Казка про коня з чорного дерева

Жив у давні часи великий цар. Мав він три дочки, схожі на повні місяці, і сина, спритного як газель і прекрасного як літній ранок.

Одного разу прийшли до царського двору три чужинці. Один ніс золотого павича, другий — мідну трубу, а в третього був кінь зі слонової кістки та чорного дерева.

— Що це за речі? — запитав цар.

— Той, у кого є золотий павич, — відповів перший чужинець, — завжди знатиме, котра година. Як тільки пройде година дня чи ночі, птах плесне крилами й закричить.

— Той, у кого є мідна труба, — промовив другий, — не повинен нічого боятися. Ворог ще буде далеко, а труба сама засурмить і попередить усіх про небезпеку.

А третій чужинець сказав:

— Той, у кого є кінь із чорного дерева, потрапить у будь-яку країну, куди йому тільки забажається.

— Не повірю я вам, поки сам не випробую цих речей, — відповів цар.

Наближався полудень, сонце стояло прямо над головою, тут павич плеснув крилами й закричав. У цю мить у ворота палацу увійшов прохач. Труба раптом ні з того ні з сього засурмила. Цар наказав обшукати прибульця, і слуги знайшли в нього під одягом меч. Прибулець зізнався, що хотів убити царя.

— Це дуже корисні речі, — зрадів цар. — Що ви хочете отримати за них?

— Дай мені в дружини свою дочку, — попросив перший чужинець.

— Я теж хочу одружитися з царівною, — сказав другий.

Цар, не роздумуючи, взяв у них павича й трубу та віддав їм у дружини своїх дочок.

Тут підійшов до царя третій чужинець, власник коня з чорного дерева.

— О володарю, — промовив він із поклоном, — візьми собі коня й дай мені в дружини третю царівну.

— Не поспішай, — сказав цар. — Ми ще не випробували твого коня. У цей час підійшов син царя й сказав батькові:

— Дозволь мені сісти на цього коня й випробувати його.

— Випробовуй його, як хочеш, — відповів цар.

Царевич стрибнув на коня, пришпорив його, дернув за вуздечку, але кінь стояв як вкопаний.

— Ти що, з глузду з'їхав, нещасний?! — закричав цар на чужинця. — Як ти посмів обдурити володаря? Забирайся геть зі своїм конем, бо накажу кинути тебе до темниці.

Але чужинець не збентежився. Він підійшов до царевича й показав йому невелику кнопку зі слонової кістки, яка була у коня на шиї з правого боку.

— Натисни на цю кнопку, — сказав він царевичу.

Царевич натиснув на кнопку, і раптом кінь піднявся до хмар і полетів швидше за вітер. Він піднімався все вище і вище, і нарешті царевич зовсім втратив із виду землю. У нього закрутилася голова, він мусив обома руками обхопити коня за шию, щоб не впасти. Царевич уже шкодував, що сів на коня, і подумки прощався з життям.

Але тут він помітив, що у коня на шиї з лівого боку така сама кнопка. Царевич натиснув на неї — кінь полетів повільніше і почав опускатися. Тоді царевич знову натиснув кнопку з правого боку — кінь знову стрілою полетів угору і мчав, мов вихор, над хмарами. Царевич зрадів, що відкрив таємницю коня й може ним керувати. Збуджений швидкою їздою на чарівному коні, царевич став то опускатися, то підніматися. Він відчував таке задоволення від польоту, якого досі не довелося пізнати жодному смертному.

Коли царевич втомився, він натиснув кнопку з лівого боку і почав опускатися. Він опускався цілий день, поки нарешті не побачив землю.

Це був чужий край, з озерами і швидкими потоками, з зеленими лісами, де водилося багато різної дичини, а посеред країни стояв чудовий місто з білими палацами і кипарисовими гаями.
Царевич спускався все нижче і нижче і нарешті направив коня до палацу, збудованого із золотих цеглин. Палац стояв далеко від міста серед рожевих садів. Царевич опустився на дах палацу і зліз із коня. Він здивувався, що навколо так тихо, наче все вимерло. Не було чути ні шуму, ніщо не порушувало тиші. Царевич вирішив переночувати тут, а вранці вирушити додому. Він влаштувався зручніше і почав спостерігати, як ніч огортає верхівки дерев.

