Телесик

Жили собі дід та баба, дітей у них не було. Смуткує дід, смуткує баба:
— Хто ж за нами на старості літ придивить, коли дітей у нас нема?
Ось баба й просить діда:
— Поїдь, поїдь, діду, до лісу, зруби мені деревце, зробимо колиску, покладу я чурбачка в колиску і буду його колихати, буде мені хоч забава!

Дід і поїхав, зрубав деревце, зробив колиску. Поклала баба чурбачка в колиску, колише й пісню співає:

*Люлі-люлі, мій Телесику,
Наварила я кулешику,
І з ніжками, і з ручками,
Вистачить тебе нагодувати!*

Колише та співає, колише та співає. Ввечері лягли спати. Вранці встають, аж з того чурбачка став синок. Вони так зраділи, що Боже ти мій! І назвали того синка Телесиком.

Росте синок, підростає, і такий став гарний, що й не подумати, не здогадати, тільки в казці описати.

Ось підріс він і каже:
— Зроби мені, тату, золотий човник і срібне весло, буду я рибку ловити та вас годувати!

Ось і зробив дід золотий човник і срібне весло, спустили на річку, і він поплив. Ось плаває він по річці, рибку ловить, діда й бабу годує; що зловить — віддасть і знову пливе. Так і живе на річці. А мати йому їжу приносить. Ось раз вона й каже:
— Дивись, сину, не помилися: як я тебе кликатиму, пливи до бережка, а якщо хтось чужий, то пливи далі!

Ось мати зварила йому сніданок, принесла на берег і кличе:

*Телесику мій, Телесику!
Наварила я кулешику,
І з ручками, і з ніжками,
Вистачить тебе нагодувати.*

Почув Телесик.
— Це моя матуся мені сніданок принесла!

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відштовхнув золотий човник срібним веслом і поплив далі рибку ловити.

А відьма підслухала, як мати Телесика кликала, підійшла до берега і давай кричати грубим голосом:

*Телесику мій, Телесику!
Наварила я кулешику,
І з ручками, і з ніжками,
Вистачить тебе нагодувати.*

А він чує.
— Ні, це не моєї матусі голос. Пливи, пливи, човнику, далі, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Човник і поплив. А відьма стояла-стояла і пішла від берега геть.

Ось і мати Телесика наварила йому обід, принесла до бережка і кличе:

*Телесику мій, Телесику!
Наварила я кулешику,
І з ручками, і з ніжками,
Вистачить тебе нагодувати.*

Він почув.
— Це моя матуся мені обід принесла!

Приплив він до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, яку зловив, відштовхнув човник і знову поплив.

Приходить відьма до берега і знову грубим голосом:

*Телесику мій, Телесику!
Наварила я кулешику,
І з ручками, і з ніжками,
Вистачить тебе нагодувати.*

Почув він, що це не матусин голос, і махнув веслом:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

І поплив човник вперед.

І ось так кожен раз: як мати принесе і покличе, він і пристане до берега, а як відьма кличе — він махне веслом, човник і пливе далі.

Бачить відьма, що нічого не зробить, і пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Викуй мені такий тоненький голосок, як у матері Телесика!

Коваль і викував. Підійшла вона до бережка і почала кликати:

*Телесику мій, Телесику!
Наварила я кулешику,
І з ручками, і з ніжками,
Вистачить тебе нагодувати.*

Він і подумав, що це мати:
— Це моя матуся мені їжу принесла!

Та й приплив до бережка. А відьма вихопила його з човна і понесла до себе додому.

— Оленко, Оленко, відчини!
Оленка відчинила, вона ввійшла в хату.

— Оленко, Оленко, затопи-ка піч, та так, щоб каміння розвалювалося.

Натопила Оленка так, що каміння розвалюється.

— Оленко, Оленко, спекіть мені Телесика, поки я в гості схожу.

Оленка і каже:
— Сядь, Телесику, на лопату! Я спробую, ти важкий чи ні.

А він каже:
— А я не знаю, як сідати.
— Та сядь! — каже Оленка.

Він і поклав на лопату голову.

— Та ні ж, сядь зовсім!

Він поклав одну руку.

— Ось так? — питає.
— Ні, не так!

Він поклав другу руку.

