Анаїт
У давні часи жив цар із царицею. Був у них єдиний син Вачаган. Батько з матір'ю души в ньому не чаяли і ні вдень, ні вночі не спускали з нього очей. Слуги юрбою ходили за Вачаганом, задовольняючи всі його бажання. У двадцять років царевич був хилявий і тендітний, як квітка, що виросла без сонця.Одного разу старий лікар Лохман, слава про мистецтво якого рознеслася по всьому світу, прийшов до царя і каже:
– Царю! Якщо ти хочеш, щоб твій син Вачаган не зійшов раніше часу в могилу, то не тримай його в чотирьох стінах. Широкі зелені степи, високі агванські гори. Багато в них диких звірів і птахів. Нехай царевич Вачаган займеться полюванням.
Цар послухався мудрого Лохмана. І царевич, одягнений у простий одяг, зранку виїжджав у гори разом із своїм вірним слугою Вагінаком. Царевич так захопився полюванням, що часто ніч заставала його зненацька, і він був змушений користуватися гостинністю щирих селян, які часто ділилися з втомленими мандрівниками шматком хліба та глечиком молока.
Вачаган чутко прислухався до людських потреб, і не раз продажний суддя потрапляв до в'язниці. Вдови та сироти, не розповівши цареві про свої біди, отримували гроші з царської скарбниці, а бідні громади невідомо звідки отримували допомогу. Одного разу, розпещений полюванням Вачаган у супроводі слуги прискакав до села Ацик і зупинився біля джерела. Біля джерела юрбою товпилися дівчата, що прийшли з глечиками за водою.
– Напоїть мене, дівчата! – попросив Вачаган.
Одна дівчина наповнила глечик і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глечик Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глечик і передала його подрузі. Дівчина вилила і цей глечик на землю.
– У мене горло пересохло від спраги, дайте ж мені води! – вигукнув Вачаган.
Дівчина засміялася і знову вилила воду на землю. Вачаган розгнівався, але дівчина не звертала на це уваги. Вона ніби бавилася – то підставить глечик під струмінь, то знову виллє воду. І лише на шостий раз вона подала глечик Вачагану. Втамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:
– Чому ти не дала мені відразу напитися? Жартувала ти чи хотіла мене розсердити?
– У нас немає звичаю жартувати з незнайомцями, – суворо відповіла дівчина.
– Я бачила, що ви розпещені полюванням, а вода в джерелі холодна, як лід. Навіть розпещеного коня добрий господар не годує холодною водою.
Така відповідь вразила Вачагана, але ще більше вразила його краса дівчини.
– Як тебе звати, красуне?
– Анаїт.
– Хто твій батько?
– Мій батько – пастух Аран. Але навіщо тобі знати наші імена?
– Хіба це гріх?
– Якщо це не гріх, то назви себе і скажи, звідки ти родом?
– Збрехати тобі чи сказати правду?
– Роби, як знайдеш для себе гідним.
– Гідним для себе я вважаю правду. Але свого імені я не можу тобі відкрити.
Анаїт взяла свій глечик і пішла. З того часу Вачаган втратив спокій. Образ Анаїт не покидав його ні вдень, ні вночі. Все частіше і частіше їздив він у село Ацик, щоб хоч на мить побачити красуню. Вірний слуга Вагінак доповів про це цареві та цариці. Цар покликав сина і сказав:
– Сину мій Вачагане! Тобі минуло двадцять років. Ти – моя єдина надія, ти – опора моєї старості. Настав час тобі одружитися.
– Я вже вибрав собі наречену, батьку.
– Хто ж вона? Дочка якого царя? – зрадів батько.
– Вона дочка пастуха з села Ацик. Її ім'я – Анаїт.
– Це неможливо, – замахав руками цар. – Забудь про неї швидше. Пам'ятай, що царський син повинен вибирати собі за наречену або царівну, або князівну. У грузинського царя три дочки – вибирай будь-яку. У князя гунарського – красуня дочка.
– Ні, – відповів Вачаган.
– Ну, тоді одружся на дочці воєначальника Варсенік. Вона виросла на наших очах, красуня, і буде тобі вірною дружиною та нам покірною донькою.
– Ні, батьку! Якщо ти хочеш, щоб я одружився – знай: немає для мене іншої нареченої, окрім Анаїт, дочки пастуха.
Довго умовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму. Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагінака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацик сватати Анаїт, дочку пастуха.