Так сидів він, спершись на ноги дерев'яного коня, і дивився вниз. Раптом він помітив світло в рожевому саду. Царевичу здалося, що зірка спустилася в сад, вона наближалася все ближче, зростала, розпалася на десять вогнів, і тут царевич розгледів прекрасних невільниць у срібних покривалах із світильниками в руках.

Вони оточували дівчину, таку красуню, що варто було царевичу глянути на неї, як серце його завмерло. Дівчата увійшли до палацу, і одразу вікна засяяли яскравим світлом, заграла чудова музика, а повітря наповнилося дивовижним запахом ладану та амбри.

Царевич не міг втриматися, він розмотав свій тюрбан і спустився ним униз до вікна, з якого лився найяскравіший світ. Крізь вікно він проліз у кімнату, де сиділи дівчата. Вони з криком розбіглися, і лише найпрекрасніша не зрушила з місця, наче він причарував її. Вона не могла відвести очей від обличчя царевича. Любов несподівано розквітла в їхніх серцях.

Вони розповіли один одному про себе. Красуня сказала царевичу, що вона дочка царя. Цей палац цар збудував для неї, щоб їй було де повеселитися, коли їй стане нудно в домі свого батька.

А тим часом дівчата з почту царевни прибігли до палацу, розбудили царя і закричали:

— Царю, рятуй! Злий дух влетів через вікно до царевни і не відпускає її від себе.

Цар не став гаяти час. Він причепив меч до пояса і побіг до палацу до царевни.

Він увірвався до її кімнати, думаючи, що побачить свою плачучу доньку в лапах жахливого джина. Але замість цього він застав її за розмовою з прекрасним юнаком. Дівчина весело посміхалася йому. Тоді царя охопила лютість.

Він кинувся з оголеним мечем на чужинця, але царевич теж вихопив свій меч. Цар не наважився вступити в поєдинок із спритним, повним сил юнаком і опустив свій меч.

— Ти людина чи джин? — вигукнув він.

— Я така сама людина, як і ти, — відповів юнак. — Я син царя і прошу тебе віддати мені свою доньку за дружину. А якщо не віддаси, то я сам її візьму. Цар здивувався, почувши ці сміливі слова:

Він увійшов до царевни, уклонився їй до землі і сказав:

— Тільки спробуй, — вигукнув він. — У місті стоїть моє військо.

— Я переможу всіх твоїх воїнів.

Не думав царевич, що цар піймає його на слові.

— Гаразд, — сказав цар, — я віддам тобі царевну лише тоді, коли ти зійдешся в полі із сорока тисячами вершників.

Царевичу було соромно зізнатися перед царевною, що це йому не під силу, і він сказав цареві, що завтра ж зійдеться з його військом. Цар запропонував царевичу переночувати в його палаці, і всі троє вирушили туди. У палаці кожен по-своєму чекав ранку. Цього ранку мало вирішитися, чи стане молодий чужинець зятем царя.

Царевич одразу заснув як убитий: його втомив стрімкий політ над хмарами.

Цар довго ворочався на своєму ложі, перш ніж заснути: боявся він, що його воїни вб'ють царевича, і він втратить милого зятя. Царевна всю ніч не зімкнула очей, так страшно їй було за свого коханого.

Щойно сонце зійшло, у полі за містом вишикувалося сорок тисяч вершників, готових до бою. Цар наказав привести для царевича найкращого коня з царських стаєнь, але царевич ввічливо подякував йому і сказав, що сяде лише на свого коня.

— А де ж твій кінь? — запитав цар.

— На даху палацу царевни, — відповів царевич.

Цар подумав, що царевич жартує з нього: як міг кінь опинитися на даху? Але царевич наполягав на своєму, і цареві нічого іншого не залишалося, як послати своїх слуг на дах по коня. Незабаром двоє сильних слуг повернулися і принесли коня. Він був такий гарний, що цар і його наближені від здивування роззявили роти. Але ще більше здивувалися вони, коли побачили, що цей кінь був дерев'яним.

— Ну, на цьому коні тобі не впоратися з моїм військом, — сказав цар.
Царевич жодного слова не відповів, стрибнув на чарівного коня, натиснув кнопку з правого боку, і кінь стрілою взвився в повітря. Не встигли цар і воїни очуматися, як кінь із царевичем були вже так високо, що здавалися крихітною ластівкою в небесній синеві.

Чекали-чекали вони, але вершник на чарівному коні не повертався. Цар пішов до палацу і розповів царівні про те, що сталося. Царівна розридалася; вона сказала батькові, що не стане жити без свого коханого, і пішла до палацу з золотих цеглин. Там вона замкнулася, нічого не їла, не спала і лише сумувала за своїм царевичем. Батько умовляв її викинути з голови молодого чужинця.

