Про бідного парубка і царівну
Була в лісі хатка, і жила в тій хатці жінка з сином. Землі у них не було, навколо був ліс густий, і хліб вони купували. Не стало у них хліба, от і посилає жінка свого сина по хліб.— На тобі, — каже, — сину, грошей, іди хліба купи.
Узяв син гроші й пішов. Іде та йде, раптом дивиться — веде чоловік собаку вішати.
— Здорово, дядьку!
— Здорово!
— Куди це ти собаку везеш?
— Відведу, — каже, — у ліс та й повішу, бо вона вже стара стала, ні на що не годиться.
— Не вішай її, краще продай мені!
— Купи!
— А що ж ти за неї хочеш?
— А що даси?
Віддав він гроші, що дала йому мати на хліб, узяв собаку й повів додому. Приходить додому, а мати його й питає:
— Ну що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чому ж не купив?
— Та йшов я, раптом бачу, веде чоловік собаку вішати, от я взяв та й купив її.
Дає йому мати гроші й посилає знову по хліб. Пішов він, раптом бачить — несе чоловік кота.
— Здорово, дядьку!
— Здорово!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в ліс.
— А навіщо ти його в ліс несеш?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті тримати: що ні поставиш, ні покладеш, все тягне.
— А ти б, — каже, — мені його продав!
— Купи!
— А що ж тобі за нього дати?
— Я торгуватись не буду: що даси, за те й продам.
Віддав він гроші, що дала йому мати на хліб, узяв кота й пішов додому. Приходить, а мати його питає:
— А куди ж ти хліб подів?
— Та я й не купував.
— Чому ж ти не купив? Куди ти гроші подів? Може, ще якого чорта купив?
— Купив, — каже.
— А навіщо ж ти купив?
— Ніс мужик кота в ліс, хотів його повісити, а мені жалко його стало, я взяв та й купив.
— На тобі ще грошей, та дивись, нічого не купуй: в хаті вже й шматочка хліба немає.
Пішов він. Іде та йде, раптом бачить: б’є чоловік змію.
— Навіщо ти, — каже, — змію б’єш? Ти б краще мені її продав!
— Купи, — каже, — я продам.
— А що ж тобі дати?
— Що даси, те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Узрав їх чоловік, пішов собі далі, а змія й каже:
— Дякую тобі, добрий чоловіче, що врятував мене від смерті. На тобі перстень; якщо тобі що знадобиться, перекинь його з руки на руку, і вмиг до тебе слуги прибіжать. Що їм накажеш, все для тебе зроблять.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з руки на руку — і з’явилося слуг таке множество, що аж страшно.
- Щоб мені, - каже він їм, - був хліб. Тільки це він сказав, а вже тут і нанесли йому хліба стільки, що просто страшно! Увійшов він у хату і каже:
- Ну, мамо, тепер ми не будемо хліб купувати; дала мені змія такий перстень, що варто тільки його з руки на руку перекинути, і вмиг прибіжать слуги, і що б я їм не сказав, що б не наказав – усе зроблять.
- За що ж вона тобі його дала?
- За те, що я її від смерті врятував. Хотів її мужик убити, а я її в нього купив за ті гроші, що ви мені на хліб дали.
Ось так вони і живуть, і собачка, і кіт з ними. І тільки йому чогось захочеться – перекине він з руки на руку перстень, і вмиг прибіжать слуги і зроблять, що треба.
Ось захотілося йому одружитися. Він і каже своїй матері:
- Ідіть, матусю, та посватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розповіла, з чим прийшла, а царівна й каже:
- Коли пошиє твій син такі черевички, що якраз по нозі мені прийдуться, то вийду за нього заміж. Прийшла вона додому і каже синові:
- Сказала царівна, що як пошиєш їй такі черевички, щоб на ногу їй прийшлися, то вийде за тебе заміж.
- Гаразд, - каже, - пошию.
Ввечері вийшов він у двір, перекинув з руки на руку перстень – вмиг збіглися слуги. Ось він і каже їм:
- Щоб були мені до ранку черевички, золотом шиті, сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлися царівні по нозі.
Наступного дня встає він – стоять уже черевички готові. Взяла мати черевички, понесла царівні.
Та приміряла – якраз у пору. Ось вона і каже:
- Скажи своєму синові, щоб за ніч пошив мені весільну сукню, та щоб сукня була не довга, не коротка, не тісна, не широка, щоб якраз на мене прийшлася.
Приходить жінка додому, та й каже:
- Сказала царівна, щоб ти за ніч пошив їй весільну сукню, і щоб ця сукня була не довга, не коротка, не тісна, не широка, щоб у самий раз на неї прийшлася.
