Невдаха Панос
Жив собі був один бідняк на ім'я Панос. Чоловік він був непоганий, але ось біда: за яку справу він не брався, все у нього виходило з рук вон погано. За це люди його так і прозвали – Невдаха Панос.Мав Панос небагато майна. Усе, що в нього було, це пара волів, віз та сокира.
Одного разу він запряг своїх волів у віз, взяв сокиру та вирушив у ліс рубати дрова. У лісі Панос задумався: «Що ж це таке виходить? Спочатку я буду мучитися – дерево рубати. А потім знову буду мучитися – важкий стовбур на віз піднімати? Ось ще! Краще я вчиню так: поставлю волів під деревом, нехай зрубаний стовбур сам у віз впаде!»
Як задумав, так і зробив. Він підігнав волів до дерева, а сам взявся рубати стовбур. Нарешті, з оглушливим тріском дерево впало на землю, розчавивши всім своїм вагою і волів, і віз на кашу.
Панос був приголомшений: «Це все через дерево – занадто важке. А може, через волів – адже могли б і вбік відскочити. Завжди так: хтось винен, а мені біда». Взяв він сокиру та пішов додому, почухаючи потилицю в важких роздумах.
А шлях його пролягав узбережжям озера. Там, на озері, він помітив зграю диких качок. «Ага!» – подумав Панос. – «З порожніми руками додому не повернуся – вб’ю качку та принесу дружині». Прицілився Панос, розмахнувся та кинув сокиру в качок.
З писком та кряканням качки кинулися розбігатися: частина з них злітала в небо, а інші просто сховалися серед очерету. Сокира ж пішла каменем на дно. А Панос стоїть собі на березі та все думає свою важку думку: що робити?
Нарешті, він роздягнувся, залишив одяг на березі, а сам ліз у воду шукати сокиру. Чим далі він заходив у озеро, тим глибше ставало. Коли стало дуже глибоко, Панос злякався, що може потонути, і повернувся назад до берега.
А сталося так, що коли Невдаха Панос блукав у очеретах по дну озера, уздовж його берега проходив один мандрівник. Побачив цей мандрівник одяг, що лежав на камені. Оглянувся навколо, туди-сюди подивився – нікого не побачив.
Паноса ж не було видно через зарості очерету! А мандрівнику що? Господаря немає, то не пропадати ж добру. Він узяв речі та забрав їх із собою.
Вибравшись на берег, Панос, звичайно ж, одягу не знайшов. Залишився він зовсім голий. Знову задумався Панос: «Куди ж мені йти?»
Дочекавшись настання темряви, Невдаха Панос вирушив у рідне село. Іде він, бреде, а сам все думу думає: «Якщо я голим з’явлюся в селі, що про мене люди подумають? Піду-но я спершу до свого брата, чий дім стоїть на краю села, та добуду в нього одяг. А вже вдягненим-то я додому дістануся без особливих клопотів». І вирушив прямо до дому брата.
А в брата того вечора якраз були гості – святкували якесь свято. Панос привідчив вхідні двері, щоб подивитися, що це там за гості такі. А один із гостей, думаючи, що це, мабуть, собака, кинув у дверну щілину кістку. Вона полетіла та сильно вдарила Паноса в око. Він, бідолаха, заревів від болю та кинувся бігти додому.
А собаки тим часом підняли такий галас, такий гавкіт, що люди почали виходити з домів, щоб подивитися, що відбувається навколо. Дивляться: мчить селом голий чоловік, з усіх боків оточений собаками. Не мудрствуючи лукаво, люди здогадалися: «Що це ще за страхіття до нас пожаловало? Мабуть, сам чорт!» І давай на нього кричати, лаяти його, на чому світ стоїть, та ганяти – так і прогнали його в ліс. Поки проганяли, собаки встигли подрати бідолазі одну ногу. Невдаха Панос знову опинився в лісі. Там він голий, сліпий та кульгавий, і зник безвісти.
Наступного дня по селу пішла чутка: «Зник Панос. Пішов у ліс за дровами та не повернувся». Селяни зібралися на сход і вирішили відправити добровольців у ліс на пошуки.
Там, у лісі, вони знайшли віз та волів, розчавлених деревом. А от Паноса ніде не було видно. Потім їм зустрівся якийсь волоцюга, на якому був одяг Паноса.
– Гей, хлопче, звідки у тебе такий наряд?
– Браття, та ці речі були безгоспні. Я знайшов їх на березі озера та взяв собі – не пропадати ж добру.
Селяни вирушили на озеро та обшукали все навколо. Та все марно – зник Панос, і все тут!
Люди дійшли висновку, що Панос, мабуть, потонув. Замовили селяни панахиду в церкві за упокій душі Паноса, а потім і поминки по ньому влаштували.
Вдова Паноса сумувала-сумувала, сльози гіркі лила-лила, все його добрим словом згадувала. А потім, коли закінчився траур, вона вийшла заміж за іншого чоловіка та пішла жити з ним.
Інші казки
