магрибу, і запитав рибалку, чи не Джаудар він, син купця з цього міста. Джаудар кивнув і тут же розповів чужинцеві про все, що сталося вчора й позавчора.

— О чужинче, — звернувся Джаудар, — нічого не проси в мене. Я не зв’яжу тебе й не кину у воду. Не буду я більше цього робити.

— Ті двоє, що тут потонули, були мої брати, — сказав магрибінець.

— Було нас у батька четверо. Батько навчив нас творити чудеса й чаклувати, а коли помер, залишив нам багато скарбів і книгу мудрості. Через цю книгу ми посварилися. Довго сперечалися ми, кому вона дістанеться, і нарешті пішли до шейха. Шейх сказав: "Книга дістанеться тому, хто принесе мені дзеркало всесвіту, перстень усіх доріг і меч блискавок. Той, хто стане власником меча, переможе будь-яке військо: варто йому лише підняти меч, вилетить із нього блискавка й знищить усе. Той, хто володіє дзеркалом, може заглянути в усі куточки світу. Він знайде кожну людину, де б та не сховалася. Той, у кого є перстень, потрапить всюди, куди захоче: треба лише раз повернути кільце на пальці". Шейх додав ще, що здобути ці речі нам допоможе лише Джаудар, син купця з такого-то міста. "Ви знайдете його біля озера, за містом, де він ловить рибу, — сказав шейх.

— А коли знайдете його, попросіть, щоб він зв’язав вас і кинув у озеро. На дні озера ви повинні зійтися в бою з двома синами чарівника аль-Маліка, перемогти їх і взяти в полон. Той, хто впорається з ними, потім вирушить з Джаударом шукати три чарівні речі". Коли шейх закінчив, ми порадилися один з одним, і один із нас, той, що купив у тебе на ринку двох мулів, відмовився від книги. Ми попросили його, щоб він знайшов тебе і повідомив нам. І ось ми троє, один за одним, вирушили до тебе. Що сталося з двома моїми братами, ти й сам добре знаєш. Сьогодні я в останній раз спробую щастя. Зв’яжи мене, Джаударе, і кинь у воду.

У Джаудара голова закрутилася, коли він дослухав цю довгу розповідь. У душі він проклинав себе за те, що вплутався в цю історію з чаклунами. Але відмовити він нікому не міг, не витримав він і цього разу — зв’язав чужинця і кинув його у воду.

Магрибінець зник під водою, і Джаудар уже думав, що чужинця спіткала доля його братів. Але раптом озеро покрилося рябшю, і через хвилину з води виринули дві руки, кожна тримала по червоній рибі. Джаудар швидко закинув сіть і витягнув магрибінця з води.

Магрибінець відрясся, відкрив сумки, прив’язані з двох боків до сідла, засунув у кожну по одній рибі і сказав:

— Дякую тобі, Джаударе! Але ти ще потрібен мені. Ось тобі тисяча динарів. Віддай їх матері, щоб вона ні в чому не потребувала без тебе. Скажи їй, що ти поїдеш мандрувати світом. Не розповідай їй про те, що тут сталося, і про те, що ти чув від мене. Ми вирушимо з тобою до міста Фас, там ти допоможеш мені здобути три чарівні речі. Ти не пошкодуєш, що підеш зі мною. Я зроблю тебе султаном.

Джаудар узяв у магрибінця тисячу динарів і відніс їх матері.

— Я піду мандрувати світом, — сказав він їй. — Не турбуйся про мене, я скоро повернуся.

Джаудар тепло попрощався з братами і попросив їх піклуватися про матір, поки його не буде.

Наступного дня магрибінець і Джаудар вже були в дорозі. Опівдні магрибінець запитав Джаудара:

— Чи не хочеш ти поїсти, Джаударе?

— О, звичайно, хочу, — відповів Джаудар.

— А чого б ти хотів?

Джаудар попросив шматок хліба з сиром.

— Ти заслужив кращий обід, — сказав магрибінець і постукав по сумці, прив’язаній до сідла. — Чи не хочеш ти смажених курчат? Або рису з медом, або, може, ти більше любиш зацукрований виноград?