Старий Аран привітно прийняв гостей і розклав для них килим.
– Який чудовий килим! – дивувалися гості. – Це робота твоєї господині?
– Ні, я вдівець! – відповів Аран. – Моя дружина померла десять років тому. Це робота моєї дочки Анаїт.
– Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя дочка – вправна майстриня.
Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він хоче взяти твою дочку Анаїт за дружину своєму синові. Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам або запляше від радості. Але пастух продовжував мовчки сидіти на килимі і нічим не виявив своєї радості.
– Що з тобою, Аране? Ти не радий такій високій честі?
– Дорогі гості, – усміхнувся старий пастух. – Я вдячний цареві за велику честь взяти з дому жалюгідного пастуха прикрасу для царських палат. Я можу подарувати цареві цей прекрасний килим, але дочка моя сама розпоряджається своєю долею.
Вельможі переглянулися між собою. У кімнату увійшла Анаїт, вклонилася приїжджим і сіла за пяльці. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.
– Подивись, Анаїт, які багаті дари прислав тобі наш цар, – сказав Вагінак, виймаючи шовкові сукні та коштовні прикраси. Анаїт мигцем поглянула на все і запитала:
- За що ж мені така милість?
- Цар хоче тебе за дружину своєму синові Вачагану. Ти напоїла його водою з джерела. І разом з глечиком він віддав тобі своє серце.
- Значить, той прекрасний юнак – син царя? – здивувалася Анаїт. – Але чи знає він якесь ремесло?
- Нащо царевичу ремесло? – засміявся Вагінак. – Усі піддані – його слуги.
- Сьогоднішній пан – завтра може стати слугою. Ремеслом повинен володіти кожен, будь він цар чи слуга.
Вельможі переглянулися між собою.
- Значить, ти відмовляєш царевичу тільки тому, що він не знає ремесла? – перепитали вельможі.
- Скажіть царевичу, що він мені милий, але я заприсяглася вийти заміж тільки за людину, яка знає ремесло, і не можу порушити присягу.
Посли повернулися до палацу й розповіли про все. Цар із царицею зраділи, думаючи, що тепер Вачаган відмовиться від свого наміру.
Але Вачаган сказав:
- Анаїт права. І цар – людина. А кожна людина повинна бути майстром якоїсь справи.
І вирішив Вачаган навчитися ткати парчу. З Персії привезли майстра, і за один рік Вачаган перевершив свого вчителя. Своїми руками він виткав із найтонших золотих ниток весільну сукню й послав її Анаїт. Дівчина довго милувалася чудовим візерунком і дала свою згоду вийти заміж за Вачагана.
Сім днів і сім ночей тривало весілля. Цареві так сподобалася Анаїт, що він з радості на три роки звільнив усіх селян від податків, і в країні склали таку пісню:
Сонце золоте зійшло в день весілля Анаїт,
Дощ із золота полився в день вінчання Анаїт,
Усі поля позолотились, усі податки забулись,
Усі комори наповнились благодатним хлібом.
Честь і слава нашій мудрій, золотоволосій Анаїт!
Незабаром після весілля цар послав за справами вірного слугу Вагінака у далекий край свого царства, і той безслідно зник. Роки минали, цар із царицею померли, і на трон зійшов Вачаган.
Одного разу Анаїт сказала чоловікові:
- Вачагане! Я помічаю, що ти не знаєш, що відбувається у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не кажуть тобі всієї правди. Щоб заспокоїти тебе, вони кажуть, що все добре. А чи так це насправді? Скинь на час царські одежі.
- Ти права, Анаїт. Але хто ж без мене керуватиме державою?
- Я! І зроблю це так, що ніхто не дізнається про твою відсутність.
- Добре, Анаїт. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернуся, значить, зі мною трапилася біда.
У простому селянському вбранні Вачаган вирушив у далеку дорогу. Багато він побачив, багато почув, але найнезвичайніше трапилося з ним на зворотному шляху в місті Перож. Одного разу він сидів на міській площі й побачив натовп людей, що йшов за сивобородим старцем. Старець повільно ступав, перед ним розчищали дорогу й підставляли під ноги цеглину.
- Хто цей старець? – запитав Вачаган.
- Це великий жрець, він настільки святий, що не ступає ногою на землю зі страху розчавити якусь комаху.
На краю площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь. Вачаган проштовхнувся вперед, щоб розгледіти й послухати старця. Старець помітив Вачагана й покликав його до себе.