— Адже це ж зовсім не царевич, а чарівник, хіба хто інший може літати по повітрю, — говорив цар.

Але скільки він не переконував, не благав, царівна була невтішна і тяжко захворіла від туги.

Тим часом царевич на чарівному коні піднявся так високо, що втратив із виду землю. Він насолоджувався польотом, але все ж сумував за прекрасною царівною. Проте юнак вирішив, що повернеться до неї лише після того, як побачиться зі своїм батьком, який, напевно, не спить від горя і турбот про свого сина і шукає його по всій країні. Царевич летів, летів, поки не побачив унизу вежі рідного міста. Він опустився на дах царського палацу, зліз з коня і побіг прямо до батька.

Як усі зраділи, коли побачили, що царевич живий і здоровий! Він розповів батькові про те, як навчився керувати конем, як потрапив у далеку чужу країну і закохався там у царівну. А потім він запитав, що сталося з власником чарівного коня, з тим чужинцем, який хотів у нагороду взяти собі в дружини царську доньку.

— Цього прохвоста кинули до в’язниці, бо ти зник через нього, — сказав цар.

— Ти кинув його до темниці за те, що він подарував нам таку чудову річ? — скрикнув царевич. — Адже він скоріше заслуговує на те, щоб увесь двір уклонився йому до землі.

Цар негайно наказав випустити чужинця з в’язниці і нагородив його найвищим придворним званням.

Чужинець ввічливо подякував йому за цю честь, але в душі затаїв образу. Йому хотілося одружитися з царівною, а він її не отримав. Але чарівник нічим себе не виявив і чекав нагоди, щоб помститися.

Незабаром царевичу набрид рідний дім. Він не знаходив собі спокою і сумував за царівною з далекої чужої країни. Даремно цар благав сина не піддавати себе небезпеці: царевич не послухався. Одного разу він стрибнув на коня з чорного дерева і полетів. Він летів, летів, поки не опинився в тій чужій країні. Царевич знову опустився на дах палацу з золотих цеглин, що стояв серед рожевих садів.

Царівна лежала у своїй кімнаті, бліда і змарніла, навколо була тиша. Але раптом хтось відсунув завісу — у кімнату увійшов її коханий. Вся хвороба з царівни наче рукою зняла. Сяючи, вона схопилася зі свого ліжка і кинулася на шию царевичу.

— Хочеш, поїдемо зі мною до мого царства? — запитав царевич. Дівчина кивнула, і не встигли перелякані служниці очуматися, як царевич узяв її на руки і виніс на дах палацу. Там посадив він її на чарівного коня, стрибнув йому на спину і натиснув кнопку з правого боку. І ось вони вже летіли над хмарами, притиснувшись один до одного, сп’янілі від зустрічі і зачаровані чарівним польотом.

Унизу, у палаці з золотих цеглин, піднялася тривога, слуги покликали царя, але було пізно. Цар рвав на собі волосся і оплакував зниклу доньку. Він думав, що йому не судилося більше її побачити.

А царевич із царівною летіли і летіли і навіть не згадали про старого царя. Нарешті вони опинилися над містом, де правив батько царевича, і спустилися на землю в одному з царських садів. Царевич сховав царівну в альтанці, навколо якої цвіли лілії, нарциси, пахнув жасмин; дерев’яного коня він поставив поруч, а сам пішов до батька.

Усі зраділи, що царевич знову повернувся додому, а цар ледь не втратив розум від щастя. Царевич розповів йому, що привіз прекрасну наречену, і попросив у батька дозволу одружитися з нею. Цар думав, що якщо царевич одружиться, то вже назавжди покине ці шалені перегони по повітрю. Тому він одразу погодився відсвяткувати весілля.

Жителі почали прикрашати місто, скрізь йшли приготування до розкішного весілля.

У сад, де була схована царівна, царевич послав співачок і дівчат із арфами. Він наказав випустити туди тисячу солов’їв, щоб вони скрасили їй очікування. А чужинець, власник чарівного коня, затаїв у серці страшний гнів і ледь не задихнувся від злості, побачивши святкові приготування. Щоб не дивитися на все це, він став бродити царськими садами. І сталося так, що він підійшов до альтанки, оточеної жасмином і нарцисами. Там він помітив свого коня. Мудрець заглянув у альтанку і побачив дівчину надзвичайної краси. Чужинець одразу здогадався, що це наречена царевича, і вирішив, що тепер зможе помститися всім за образу і за те, що в нього відібрали коня.