І він перерахував Джаударові понад сорок страв.

— Але ж у цій сумці не поміститься стільки їжі! — вигукнув Джаудар. — Туди ти насилу втиснеш двох курчат.

— Дивись же, — сказав магрибінець.
Він відкрив сумку і вийняв золотий блюдо з смаженими курчатами. Потім він витягнув інше блюдо — з рисом, за ним третє, четверте, п’яте, — словом, незабаром перед Джаударом стояло сорок золотих блюд. На кожному лежали різні страви, одна краща за іншу.

Здивований Джаудар не міг вимовити ні слова.

— Їж, — сказав йому магрибинець. — Риби, яких я витягнув з озера і поклав у сумки, це діти чарівника аль-Маліка. Тепер вони служать мені.

Джаудар не промовив ні слова, вже четвертий день відбувалися чудеса на його очах. Він сів на землю і почав їсти.

Потім вони продовжили свій шлях і через тиждень прийшли до міста Фас. Магрибинець знайшов напівзруйнований палац. Там вони зупинилися. Магрибинець залишив Джаудара стерегти мула, а сам обійшов усі руїни, доки не знайшов того, що шукав. Чарівник покликав Джаудара, і вони спустилися по зруйнованих сходах до мідних воріт.

— А тепер, Джаударе, — сказав магрибинець, — ти увійдеш через ці ворота в темний прохід. Не оглядайся, іди вперед, поки не дійдеш до золотої завіси. Відсунь її і увійди в кімнату. Там ти побачиш на срібному скрині свою матір. Не лякайся, коли вона скаже тобі, щоб ти вдарив її по обличчю. Це не твоя мати. Хранитель скарбів прийняв її образ. Коли ти вдариш її, вона перетвориться на змію і повзе. Не бійся, вона нічого тобі не зробить. Потім ти відкриєш скриню, дістанеш з неї дзеркало всесвіту, перстень усіх шляхів і меч блискавок. Принеси все це мені. Більше я від тебе нічого не вимагатиму.

Джаудар затремтів від страху. Він знав, що тепер йому не вибратися з усіх цих загадкових справ. Але відступати було пізно. Не треба було йому зв’язуватися з тим першим магрибинцем.

А його супутник уже три рази постукав у мідні ворота. Нарешті вони відчинилися, і магрибинець штовхнув Джаудара в темний прохід. Джаудар пішов вперед, коліна йому підгиналися від страху. Але він ішов і йшов, не дивився по сторонах, поки нарешті не побачив перед собою золоту завісу. Він відсунув її і увійшов у кімнату. У кімнаті стояв скриня, а на ньому сиділа жінка. Вона відкинула покривало з обличчя, і Джаудар впізнав свою рідну матір. Ніби грім ударив його, він зупинився.

— Джаударе, — вигукнула жінка, — добре, що ти прийшов. Удар мене, мій сину!

І хоча Джаудар був боязкою людиною, він скоріше вступив би в бій з драконом, ніж ударив би свою матір.

— Удар мене, Джаударе, — знову сказала жінка. — Твоїм братам було б неважко це зробити.

Вона зійшла зі скрині і підставила Джаудару обличчя. Даремно згадував Джаудар слова магрибинця, ніби це не його мати, а хранитель скарбів, який прийняв її образ, щоб збити Джаудара з пантелику. Сльози бризнули з його очей, у горлі запершило, і замість того, щоб ударити жінку, він поцілував її зморшкувате обличчя. У кімнаті одразу стало темно. Жінка зникла. А коли знову все прояснилося, Джаудар побачив, що скриня сама відкривається. Не роздумуючи, він схопив дзеркало всесвіту, перстень усіх шляхів і меч блискавок, обернувся і побіг назад.

Магрибинець подякував Джаудару, а чарівним речам зрадів, наче мала дитина. Джаудар побоявся розповісти йому, що сталося в кімнаті, але магрибинець почав розпитувати, і Джаудару довелося у всьому зізнатися. Магрибинець усміхнувся, почувши його розповідь, і сказав:

— Ти хороший син, Джаударе. Якби ти вдарив жінку, ми б з тобою обидва жорстоко поплатилися за це. Уся справа в тому, що ніхто, крім тебе, не витримав би цього випробування. Але для тебе повага і любов до матері дорожчі за всі скарби.

