Жебрак і щастя
Одного вечора жебрак повертався додому. Проклинаючи свою долю, він гірко скаржився:— Де ж воно, Щастя? Хай буде прокляте це Щастя!
Доля захотіла, щоб Щастя відгукнулося і прийшло послухати його скарги й стогони. І ось, ледь жебрак вимовив ці слова, Щастя схопило його за руку і сказало:
— Іди за мною. Не бійся. Я — твоє Щастя.
Щастя підняло його в повітря і понесло далеко-далеко; потім воно опустило його біля входу в печеру і промовило:
— Там, усередині печери, сховані всі скарби світу. Спустись і візьми собі, що захочеш. Але не бери забагато. Нехай твій в’юк буде легким, щоб ти зміг донести його додому. Дорога попереду довга й важка, і ти підеш сам, без супутника. Якщо впустиш в’юк на землю, назавжди втратиш його. Будь розсудливим і не жадій.
Так сказало Щастя і зникло. Жебрак спустився в печеру, і у нього розбіглися очі від безлічі скарбів і дорогоцінних каменів. Він почав хапати найкрасивіші й наповнювати ними свій мішок. Через годину він вийшов із печери, несучи на плечах важкий в’юк.
Зробивши кілька кроків із мішком, жебрак задихнувся від втоми; рясний піт виступив на його обличчі, покрив усе тіло. Він відчув, що сили його вичерпалися, і він не може далі тягнути свій вантаж.
«А що, якщо я опущу мішок на землю і покочу його? — подумав він. — Невже я не докочу його додому цілим?»
Так він і зробив. Торжуючи й передчуваючи радість від володіння багатством, жебрак покотив набитий мішок. Але майже біля самого дому він розпрямив спину — і мішок раптом зник. Руки бідолахи стискали повітря. Він озирнувся навколо, почав кричати й плакати, проклинаючи свою нещасну долю.
І в той же момент знову з’явилося Щастя. Гнівно подивилося воно на нього і сказало:
— Ти злочинець перед своїм щастям і самим собою. Тебе ніщо не задовольняє, тобі не вистачає жодного багатства. Тобі було дано багато, і ти мав узяти стільки, скільки міг понести. Але ти пожадничав і взвалив на себе непосильний вантаж. Тепер ти втратив усе. Нехай це стане тобі уроком, навчить задовольнятися малим.