Він увійшов до царівни, вклонився їй до землі і сказав:

— Царевич, мій володар, послав мене сюди, щоб я сховав тебе в інше місце. Тут тобі загрожує небезпека.

Царівна, поглянувши на його потворне обличчя, налякалася. Мудрець одразу помітив це і сказав:

— Царевич дуже ревнивий, тому він послав за тобою мене, найпотворнішого зі своїх друзів, щоб я не сподобався тобі.

Царівна усміхнулася. Їй було приємно, що царевич боїться за неї. Вона простягнула руку потворному чужинцю і вийшла з альтанки. Мудрець підвів дівчину до чарівного коня і сказав:

— Сідай на коня. Царевич хотів, щоб ти їхала на ньому.

Царівна влізла на коня, мудрець сів позаду, натиснув кнопку з правого боку, і кінь злетів у повітря так швидко, що одразу зник із виду.

Через деякий час царівна, схвильована тим, що вони летіли все швидше і швидше, запитала:
— Невже царські сади такі величезні, що ми повинні так довго летіти? Тут огидний урода злобно засміявся і сказав царевні:

— Так знай же, що я великий чарівник. Я сам зробив цього коня і викрав тебе, щоб помститися царевичу.

Чарівник почав хвалитися своєю могутністю.

— Якщо я захочу, — говорив він, — то всі зірки впадуть мені на голову, як оси на стиглу сливу.

Це він уже вигадав, але царевні було байдуже: почувши його перші слова, вона втратила свідомість.

А тим часом у сад вирушила пишна процесія на чолі з царевичем, щоб відвести царевну до царського палацу, де їй приготували весільну сукню. Царевич дуже здивувався, що не чути музики та співу солов’їв. Він залишив свиту і побіг до альтанки, де була схована царевна. Але альтанка була порожня. Нестямний від жаху, він вибіг у сад і тільки тоді помітив, що кінь з чорного дерева теж зник. Царевич кликав царевну, обшукав зарості жасмину, але її й слід простыл. Тоді одна з дівчат-арфісток, яких він послав у сад, розповіла йому, що за царевною приходив чужоземець і що він полетів з нею на чудовому коні. Коли дівчина описала царевичу зовнішність цього чоловіка, він упізнав у ньому власника чарівного коня. Царевич зрозумів, що чужинець помстився йому за образу. Від горя він ледь не збожеволів, проклинав чарівника і свою злу долю, дивився вгору, сподіваючись побачити в хмарах коня з царевною. Але навіть якби царевич побачив його, то все одно нічого не зміг би зробити.

Царевна була далеко-далеко. Ввечері чужинець направив коня до землі, і вони опустилися на зелений луг, через який текла річка. Тут він вирішив відпочити. І сталося так, що саме в цей час повертався з полювання цар тієї країни. Він помітив старого і дівчину і наказав своїй свиті зупинитися. Цар почав розпитувати, хто вони такі і як потрапили до його країни.

— Я здогадуюсь по твоєму вигляду і по свиті, яка тебе оточує, що переді мною цар, — сказав мудрець. — Тож прости, що я і моя сестра сидимо на твоєму лузі. Ми дуже втомилися після довгої дороги.

— О царю! Він бреше, — вигукнула царевна. — Я не сестра йому. Він насильно викрав мене. Врятуй мене, о пане, і я буду вдячна тобі до смерті.

Цар тут же наказав зв’язати потворного чарівника і приготувати для царевни ноші. Потім він став розглядати коня з чорного дерева. Йому сподобалася майстерна робота і візерунки зі слонової кістки, але ні потворний мудрець, ні царевна не відкрили йому таємниці чарівного коня. Цар наказав віднести коня до царського палацу. Він провів туди царевну і наказав відвести для неї найкращі покої. А злого чарівника, який викрав царевну, царські слуги кинули до в’язниці.

Здавалося, що царевна уникнула небезпеки. Але вона потрапила з вогню та в полум’я. Цар палко закохався в неї і нікуди не випускав із палацу. Незабаром він сказав дівчині, що хоче на ній одружитися.

