Відьма та Сонцева сестра

У деякому царстві, далекій державі, жив-був цар із царицею, і був у них син Іван-царевич, який від народження був німий. Було йому дванадцять років, і одного разу він пішов до стайні до свого улюбленого конюха. Конюх завжди розповідав йому казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати від нього казочки, та почув не те:

— Іван-царевичу! — сказав конюх. — У твоєї матері скоро народиться дочка, тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і матір, і всіх підвладних людей. Тож іди, попроси у батька найкращого коня — ніби покататися, і їдь звідси, куди очі дивляться, якщо хочеш урятуватися від лиха.

Іван-царевич прибіг до батька і вперше в житті заговорив з ним; цар так зрадів, що навіть не став розпитувати, навіщо синові добрий кінь. Він одразу наказав осідлати найкращого коня зі своїх табунів для царевича. Іван-царевич сів на коня і поїхав, куди очі дивляться.

Їхав він довго-довго; натрапляє на двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старухи сказали:

— Ми б радо тебе взяли, Іван-царевичу, та нам уже недовго жити. Ось докінчимо цю скриню голок і вишиємо скриню ниток — тоді й смерть прийде!

Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Їхав він довго-довго, під’їжджає до Вербодуба і просить:

— Візьми мене до себе!

— Рад би тебе прийняти, Іван-царевичу, та мені самому жити залишилося недовго. Ось як вирву всі ці дуби з корінням — тоді й смерть моя прийде!

Царевич заплакав ще гірше і поїхав далі. Під’їжджає до Вертогора; став його просити, а той у відповідь:

— Рад би тебе прийняти, Іван-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставлений я гори вертати; як справлюся з цими останніми — тут і смерть моя!

Іван-царевич залився гіркими сльозами і поїхав ще далі.

Їхав він довго-довго; нарешті приїжджає до Сонцевої сестриці. Вона прийняла його до себе, годувала-поїла, як за рідним сином доглядала. Добре було жити царевичу, але час від часу йому ставало сумно: хотілося дізнатися, що робиться в рідному домі. Виходив він на високу гору, дивився на свій палац і бачив, що все з’їдено, лишилися лише стіни! Зітхав і плакав.

Одного разу подивився, поплакав — повернувся, а Сонцева сестра питає:

— Чого ти, Іван-царевичу, сьогодні заплаканий? Він відповідає:

— Вітер у очі надув.

У інший раз знову те саме; Сонцева сестра заборонила вітру дути.

І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже робити нічого — довелося зізнатися у всьому, і став він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину провідатися. Вона його не пускала, а він її умовляв; нарешті умовив, і вона відпустила його на батьківщину, давши на дорогу щітку, гребінець і два молодильні яблука: який би старий не був, а з’їсть яблуко — і вмиг помолодшає!

Приїхав Іван-царевич до Вертогора, лишилася одна гора; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле; звідки ні візьмися — раптом виросли з землі високі-високі гори, верхів’ями в небо впираються; і скільки їх — не злічити! Вертигор зрадів і весело взявся за роботу.

Довго чи коротко — приїхав Іван-царевич до Вербодуба, лишилося три дуби; він узяв гребінець і кинув у чисте поле; звідки ні візьмися — раптом зашуміли, піднялися з землі густі дубові ліси, дерево до дерева товщі! Вербодуб зрадів, подякував царевичу і піш виривати столітні дуби.

Довго чи коротко — приїхав Іван-царевич до старух, дав їм по яблуку; вони з’їли, вмиг помолодшали і подарували йому хусточку; як махнеш хусточкою — стане позаду ціле озеро!

Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила:

— Сідай, — каже, — братику, пограй на гуслях, а я піду — обід приготую.

Царевич сів і бренькає на гуслях; виліз із нори мишеня і каже йому людським голосом:

— Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби гострити. Іван-царевич вийшов із хати, сів на коня і помчав назад; а мишеня бігає по струнах: гусли бренькають, а сестра й не знає, що брат пішов. Нагострила зуби, кинулася в хату, дивиться — ні душі, лише мишеня в нору скочило. Розлютилася відьма, так і скрипить зубами, і кинулася в погоню.

Іван-царевич почув шум, оглянувся — ось-ось сестра наздожене; махнув хусточкою — і стало глибоке озеро. Поки відьма перепливала озеро, Іван-царевич далеко від’їхав.

Помчалася вона ще швидше... ось уже близько! Вербодуб здогадався, що царевич рятується від сестри, і став виривати дуби та валити на дорогу; цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона шлях прочищати, гризла, гризла, ледве пролізла, а Іван-царевич уже далеко. Кинулася доганяти, гнала, гнала, ось уже зовсім близько... і не втечеш! Вертигор побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її прямо на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма лізла та карабкалася, Іван-царевич їхав і їхав і опинився далеко.

Перебралася відьма через гори і знову погнала за братом... Побачила його і каже:

— Тепер не втечеш від мене!

Ось уже близько, ось наздожене! У той самий момент під’їхав Іван-царевич до теремів Сонцевої сестриці і закричав:

— Сонце, Сонце! Відчини віконце!

Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич разом з конем ускочив у нього.

Відьма стала просити, щоб їй видали брата; Сонцева сестра її не послухала і не видала. Тоді каже відьма:

— Нехай Іван-царевич піде зі мною на ваги, хто кого переважить! Якщо я переважу — з’їм його, а якщо він переважить — нехай мене вб’є!

Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма лізти; лише ступила ногою, як Івана-царевича підкинуло вгору з такою силою, що він опинився на небі, у теремах Сонцевої сестриці; а відьма-змія лишилася на землі.

↑ Догори

Відьма та Сонцева сестра

Інші казки