Як заєць обдурив ведмедя
Був собі в одному лісі ведмідь. Такий сильний та лютий!.. Іде було по лісі та душить і роздирає все, що зустріне.Ліс був великий, і звірів у ньому багато, але страх охопив усіх. Адже так і року не мине, як у цілому лісі не залишиться живої душі, якщо цей буремний звір продовжуватиме так господарювати.
Рада в раду, звірі вирішили послати до ведмедя посланців і сказати йому:
— Вельможний пане ведмедю! Чому ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року й душі живої в лісі не залишиться. Краще ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй барлозі, а ми тобі щодня посилатимемо одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв.
Вислухав ведмідь ті слова та й каже:
— Добре! Але пам’ятайте: якщо мене хоч одного дня обманете, то я вас усіх пороздираю!
Від того дня звірі почали день у день посилати ведмедеві одного з-поміж себе. Почали кидати жеребки: на кого впаде, той і мусив іти до ведмедя...
Одного дня жеребок випав на зайця.
Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що робити? Ходили інші, мусить і він. І не сперечався. Тільки випросив собі годину часу, щоб попрощатися з жінкою та діточками. Та поки жінку знайшов, поки всю родину скликав, поки попрощалися, поплакали та наобіймалися, сонце вже давно з полудня звернуло.
Нарешті довелося зайцеві рушати в дорогу.
Іде бідолаха до ведмежої барлоги. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітру наздогін! Ні, ні! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога за ногу, зупиняється, сльози витирає, зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу кам’яна криниця, обкладена камінням, а внизу вода глибока.
Стає заєць над криницею, заглядає вниз, а його сльози капають у воду. Та раптом він повеселішав і аж підскочив від радості. У його голові з’явилася щаслива думка: якби йому вдалося врятуватися від смерті та вибавити всіх звірів від цього лютого та безрозумного ведмедя.
І вже не плачучи та не зітхаючи, а швидше, ніж дух, він побіг до ведмежої барлоги.
Було вже надвечір. Ведмідь увесь день сидів у своїй барлозі та чекав, коли ж звірі пришлють йому когось на обід.
Чекав і нікого не міг діждатися. Голод почав йому докучати, а разом із голодом підступала злість.
— Що це таке? — ревів ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути ситий два дні? О, прокляті звірі! Якщо мені зараз не принесуть їжу, то клянуся буком і берестом, що завтра на світанку вирушу в ліс і повидушую все, що в ньому живе! І одного хвоста не залишу!..
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а їжа не йшла.
Надвечір ведмідь уже не знав, що робити з голоду та лютості.
У такому настрої його застав заєць.
— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! — кричав на нього ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Невже я, такий величний, маю цілий день голодний чекати на тебе, такого комара?..
Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті слова, але швидко отямився і, ставши на задні лапки перед ведмедем, промовив якнайчемніше:
— Вельможний пане! Не моя в тому вина, що я так пізно приходжу. І звірів не можеш звинувачувати. Сьогодні, у день твоїх іменин, вони, ще зранку зібравшись, послали до тебе нас четверо, і ми всі пустилися до тебе, щоб ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бенкет.
— Ну, і що ж? Чому ж ти так пізно приходиш, і де ті троє? — запитав ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода, — відповів заєць. — Ідучи стежкою, ми думали, що в цьому лісі немає іншого пана, крім тебе. Аж раптом із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» — кричить. Ми зупинилися. «Куди йдете?» — запитав він. Ми розповіли правду. «Го, го! — крикнув він. — Нічого з цього не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось прибульця, який тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!»
Почали ми благати, говорити, що сьогодні твої іменини, і дуже негарно буде, якщо ти в такий день залишишся без обіду. Та де там! Він і слухати не хотів. «Я тут пан, — кричав він, — і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного відпустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам подумай, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду млієш, і що тобі робити далі.
Почувши це, ведмідь увесь наїжився. Вся його злість обернулася на нового суперника, який так несподівано з’явився.
— Що за непотріб сюди вліз! — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай я його розірву на дрібні шматочки!
— Вельможний пане, — сказав заєць, — це дуже могутній пан, страшний такий.
— Що? Ти думаєш, що я його побоюся? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто сильніший!
— Вельможний пане, але він живе в кам’яному замку.
— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, я його дістану, хоч би він сховався на самому вершечку найвищого дерева!
Заєць повів розлюченого ведмедя до криниці та й каже:
— Велика твоя сила! Бач, твій ворог, як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз сховався у свій замок.
— Де він? Де він? — кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і нікого не бачачи.
— Ходи сюди і заглянь сюди! — сказав заєць і підвів ведмедя до криниці.
Став ведмідь над криницею, глянув униз — аж там справді ведмідь.
— Бачиш свого ворога? — сказав заєць. — Він заглядає зі свого укріплення.
— Я не я буду, якщо його звідти не дістану! — сказав ведмідь і як не рикне з усього горла у криницю!
А з криниці як не відіб’ється його голос удвічі сильніше, ніби з величезної труби!
— Та так? — скрикнув ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай, я тобі покажу!
І з цими словами ведмідь кинувся до криниці та й потонув у ній.
А заєць швидше за вітер побіг до звірів і розповів їм, як він змудрував ведмедя та вибавив їх усіх від страшного нещастя.
Не треба й казати, яка радість запанувала в лісі.
Інші казки