Потім магрибинець відв’язав від сідла обидві сумки, відпустив мула на всі чотири сторони, повернув перстень усіх шляхів і побажав про себе, щоб вони опинилися в рідному місті Джаудара. Через мить вони вже були там.

Мандрівники увійшли до міста, і тут же біля міських воріт Джаудар побачив свою матір. Нещасна стара просила милостиню. З плачем розповіла вона, що як тільки Джаудар пішов з дому, старші сини забрали в неї гроші і вигнали на вулицю. Джаудар втішав матір, як міг.

— Тепер уже до самої своєї смерті ти не будеш знати ні смутку, ні потреби.

Він запросив магрибинця до себе, щоб той хоча б день був його гостем. Але магрибинець сказав:

— Я мушу віднести шейху чарівні речі. Тому кожен день для мене дорогий. Візьми собі чарівну сумку і запам’ятай мої слова: прийде час, і ти станеш султаном як нагорода за те, що ти мені допоміг.

Магрибинець дав Джаудару чарівну сумку, попрощався з ним і покинув місто. А Джаудар з матір’ю пішли до свого дому. Коли вони прийшли туди, братів не було вдома. Мати боялася там залишатися, але Джаудар сказав їй:

— Матусю, не бійся нічого. Я сам про все домовлюся з братами. Незабаром брати повернулися додому і з лайкою накинулися на Джаудара:
— Як ти смів, ледащо, увійти до нашого дому? Але Джаудар одразу розповів їм про чарівну торбу, показав, які чудеса вона може робити, і почав виймати з неї страва за стравою з рідкісними ласощами. Брати скористалися добротою Джаудара і вдавали, що люблять його більше за життя.

Так вони прожили тиждень, другий, поки брати, нарешті, не змовилися, як їм назавжди позбутися Джаудара й забрати в нього чарівну торбу. Вони пішли на пристань і знайшли там чоловіка, який наймав матросів. Вони збрехали йому, що у них є злий брат, який кривдить і матір, і їх самих.

— Допоможи нам позбутися його, — попросили підступні брати. Чоловік погодився і сказав:

— Ну що ж, приведіть свого брата, я якось із ним вправлюся.

Того ж вечора брати виманили Джаудара з дому, запросили його прогулятися набережною, а там у призначеному місці накинулися на бідолашного матроси, зв’язали його й потягли на корабель.

Задоволені брати повернулися додому, одразу вигнали матір і від чарівної торби вже не відходили. Вони їли, пили й ні про що інше не думали.

Але через кілька днів брати вже почали сваритися через торбу. Нарешті вони розповіли про свою суперечку судді й, розпалившись, промовилися про те, які чудеса робить ця торба. Коли суддя почув про це, він наказав забрати в них торбу й кинути їх до в’язниці. Потім суддя взяв чарівну торбу й наказав повідомити про себе султану. Він розповів султану про чарівну торбу й подарував її йому. Султан підвищив суддю в чині. Торба з тих пір готувала вдень і вночі страви для султана, а їжі в ній не вбачалося.

Тим часом Джаудар став матросом, плавав морями в спеку й бурю, страждав від спраги, голодував. Одного разу піднялася страшна буря, корабель зазнав аварії, і майже всі матроси загинули. Але серед тих, хто залишився в живих, був і Джаудар.

Він жебракував у чужій країні, поки не прийшов у велике місто. Джаудар блукав вулицями, знеміг від спеки й зовсім ослаб від голоду. Раптом він почув, як хтось гукнув:

Джаудар обернувся й впізнав магрибінця, того самого, кому він допоміг дістати три чарівні речі. Магрибинець одразу обійняв його й повів до себе додому. Там Джаудар розповів йому, як він гуляв з братами набережною, як матроси потягли його на корабель, про все, що він пережив під час плавання, і про те, як потрапив у цю країну.