- Хто ти і звідки?
- Я з далекої, чужої землі. Прийшов шукати у вашому місті роботи.
- Іди зі мною. Я дам тобі роботу й щиро заплачу за неї.
Вачаган пішов за старцем. На околиці міста старець відпустив супроводжуючий його натовп. Залишилися лише жерці й носильники, навантажені важким вантажем. Всі вони були чужинці. Незабаром показався якийсь храм, оточений з усіх сторін високою стіною. Великий жрець зупинився біля залізних воріт, відкрив їх величезним ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.
Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. Біля цих келій носильники склали свій вантаж, і великий жрець повів їх до храму. У глибині храму, біля вівтаря, великий жрець натиснув непомітну пружину, і стіна розсунулася надвоє. За нею видно було нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері й сказав:
- Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.
Ніхто не встиг промовити й півслова, як залізні двері захлопнулися, і всі опинилися в темряві. Ошелешений, Вачаган кинувся до дверей й з усіх сил застукав:
- Відкрийте! Відкрийте!
Але йому відповіло лише власне луно.
Ошелешений, Вачаган мовчки поплівся вперед, туди, де видно було слабку смужку світла. Інші пішли за ним. Падаючи й спотикаючись, вони дісталися до ледь освітленої печери, звідки лунали жалібні крики. Назустріч їм кинулася якась тінь. Вачаган випростався на весь зріст і гучно крикнув:
- Хто ти, людина чи диявол? Підійди й скажи, де ми?
Тінь наблизилася й, тремтячи, як листок у бурхливу ніч, зупинилася перед ним. Це була людина з обличчям мерця. Його глибоко запалі очі блищали голодним блиском, щоки впали, сині губи відкривали беззубий рот. Це був живий скелет, обтягнутий шкірою.
Заїкаючись і плачучи, цей живий труп сказав:
- Ідіть за мною, і все зрозумієте.
Вони пішли вузьким коридором і вийшли в іншу пещеру, де такі ж голі, ледь шевеляться скелети лежали на холодній землі, притискаючись один до одного, і марно намагалися зігрітися.
Провідник повів Вачагана далі, через таку саму пещеру, де в охайному порядку стояли величезні казани, і такі ж люди-тіні метушилися навколо них, помішуючи довгими палицями якесь варево. Вачаган заглянув у казан і в жаху відскочив назад. У казані варилося людське м’ясо.
Вачаган нічого не сказав своїм товаришам по нещастю і пішов за провідником. Той привів їх у величезну, тьмяно освітлену печеру, де сотні мертвенно-блідих, змучених людей вишивали, в’язали, шили. Тим же шляхом провідник привів їх у першу печеру і втомлено опустився на камінь.
- Той самий старець так само заманив у ці печери і нас. Я втратив рахунок часу, бо тут немає ні дня, ні ночі, і лише нескінченною низкою тягнуться кошмарні сутінки. Знаю лише, що всі, хто потрапив разом зі мною, загинули. Якщо людина, яка потрапила сюди, знає ремесло, її змушують працювати, якщо ні – ведуть на бійню, і звідти вона потрапляє у ті жахливі казани, які ви щойно бачили. Старий диявол не один, усі жерці – його помічники.
Вачаган, не відводячи очей, дивився на того, хто говорив, і... впізнав у ньому свого зниклого слугу Вагінака. Вагінак не впізнав свого пана, і Вачаган, боячись, щоб радість зустрічі не перервала, як меч, тонку нитку життя Вагінака, не назвав себе.
- Сили зовсім залишають мене, і тоді мене відправлять на бійню, – сумно сказав Вагінак. – І всіх вас чекає така ж доля.
- Ні! – гнівно вигукнув Вачаган. – Залишайся з нами, я вірю, що ми виберемося живими з цього пекла!
Вачаган розпитав своїх супутників про їхнє ремесло. Один виявився кравцем, інший – ткачем, третій – вишивальником, решта не знали жодного ремесла.
- Будете моїми помічниками, – заявив їм Вачаган.
Незабаром з гуркотом розчинилися залізні двері, і в печеру увійшов жрець, оточений з усіх боків вартою.
- Це новоприбулі? – запитав він.
- Так, ми слуги твоєї милості.
- Хто з вас знає якесь ремесло?
- Ми – вправні майстри. Ми вміємо ткати дорогу парчу. Вона коштує в сто разів більше, ніж чисте золото.