Тим часом царевич, її справжній наречений, переодягнений у простий одяг, ходив із міста в місто, з країни в країну і всюди розпитував про потворного старця, про прекрасну дівчину і про коня з чорного дерева; але ніхто не міг розповісти йому про них. Довго він так ходив, і минуло багато місяців, поки нарешті щастя не посміхнулося йому. В одному з міст на ринку купці розповідали про те, як цар сусідньої країни, повертаючись з полювання, помітив на лузі прекрасну дівчину. Він звільнив її з рук старого урода і палко закохався в неї. У всьому цьому немає нічого дивного. Але дерев’яний кінь — справжнє диво з див: він прикрашений слоновою кісткою, і його не можна відрізнити від живого.

Як тільки царевич почув про це, серце його в грудях підскочило від радості, і він тут же вирушив до сусідньої країни. Йшов він цілу ніч, потім день і ще одну ніч і нарешті прийшов до царської столиці. А в місті тільки й розмов було, що про прекрасну дівчину, яку шалено полюбив цар. Але люди розповідали, що дівчина та не в своєму розумі. Цар зробив усе, щоб вилікувати її, але жодні засоби не допомогли.

Царевич не гаючись вирушив до царського палацу і наказав повідомити про себе як про вправного лікаря з далекої країни, який може вилікувати будь-яку хворобу. Цар зрадів і розповів йому про те, як він знайшов царевну і як вона тепер не їсть, не спить, нікого до себе не підпускає, рве на шматки дорогі покривала і розбиває на дрібні шматочки чудові дзеркала і кубки.

Царевич вислухав його і сказав:

— Перш ніж почати лікування царевни, я повинен поглянути на того коня з чорного дерева.

Цар наказав принести коня до двору, і царевич уважно оглянув його. А коли юнак побачив, що кінь цілий і що з ним нічого не сталося, і, головне, обидві кнопки на місці, він сказав цареві:

— Постав сторожу біля цього коня, а мене проведи до хворої дівчини.

Цар провів його до кімнати царевни. Царевич попросив не заважати йому і один увійшов до своєї нареченої. Як тільки дівчина поглянула на нього, вона миттєво впізнала в переодягненому лікарі свого коханого. Від радості царевна ледь не збожеволіла. Царевич розповів їй, що вона повинна робити, щоб він зміг її звільнити, і повернувся до царя.

— О царю, — сказав він. — Дівчині вже краще, але щоб вона повністю одужала, я повинен прочитати ще одне заклинання. Накажи принести коня на той луг, де ти знайшов дівчину. І нехай твої слуги приведуть туди царевну.

Цар, радіючи тому, що чужий лікар вилікує його наречену, зробив усе, про що просив його царевич. Кінь уже стояв на лугу за містом, слуги привели туди царевну. Сам цар, оточений придворними, з’явився туди і чекав, що буде робити лікар.

Царевич посадив царевну на чарівного коня, сів позаду неї і натиснув кнопку на шиї коня з правого боку. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Хто б міг подумати, що дерев’яний кінь стрілою зірветься в повітря, наче крилатий птах, і миттєво підніметься до хмар. Поки переляканий цар опам’ятався і наказав воїнам натягнути тятиви і стріляти по втікачах, чарівний кінь уже був так високо, що здавався крихітною мушкою.

А царевич із царевною вже не думали про бідного закоханого царя і раділи тому, що доля знову з’єднала їх. Вони летіли над горами і долинами, поки нарешті не опинилися на батьківщині царевича. Тут же вони влаштували пишне весілля, на яке зі своєю свитою прибув і батько царевни. Він пробачив їх, побачивши, як вони люблять одне одного, і вирішив для себе, що його дочка щасливо вийшла заміж. І знову все місто було святково прикрашене. Люди бенкетували і веселилися багато ночей поспіль. Ясний місяць радів їхньому щастю, визираючи з небесних вікон, а внизу під ним вся земля вкрилася квітами жасмину.

Після весілля царевич захотів прокататися на чарівному коні. Він шукав його всюди, але не знайшов. Старий цар наказав зламати коня, щоб син уже ніколи не зміг піднятися в небеса. Царевичу було шкода коня з чорного дерева, але він незабаром забув про нього: і без коня юнак був щасливий. А коли багато років потому він розповів своїм дітям про чарівного коня, вони не повірили йому і подумали, що це чудова казка.

Інші казки

• 1. Сінбад-мореплавець (перша подорож)
• Кішка і миша
• Сам себе перехитрив
• Казка про Абу-Кіра та Абу-Сіра
• 5. Сінбад-мореплавець (п’ята подорож)