Магрибинець наказав приготувати для Джаудара лазню з освіжаючою водою. Джаудар викупався, магрибинець одягнув його в чудову сукню й нагодував смачною їжею. Коли гість наситився, господар сказав йому:

— Це місто Магриб. Ходімо зі мною до шейха, і ти дізнаєшся, що відбувається у тебе вдома.

Магрибинець представив шейхові Джаудара й сказав, що це саме той чоловік, завдяки якому він здобув дзеркало всесвіту, перстень усіх шляхів і меч блискавок. Потім він попросив шейха, щоб той дозволив їм заглянути в дзеркало всесвіту. Шейх провів їх до іншого залу й відсунув зі стіни покривало; під ним висяло дзеркало, яке Джаудар добре знав: дзеркало це було завбільшки з блюдо. Шейх потер його пальцями, і по склу заметалися тіні, з дзеркала долинув шум, ніби хтось розмовляв у далині. Раптом тіні почали набувати обрисів людей, і Джаудар впізнав своїх братів. Він почув, як вони змовляються позбутися Джаудара й умовляють чужого чоловіка на пристані, словом, дізнався про все. Нарешті він побачив, як суддя забрав у братів торбу й наказав кинути їх до в’язниці, і те, як торба опинилася у султана, який щодня влаштовує багаті бенкети. У Джаудара стиснулося серце від жалю, коли він побачив, як його мати просить милостині біля міських воріт. Але й братів він теж пожалів: адже їм у в’язниці жилося не солодко.

Коли вони дізналися все, що хотіли знати, шейх знову закрив дзеркало покривалом, і магрибинець із Джаударом повернулися додому. Магрибинець умовляв Джаудара залишитися в гостях, але той хотів якнайшвидше повернутися на батьківщину, щоб допомогти матері й братам.

Магрибинець не став утримувати Джаудара. Але перед тим, як розлучитися з ним, він повісив йому на шию ланцюжок, а на тому ланцюжку був мідний шарик.

— Я обіцяв зробити тебе султаном, — сказав магрибинець. — Настав час, щоб я виконав свою обіцянку. Шейх за допомогою персня всіх шляхів доставить тебе додому. Вночі ти опинишся на околиці рідного міста. Візьми в руку шарик, що висить у тебе на шиї, потри його пальцями й вислови вголос бажання, щоб на тому місці, де ти стоїш, виріс палац у сто разів прекрасніший за палац султана. А потім побажай, щоб чарівна торба знову опинилася в тебе. Султан пошле проти тебе своє військо, але ти за допомогою цього шарика вистоїш у бою й сам станеш султаном.

Ще тієї ж ночі Джаудар опинився на околиці рідного міста, якого він так довго не бачив. Джаудар потер пальцями шарик, як наказав йому магрибинець, і побажав, щоб на тому місці, де він стоїть, виріс палац у сто разів прекрасніший, ніж палац султана. І миттю з’явився чудовий палац із золотим дахом, золотими вежами й балконами.

Слуги оточили Джаудара й повели його до розкішних покоїв, де грала музика й кружляли танцівниці, такі красуні, яких Джаудар у своєму житті ніколи не бачив.

Потім Джаудар знову потер шарик і побажав, щоб тут була його мати. Одразу його бажання виконалося. Мати Джаудара не хотіла вірити своїм очам, коли раптом опинилася в цьому величному палаці. У першу мить вона навіть не впізнала свого сина Джаудара, одягненого в дорогі сукні. А Джаудар обіймав її й говорив, що тепер вони вже ніколи не розлучаться. Він відвів для неї розкішні покої й наказав слугам ставитися до матері, як до цариці. Потім Джаудар втретє потер мідний шарик і побажав, щоб чарівна торба знову була в нього. І це бажання виконалося без затримки. Чарівна торба ніби з неба впала йому під ноги.

Саме в цю мить у палаці султана забили тривогу. Султан частував на бенкеті своїх наближених, і кухарі не встигали виймати з чарівної торби страви з рідкісними ласощами, — і раптом торба зникла, ніби крізь землю провалилася. Перелякані слуги покликали султана, обшукали весь палац, але торбу так і не знайшли. Тут султану вже було не до веселощів.
Ще більше розлютився він рано вранці, коли побачив на іншому кінці міста величезний палац. Поруч із ним його власний замок здавався просто жалюгідним рибальським халабудою. Султан послав до палацу свого посла, щоб той негайно доставив до нього нахаба, який наважився звисокритися над султаном. Дерзкого ображателя чекала жорстока розправа. Але варто було послу султана підійти до воріт палацу Джаудара, як на нього накинулися двоє здоровенних стражників і так його віддубасили, що той ледве ноги відволік.