- Добре, - каже, - мамо, лягайте ви спати, я все виконаю, що б вона мені не загадала.
Лягли спати; а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень – вмиг з'явилося слуг стільки, що просто страшно.
- Щоб мені, - каже, - була до ранку сукня з такої матерії, що сяє, як сонце, і щоб сукня ця прийшлася якраз у пору царівні.
- Добре, усе буде зроблено.
Ліг він спати. Наступного дня підіймається і каже матері:
- Ну, ідіть, мамо, до царівни, несіть їй сукню. Ще що вона скаже?
- Що ж я, - питає, - сину, понесу? Де ж ця сукня?
Підійшов він до столу, підняв хустку – так у хаті і засяяло, ніби сонце зійшло.
- Ось, мамо, сукня на столі лежить, під хусткою, несіть її.
Взяла вона сукню і понесла. Приходить до царівни, а та й питає:
- Ну, що скажеш, голубко?
- Принесла, - каже, - вам сукню до вінця. Як розгорнула вона сукню, так у палатах усе і засяяло. Наділа її царівна, стала перед дзеркалом, подивилася – так і підскочила: так зраділа, що такою красунею стала. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла другий раз, ну прямо як сонечко: так від неї і сяє.
- Ну, - каже, - голубко, нехай він мені ще міст збудує від мого палацу прямо до церкви, де будемо вінчатися, і щоб був той міст із срібла та золота зроблений. Як буде міст готовий, так і підемо до вінця.
Приходить жінка додому, каже синові:
- Сказала царівна, щоб був міст від палацу, де вона живе, до церкви. І наказала, щоб міст той був із золота та срібла зроблений.
- Добре, - каже, - а тепер лягайте ви, мамо, відпочивати.
Лягли вони ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень – і така їх сила збіглася, що й двір тісний. Ось він їм і каже:
- Щоб до ранку мені був зроблений міст із срібла та золота від царівниного палацу до церкви, я там буду вінчатися; і коли я туди з царівною поїду, щоб по обидва боки цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а коли назад повертатимуся, щоб усе вже поспіло.
- Добре, - кажуть, - до ранку буде усе за вашим бажанням.
Наступного дня встає він, вийшов із хати, бачить – стоїть міст, а по боках сади ростуть. Повернувся він у хату і каже матері:
- Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що міст уже готовий, нехай їде до вінця.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а та й каже:
- Я міст уже бачила – дуже гарний міст. Скажи своєму синові, нехай приїжджає вінчатися. Прийшла жінка додому, каже синові:
- Сказала цариця, щоб ти завтра їхав вінчатися. Ось він за ніч збудував собі палац, а наступного дня поїхав до церкви; обвінчався з царицею і повертаються назад, а на мосту вже все поспіває: яблука і груші, вишні й черешні, і всякі-різні плоди, які тільки бувають на світі.
Приїхали вони до палацу, відгуляли весілля, да й живуть собі. І собачка, і котик з ними. Прожили вони так якийсь час, і ось одного разу цариця питає свого чоловіка:
- Скажи, серце моє, як ти мені черевички та сукню пошив: ти ж мірки з мене не знімав? Як ти за ніч такий міст збудував і де ти стільки золота й срібла набрав?
- Маю я, - каже, - такий перстень; як перекину я його з руки на руку, миттю збіжиться до мене слуг повний двір. І що я їм ні загадаю - все зроблять. Це вони пошили і черевички, і сукню, і міст збудували, і цей палац, де ми живемо, - все вони мені роблять.
Ось дочекалася вона, поки він міцно заснув, зняла тихенько в нього перстень, перекинула з руки на руку, і з'явилося їх таке безліч, що просто страшно й глянути. Ось вона й каже їм:
- Щоб негайно були тут коні й карета, - я поїду до себе в палац, а з цього палацу зробіть такий стовп, щоб можна було моєму чоловікові тільки стояти й лежати, і щоб перенесли цей стовп негайно за море. Але дивіться, не розбудіть його, щоб він прокинувся вже в стовпі.
- Добре, - кажуть, - все буде так, як велено. Вийшла вона - стоїть карета. Сіла й поїхала. А палац миттю стовпом стався, так його слуги й потягли через море.
