Дід і рак
Жили-були дід та баба. Жили вони біля моря, дітей у них не було. Наловить, бувало, дід риби, баба нажарить, поїдять, та ще й залишиться. Ось вона й скаржиться:— Були б у нас діточки, залишки б і поїли. І пішли вони до якоїсь бабки, і допомогла вона їм так, що виявилося в них двоє діток. А як дітки з'явилися, майже перестала риба ловитися, що дід не спіймає, баба нажарить, дітей нагодує, самі поїдять залишки, та й сидять голодні. Вони знову скаржаться:
— Як не було дітей, було що й поїсти, а тепер сидимо голодні.
Бог і забрав дітей. А коли забрав, то й зовсім перестала риба ловитися.
— Ось, господи, — скаржаться, — як були діти, хоч біля них годувалися, а як не стало дітей — і риби не стало.
Вийшов дід раз до моря, став рибалити, та й спіймав рака. Приніс додому.
— Розведи, — каже, — вогонь, хоч рака спекемо. А рак і каже:
— Гей, діду, не пеки ти мене, а йди до моря та занур по лікоть руки на тому місці, де ти мене спіймав.
Пішов дід і витягнув цілий мішок грошей. Накупив одразу, що йому було потрібно, та скоро ті гроші й прожив. Ось як прожився, знову за рака.
— Розведи, бабо, вогонь, будемо рака пекти. А рак у нього весь час був десь у коморі захований. Рак і просить:
— Не пеки мене, діду, а йди на те місце, де мене спіймав, та стань по коліна у воду.
Пішов дід, заліз у воду і витягнув великий мішок грошей. І так дід на ті гроші розбагатів, що й крамницями обзавівся. Одного разу рак йому й каже:
— Іди, діду, посватай за мене царівну.
— Як же я буду за тебе сватати, коли ти рак?
— Та йди, — каже, — сватай! Пішов дід до царя.
— Віддавайте, — каже, — вашу царівну за мого рака заміж!
— За якогось рака?
— Та так-таки за простого рака.
— Як же за нього, — каже, — віддавати, якщо він рак? Ну, добре, скажи своєму раку, віддамо, коли будуть у нього такі слуги, як у мене, і такий же палац, та ще від його палацу до мого буде міст — одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, а інший срібний, один цвях срібний, інший золотий, а по тому мосту як буде їхати, щоб сади цвіли, а коли повертатися — щоб вже й плоди поспіли.
Приходить дід, та й розповідає раку.
— Що ж, — каже, — це можна.
Ось піднявся вранці дід та так злякався: ліжко у нього і палац ще кращий за царський. Сідає він у карету і рака з собою кладе, їдуть по мосту — вздовж нього сади цвітуть.
Що тут робити? Треба царівні йти за рака. Обвінчалися вони, а він удень за пічкою живе, а вночі молодцем стає.
Ось і підглянула царівна, де він свою шкаралупу ховає, взяла її і спалила.
Прокинувся він вранці і до шкаралупи. Ох, біда — а її нема.
— Ну, — каже, — якщо ти не хотіла мене чекати, поки строки виповняться, то не скоро тепер побачиш. Та ось візьми залізні черевички, як порвуться вони, то, може, я й повернуся. — Сказав і пішов.
Ось живе вона і живе, вже про нього й забула, раптом бачить — рвуться в неї черевички, тут і він повертається.
І стали вони жити з того часу щасливо.
Інші казки