- Невже на світі є тканина, яка коштує в сто разів більше, ніж золото? – здивувався жрець.
- Я не брешу, – гордо відповів Вачаган.
- Добре, – повірив жрець. – Скажи, які вам потрібні інструменти, який матеріал, і йдіть у загальну майстерню працювати.
- Ні, о пане! Чужі очі не повинні бачити нашу роботу. Дозволь нам залишитися тут і накажи присилати нам у їжу хліб і плоди. Ми не їмо м’ясну їжу і, скуштувавши, одразу помремо, і ви втратите величезний зиск.
- Добре, але горе, якщо ви обманете мене. Я пошлю вас на бійню і перед тим, як вбити, піддам всіх страшним тортурам.
Того ж дня жрець прислав необхідні інструменти та матеріал. Вачаган взявся за роботу, навчаючи їй своїх товаришів по нещастю. Кожного дня слуги жерця приносили полоненим хліб і плоди. Кожен намагався хоч трохи поділитися з нещасними, що страждали в сусідній печері. Вагінак поступово почав набувати людського вигляду. Коли основа парчі була готова, Вачаган сказав жерцю:
- Ми не можемо далі працювати в напівтемряві. Накажи принести нам вогню.
Жрець виконав прохання Вачагана і принісм смоляний факел і кілька світильників.
Побачивши Вачагана, освітленого з ніг до голови, Вагінак дико скрикнув і без свідомості впав на землю.
- Що з ним? – здивувався жрець.
- Блиск факела засліпив його, пане. Він отямиться і спокійно буде працювати, – з поклоном сказав Вачаган, і жрець пішов.
Незабаром парча була готова. Вона сяяла і переливалася всіма кольорами веселки. По краях тонкого візерунка Вачаган виткав крихітними літерами історію своєї неволі.
Побачивши чудову парчу, жрець прийшов у захват.
- Ти справді майстер, – милостиво кинув він Вачагану.
- Я тобі казав, що ця парча коштуватиме в сто разів дорожче за золото. Знай же, що вона коштує ще дорожче! На ній виткані чарівні талісмани. Шкода, що вони не доступні кожному. Прочитати і відкрити їхню таємницю може лише мудра цариця Анаїт.
Жадібний жрець не відводив очей від чудової парчі. Він вирішив не показувати її головному жерцеві, щоб самому скористатися щедрим прибутком.
Тим часом Анаїт так мудро правила країною, що народ не знав про відсутність Вачагана. Минуло умовлені двадцять днів – Вачаган не повернувся. Цариця занепокоїлася не на жарт. Уночі їй снилися страшні сни. Собака Вачагана Занги день і ніч вила, кидалася під ноги і, виючи, тягла кудись Анаїт за плаття. Кінь Вачагана не їв корму і іржав, як лоша, що втратило матір. Курки кукурікали, як півні, а півні, замість світанку, співали ввечері фазанячими голосами. Хоробра Анаїт впала у відчай.
Вона розіслала гінців у всі кінці свого царства, але Вачаган зник, як голка в стозі сіна. Одного ранку їй повідомили про приїзд іноземного купця з товарами.
- Покличте його, – наказала цариця. – Може, він зустрів на своєму шляху мого дорогого чоловіка.
Слуги ввели жерця. Він низько вклонився цариці і на срібному підносі подарував золоту парчу. Анаїт мигцем глянула на парчу і запитала:
- Чи не зустрічав ти на своєму шляху царя Вачагана?
- Ні, – відповів жрець.
- Скільки коштує твоя парча?
- Вона коштує в триста разів більше, ніж вага золота. Це ціна роботи майстрів.
і матеріалу. А мою старанність оціни сама, о пані!
— Це нечувана ціна за парчу.
— Це не проста парча, царице, на ній виткані чарівні талісмани, що лікують смуток і горе.
— Ось як? — здивувалася Анаїт і знову розгорнула парчу.
«Улюблена Анаїт, я потрапив у страшний пекло. У ньому я зустрів Вагінака. Той, хто доставив парчу, — один із демонів цього пекла. Шукай нас на схід від Перожа під храмом, обнесеним стіною. Ліворуч від вівтаря стіна розсувається надвоє. Поспішай, нам загрожує смерть. Вачаган».