— Так, може?
— Та ні ж, ні! Сядь увесь!
— А як же? Отак, може? — Та й поклав ногу.
— Та ні ж, — каже Оленка. — Не так!
— Ну, то сама покажи, — каже Телесик, — бо я не знаю, як.

Вона тільки сіла, а він — за лопату, кинув Оленку в піч і заслонкою прикрив, а сам замкнув хату, вліз на явір та й сидить.

Ось прилітає відьма.

— Оленко, Оленко, відчини! Мовчить Оленка.
— Оленко, Оленко, відчини! Не чути Оленки.
— От чортова Оленка, уже втекла з хлопцями грати.

Відьма сама відчинила хату, відчинила заслонку, вийняла з печі і їсть — думає, що це Телесик. Наїлася досхочу, вийшла на двір і котиться по траві.

— Покатаюсь, поваляюсь, Телесикового м'ясця наївшись!

А Телесик з явора:

— Покатайся, поваляйся, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вона слухає. І знову:

— Покатаюсь, поваляюсь, Телесикового м'ясця наївшись!

А він знову:

— Покатайся, поваляйся, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вона глянула вгору і побачила Телесика. Кинулася до явора, почала його гризти. Гризла, гризла, всі зуби поламала, а перегризти не може. Кинулася до коваля:

— Ковалю, ковалю, викуй мені такі зуби, щоб явір перегризти і Телесика з'їсти!

Коваль і викував. Як почала вона знову. Ось-ось уже перегризе. І раптом летить зграя гусей. Телесик їх і просить:

*Гуси-гуси, гусятка!
Візьміть мене на крильця,
Понесіть мене до батенька,
А у батенька й поїсти, і попити,
І добре походити!*

А гуси у відповідь:

— Нехай тебе середні візьмуть!
А відьма гризе-гризе. Телесик сидить та плаче. Раптом знову летить зграя гусей. Телесик і просить:

*Гуси-гуси, гусятка!
Візьміть мене на крильця,
Понесіть мене до батенька,
А у батенька й поїсти, і попити,
І добре походити!*

А ті йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

Телесик знову плаче. А явір так і тріщить. Відьма вже втомилася, піла води і знову гризе. Раптом летить ще зграя гусей. А Телесик зрадів і просить:

*Гуси-гуси, гусятка!
Візьміть мене на крильця,
Понесіть мене до батенька,
А у батенька й поїсти, і попити,
І добре походити!*

— Нехай тебе останній візьме! — Та й полетіли.

Телесик думає: «Пропав я тепер навіки», — та так гірко плаче, весь слізьми обливається, а відьма ось-ось явір повалить. Раптом летить собі один-однісінький гусеня, відстав, ледве летить. Телесик до нього:

*Гусеня, гусеня, гусятко!
Візьми мене на крильце,
Понеси мене до батенька,
А у батенька й поїсти, і попити,
І добре походити!*

Він і каже:

— Сідай.

Телесик сів. Ось приніс гусеня Телесика до батенька і посадив його на призьбі, а сам полетів.

Ось сидить Телесик на призьбі. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

— Оцей пиріжок тобі, діду, а оцей пиріжок мені! А Телесик з двору:
— А мені?

Виймає вона знову пиріжки:

— Оцей пиріжок тобі, дідусю, а оцей мені! А Телесик знову:
— А мені?

Вони дивуються.

— Ти не знаєш, діду, хто це ніби кричить: «А мені?»
— Ні, — каже, — не знаю.
— Та, мабуть, діду, мені причулося. — І знову пиріжки з печі виймає:
— Оцей пиріжок тобі, дідусю, а оцей мені! А Телесик сидить на призьбі.
— А мені? — питає.

Виглянув дід у вікно — а це Телесик! Вибігли вони, схопили його, внесли в хату та так радіють. Нагодувала його мати, напоїла, голову йому помила і чисту сорочечку дала.

Ось і живуть, хліб жують, постолом добро носять, коромислом воду возять, і я там був, мед пив, по бороді текло, а в рот не потрапило.

Інші казки

• Лисичка-сестричка та вовк-дружисько
• Яструб у воєводах
• Дід і рак
• Про курку, що несла золоті яйця
• Як лисиця-черниця півника сповідала