Наступного дня прокидається вранці чоловік цариці, дивиться - немає ні дружини, ні палацу, ні персня - нічого немає, тільки один стовп стоїть. Хотів вийти - дверей немає. Він пощупав одну стіну, пощупав іншу - не можна вибратися, тільки маленьке віконце прорізане. Живе він, бідний, там - ніхто йому їсти не дає. Там би він і пропав, якби не собачка та кіт, вони в стовпі залишилися, і можна їм у це віконце вилазити. Ось побіжить собачка в поле, вкраде у якогось хлібороба з торби шматок хліба, да й принесе, а кіт візьме в зуби, пролізе у віконце й подасть йому. Ось зібрали трохи хліба, а собачка й каже коту:
- Що ж, - каже, - у нашого господаря хліб тепер є, підемо ми за море, може якось і перстень добудемо.
- Підемо, - каже кіт.
Ось і пішли. Біжать і біжать, прибігають до моря. Сів кіт собакі на спину, і попливли. Довго вони пливли, а все ж добралися до берега. Вийшли на берег, обсушилися трохи на сонці, а кіт і каже:
- Ти, - каже, - залишайся біля моря, а я до палацу побіжу. Якщо добуду перстень, побіжу сюди з усіх сил, щоб назад швидше повернутися, а то як би нас ще не наздогнали!
- Гаразд, - каже собачка. - Іди до палацу! Ось кіт і побіг. Біжить і біжить, біжить і біжить, не відпочиває, а все біжить. Раптом бачить - стоїть палац і біля нього варта. Пробрався кіт у двір і бігає. Підійшла цариця до вікна, дивиться, а кіт по двору ходить. Вона й впустила його у світлицю. Ходить кіт по всіх світлицях та все придивляється, де цариця перстень ховає. А як вивідав, дочекався, поки всі спати лягли, схопив перстень і побіг. Прибігає до моря і вже так поспішає - стрибнув собакі на спину, кинулася собака у воду, попливли.
Ось майже вже й море перепливли, скоро і берег, - і питає собака кота:
- Ну що, тримаєш ти перстень? Мовчить кіт, адже перстень-то у нього в роті. А собака все до нього чіпляється:
- Скажи, питаю я тебе, тримаєш ти перстень? А не скажеш, то скину тебе в море. Мовчить кіт, а собака як розлютилася:
- Ну, не скажеш, то кидаю! Злякався кіт і:
- Трима-а-аю!
А перстень - бульк у море! Мовчить тоді кіт, нічого вже не каже.
Перепливли через море, вийшли, - і накинувся кіт на собаку.
- Ах ти, така-сяка! Через тебе я перстень упустив! Навіщо мене питала? Тепер лізь у море, шукай його! Як хочеш, а лізь!
Полізла собака, бродила-бродила, шукала-шукала - немає. Стали вони з котиком сильно сваритися. А потім і кажуть:
- Давай біля моря ходити й питати, може знайдеться, хто нам його з моря дістане.
Ось погрілися вони трохи на сонці, да й пішли. Кого не зустрінуть, кого не побачать, все питають, чи не може той дістати з моря перстень, чи не знає кого, хто б міг це зробити. Нікого такого не знаходиться. Кіт і каже:
- Знаєш що? Підемо берегом та поспитаємо жаб і раків.
- Добре, - каже собачка, - підемо!
Ось і пішли. Як знайдуть де жабу, питають:
- А чи не дістанеш нам з моря перстень? Дістань, а то вб'ємо.
Яку не спіймають, а та їм відповідає:
- Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, я вам його й принесу.
Пустять її, вона й попливе, а про перстень і не думає. Спочатку жаби їх боялися, а потім і боятися перестали. Яка не попадеться, одразу каже: “Принесу, мовляв, перстень”, вони її й відпускають. Ось ідуть вони вечором уздовж берега моря, раптом бачать - жабеня скаче. Спіймали його, питають:
- А чи не знаєш, де в морі перстень лежить?
- Не знаю... ква-ква!
- А не знаєш, то ми тебе вб'ємо!
І почали вони того жабеня душити. Побачила це стара жаба, вилізла з води, і така вона величезна, як відро, і каже:
- Не вбивайте мою дитину, я вам з моря перстень добуду!
- Гаразд, - кажуть, - а ми жабеня будемо тримати, поки ти нам не принесеш; а як принесеш, пустимо.
Пірнула жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Взяли вони перстень, відпустили жабеня й побігли до стовпа. Прийшли до свого господаря, а він уже весь хліб з'їв; два дні вже й крихти в роті не було, - такий худий стався, як трісочка. Полез кіт швидше у віконце, віддав йому перстень. Він перекинув його з руки на руку - і з'явилися миттю слуги. Він їм і каже:
- Перенесіть цей стовп назад, туди, де він був, і щоб став він знову палацом, а в ньому - моя дружина й мати.
Тільки він це сказав - так все й зробилося. А дружину він прогнав і живе там сам з матір'ю, з котиком і собачкою.
Інші казки