Серце Анаїт затремтіло, як спіймана пташка. Знову і знову вона пробігала страшні слова. Зібравши всі свої сили, Анаїт із посмішкою сказала:
— Так, ти правий! Візерунки цієї парчі мають чудову властивість. Ще вчора я не знаходила собі місця від туги та горя. А зараз ти бачиш — я посміхаюся. Цій парчі немає ціни. Але мертве творіння не може бути вищим за свого творця, — чи не так?
— Ти мудро говориш, царице.
— Приведи до мене майстра, що виткав цю парчу, — я хочу подивитися на нього.
— Мудра царице! Я не бачив цього майстра. Я купець і придбав цю парчу в Індії у одного єврея. А той купив парчу у араба. А в кого купив араб — я не знаю.
— Але ти говорив, що робота і матеріал коштують у триста разів дорожче за вагу золота. Значить, ти сам віддав її ткати.
— Мудра царице, так сказав мені купець, у якого...
— Ти брешеш! — гнівно вигукнула цариця. — Талісмани відкрили мені твою гидку таємницю. До в'язниці його!
Слуги схопили жерця і повели. Анаїт наказала трубити тривогу. Тривожно перешіптуваний народ запрудив палацову площу, питаючи один одного, що сталося. На балкон вийшла озброєна з ніг до голови Анаїт.
— Громадяни! — сказала вона. — Життя нашого царя Вачагана в небезпеці. Хто любить царя, кому дороге його життя — за мною. До полудня ми повинні бути в Перожі. Не минуло й години, як усі, хто міг носити зброю, були на конях. Анаїт осідлала вогняного коня, об'їхала своє військо, скомандувала «вперед» і помчала до Перожа, піднімаючи за собою хмару пилу. Військо Анаїт залишилося далеко позаду, коли вона зупинила вогняного коня посеред площі Перожа.
Жителі, прийнявши Анаїт за божество, вклонилися перед нею.
— Де ваш начальник? — гордо запитала Анаїт.
— Я твій слуга, — підвівшись з колін, сказав сивобородий старець.
— Що коїться у твоєму храмі?
— Там живе святий чоловік, якого шанує весь наш народ.
— Святий чоловік?! Веди мене до нього.
Начальник повів Анаїт до храму, а за ним пішов натовп. Побачивши їхнє наближення і прийнявши їх за богомольців, жерці відчинили перші залізні двері. Назустріч натовпу, із співом молитви, із високо піднятими для благословення руками, вийшов головний жрець.
Анаїт на коні в'їхала до храму. Вона підійшла до вівтаря, нащупала у стіні таємну пружину, стіна розсунулася надвоє, і перед здивованим натовпом постали важкі залізні двері.
— Відчини ці двері, — наказала головному жрецю Анаїт.
Натомість головний жрець із озброєними слугами кинувся на Анаїт.
— Вона осквернила храм! Смерть їй! — шаленів головний жрець, закликаючи городян до помсти.
Розумний кінь Анаїт затоптав його могутніми ногами, а тим часом на підмогу відважній жінці, що билася з оточуючими її жерцями, підійшло військо і знищило всіх ворогів до одного. Народ із страхом і здивуванням спостерігав за подіями.
— Підійдіть ближче і подивіться, що сховано у підземеллі вашого храму! — сказала Анаїт.
Коли двері печери зняли з петель, страшне видовище постало перед народом. Із пекельного підземелля виповзли люди — не люди, а тіні. Багато з них були при смерті і не могли стояти на ногах. Інші, осліпнувши від світла, хиталися і повзли, як мурахи. Останніми вийшли Вачаган і Вагінак із напівзакритими очима, щоб денне світло не осліпило їх. Воїни увірвалися до підземелля і винесли звідти тіла померлих людей, знаряддя тортур, ремісничі інструменти та казани з людським м'ясом. Присоромлені городяни допомогли їм розбити і очистити храм. Лише закінчивши з цим, Анаїт увійшла до наскоро зведеної намети, де чекали на неї Вачаган і Вагінак.
Цар із царицею сіли поруч і не могли надивлятися один на одного. Вагінак, плачучи, припав до руки Анаїт.
— Мудра царице! Це ти врятувала нас сьогодні!
— Ні, Вагінак! Не сьогодні врятувала вас мудра Анаїт, а тоді, коли запитала: «А чи знає син вашого царя якесь ремесло?» Пам'ятаєш, як той сміявся тоді?
Присоромлений Вагінак мовчки опустив очі. З того часу минуло багато років, але слава про мудру Анаїт жива й досі.
Інші казки
