Барекендан (Масниця)
Жили колись чоловік із жінкою. І не дуже-то вони були один одному до вподоби. Чоловік лаяв жінку дурнухою, а вона його — дурнем, так вони завжди й сварилися. Якось чоловік купив кілька пудів рису та олії, навантажив їх на носильника і приніс додому.Жінка вийшла з себе:
— А ти ще сердишся, коли тебе дурнем називають! Ну куди нам стільки олії й рису! Поминки по батькові чи весілля сина справляєш, чи що?
— Які там поминки, яке весілля! Що ти базікаєш, бабо? Візьми й заховай. Це для Барекендана.
Жінка заспокоїлася, взяла й заховала. Вже чимало днів минуло, жінка чекає, чекає, а Барекендана все нема. І от одного разу сидить вона на порозі й бачить: хтось поспішає вулицею. Вона закриває долонею очі від сонця й кричить:
— Братець, а братець, ну-ка, постривай!
Перехожий зупиняється.
— Ти часом не Барекендан будеш, братець?
Перехожий зрозумів, що у жінки не всі вдома, і думає: «Давай скажу, що я Барекендан, і подивлюся, що з цього вийде».
— Так, сестричко, це я Барекендан. Що скажеш?
— А то скажу, що давно вже тобі час забрати від нас рис та олію. Ми не наймалися зберігати твоє добро. Треба й совість знати!
— Чого ж ти сердишся, сестричко-джан? За ними-то я й прийшов: шукав ваш дім, та все ніяк не міг знайти.
— Ну, то йди й забирай!
Перехожий заходить у дім, забирає олію та рис. Повертається п'ятами до дому, обличчям до своєї села, і згадуй як звали!
Повертається чоловік, жінка йому й каже:
— Приходив той Барекендан, я кинула йому його добро — забрав!
— Який Барекендан? Яке добро?
— Та от олія та рис. Бачу, йде — наш дім шукає. Покликала я його, добре йому прилетіло, навантажила йому мішок на плечі, він і забрав.
— Ах, щоб твій дім звалився, дурна! Недарма я завжди кажу, що ти дурнуха! В який бік він пішов?
— А он туди.
Скочив чоловік на коня й помчав за Барекенданом. Барекендан обернувся й бачить — наздоганяє його вершник. Зрозумів, що це, мабуть, чоловік тієї жінки.
Ось вершник наздогнав його:
— Добрий день, братець!
— Доброго здоров'я!
— Чи не пройшов хтось цією дорогою?
— Пройшов.
— А що він ніс за плечима?
— Олію та рис.
— Ось його-то мені й треба! А давно він пройшов?
— Та вже порядно.
— Якщо я поскачу за ним, чи встигну наздогнати?
— Де тобі! Ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь буде переступати чотирма ногами: раз-два-три-чотири, він на своїх двох біжить: раз-два, раз-два, раз-два — і нема його!
— А як же мені бути?
— Як тобі бути? Хочеш, залиш у мене коня, а сам, як він, біжи на своїх двох — може, наздоженеш.
— Так, це ти правильно кажеш.
Злізає чоловік з коня, залишає його у перехожого, а сам пускається пішки в дорогу.
Щойно він зник із виду, Барекендан навантажив на коня свій вантаж, звернув з дороги й поскакав.
А чоловік іде, іде пішки, бачить — не наздогнати. Повертає назад, а вже ні перехожого, ні коня немає. Повертається додому, і знову починають вони сваритися: чоловік — через олію та рис, а жінка — через коня.
І досі все ще сваряться чоловік і жінка. Він її лає дурнухою, а вона його — дурнем.
А Барекендан слухає й посміхається.