Султан був поза себе від гніву, коли дізнався про те, що сталося. Він послав цілий полк воїнів, щоб вони захопили палац і взяли в полон дерзкого господаря. Але як тільки воїни султана опинилися перед палацом, вони зупинилися наче вкопані. Ніхто не міг ані рукою, ані ногою поворухнути, коні не рухалися з місця, всі наче скам’яніли. І все це зробив Джаудар за допомогою мідного шарика. Розгніваний султан дивився з вікна свого палацу і мало не лопнув від злості. Тут візир порадив йому, щоб він сам відправився до палацу.

— О повелителю, — сказав хитрий вельможа. — Видно, той, хто володіє цим палацом, сильніший за тебе. Нічого іншого не залишається, як підкоритися йому, щоб не накликати на себе його гнів.

Ось і вирушили султан зі своїм візирем до палацу Джаудара. Той прийняв султана з усіма почестями й влаштував розкішний бенкет. Добрий Джаудар з першого погляду сподобався султану.

На бенкеті, бачачи навколо себе таке багатство, султан сказав Джаудару:

— Я бачу, що могутність твоя велика. Чи не хотів би ти стати моїм союзником?
Джаудар погодився, і ще не закінчився бенкет, як султан запропонував йому в дружини свою дочку. Царевна була прекрасна, як день, шкіра її була біліша за цукор, а її стрункий стан міг змагатися з кипарисом.

Коли наступного дня султан привів дочку до Джаудара, щоб познайомити їх один з одним, Джаудар закохався в неї з першого погляду, і царевна одразу подарувала йому своє серце. Після цього вже не було причини відкладати весілля. А на весільному бенкеті кухарі не встигали виймати з чарівної торби страви з рідкісними ласощами.

Чарівна торба з того часу не знала відпочинку. Джаудар добре пам’ятав, як важко жити в нужді. Тому він наказав роздавати їжу з торби не лише жителям цього міста, а й людям з усіх куточків його царства. Щодня приходили натовпи людей за рисом, зерном, фруктами, і з того часу ніхто в тій країні не страждав від голоду.

Нарешті султан передав владу Джаудару, і нічого кращого він не міг зробити. Такого мудрого правителя не було ні в одній державі на світі. Братів Джаудара вже давно випустили з в’язниці, але вони мусили покинути батьківщину. На цей раз не простив їм Джаудар, що вони так жорстоко вчинили з матір’ю. Він обладнав для них корабель і порадив їм заробляти собі на життя перевезенням товарів десь у чужій країні.

— Тут ви не смієте з’являтися, — сказав він братам на прощання.
І з того часу він нічого про них не чув.

Незабаром після весілля Джаудар вирушив з прекрасною дружиною на прогулянку за місто, щоб показати їй те озеро, де зустрів своє щастя. Коли вони нахилилися над водою і, сміючись, дивилися на танці срібних рибок, щось раптом булькнуло, ніби камінець упав у воду.

Джаудар схопився за груди і побачив, що мідний шарик зник, лише розірване ланцюжок висіло у нього на шиї.

Але на що йому тепер був потрібен чарівний шарик! Джаудар навіть не пожалкував про нього і лише зрадів, що всім чудесам прийшов кінець. Лише однією чарівною річчю він дорожив — торбою. Адже вона служила не йому одному, а всім людям у тій країні, щоб вони жили в достатку і ніколи не знали голоду та нужді.

За це люди прославляли Джаудара і любили всім серцем, а раз його народ жив добре, у Джаудара було легко на душі.

Довгі, довгі роки мудро правив він і був щасливий, а

Що було далі, знає лише місяць,

Що кожної ночі на небі сходить,

Він все бачить, але мовчить,

Секрети всі зберігаючи на небосхилі.
Fairy girl