Каспар, царевич-змій
Давним-давно, у маленькому будиночку на околиці столиці жили собі дід із бабою. Дітей у них не було.— Час іде… Хто буде піклуватися про нас, коли ми станемо немічними? Хто поховає нас, коли ми помремо? У нас немає ні дітей, ні онуків… — щодень гірко зітхала баба.
— Жінко, Господь милосердний, — відповідав їй чоловік, — Він подбає про нас. Тож не переймайся, ми не помремо з голоду.
Старий із старою заробляли на життя тим, що рубали в лісі дрова, а потім продавали їх. У холод і заметіль вони ходили від одного дому до іншого, продаючи свій товар, щоб на їхньому столі був шматок хліба.
Якось, навантажуючи на свої плечі в’язку щойно нарубаних дров, дід помітив, як із кущів вилетіла дика качка.
— Давай-но я подивлюсь, що там, — сказав сам собі дід.
Розсунувши кущі, він знайшов там три яйця. Дід підібрав їх і приніс додому.
— Це дар небес, — сказав він бабі, — три качиних яйця. Я дуже проголодався, жінко. Підсмаж одне яйце, давай повечеряємо.
Наступного дня дід попросив дружину приготувати на вечерю друге яйце.
— Сусідська курка могла б висидіти ці яйця. Ми могли б виростити качок, і у нас кожного дня були б свіжі яйця, — запропонувала баба.
— Приготуй одне яйце, а з іншим роби, як знаєш, — відповів їй дід.
Вони з’їли друге яйце, а третє, останнє, баба відклала, щоб покласти його під курку-насідку. Наступного дня, коли дід уже повернувся з лісу з дровами, баба побачила, що третє яйце розкололося навпіл, і з нього вилупився… змій. Жінка так перелякалася, що з криком кинулася до чоловіка.
— Що трапилося, жінко? Чого ти так кричиш?
— З того яйця, що я відклала для висиджування, вилупився змій!
— Що за нісенітниця?! Ці яйця залишила качка. Як із качиного яйця міг вилупитися змій?
— Візьми швидше палицю і вбий його.
— А де ж палиця?
Поки баба шукала дідів посох, у кімнату вповз Змій. Старий із старою поблідли. Змій же заговорив людським голосом:
— Що, шукаєте палицю чи щось важке, щоб мене прикінчити, так? Немає такого чоловіка на всьому білому світі, який зміг би мене вбити. Якщо замість цього ви будете слухатися мене і робити те, що я вам скажу, то від мене вам не буде ніякої шкоди. Навпаки, відтепер ваше життя стане легким і безтурботним. Якщо ви відмовитеся, то я вб’ю вас обох. Ви так довго молилися до Бога, щоб Він послав вам дитину, що ж, Господь почув ваші молитви. Він послав мене, щоб я став вашим сином. Тож, дорогий тату, я хочу, щоб ти завтра ж пішов до царя і сказав йому, що хочеш одружити свого сина на його молодшій доньці.
— Ти в своєму розумі? — відповів здивований дід. — Хто я такий, щоб так розмовляти з царем? Ми жебраки. Ти що, хочеш, щоб мені там голову відрубали? До того ж, ти — змій. Навіщо тобі одружуватися на дівчині?
— Я не змій, я людина. Настане день, і я розповім вам, хто я насправді. Але майте на увазі: ніхто не повинен знати, що я не змій. Інакше я зникну, і ви більше ніколи мене не побачите.
Що залишалося бідному дідові? Він був радий уже тому, що Змій не вбив їх. До того ж, є прикмета: змія в домі — до удачі. Вранці він узяв у руки посох і вирушив до царського палацу. Стражники, що охороняли вхід, прогнали його від воріт. Вони почали сміятися з діда, коли дізналися, що той хоче сісти на кам’яну лавку, що стоїть навпроти палацових воріт. Один із воїнів кинув дідові мідну монету і, широко посміхаючись, сказав:
— Послухай, чудак! Ця лавка тут стоїть для тих, хто хоче взяти в дружини молодшу доньку царя. Той, хто сяде на неї, тим самим дає зрозуміти цареві про своє намірення стати женихом його доньки, а може, і зятем йому самому. Якщо ж ти, діду, прийшов сюди, щоб на когось поскаржитися, то ти прийшов не за адресою. Іди до судді.
— Ради Бога, хлопці, дайте мені увійти. Мені просто необхідно поговорити з царем, — став благати дід.
На галас із палацу вийшов царський вельможа:
— Що тут у вас відбувається?
— Цей жебрак хоче говорити з царем.
— Про що ти хочеш говорити з царем? — запитав вельможа, звертаючись до діда.
— Мій син хоче одружитися на молодшій царівні, про це я і хочу поговорити з ним.
Вельможа повернувся до палацу і сказав цареві:
— Хочу привітати вашу величність, знайшовся жених, який пропонує твоїй доньці руку і серце. Його батько хоче поговорити з тобою з цього приводу.
— Що ж, нехай увійде, послухаємо, що він скаже, — відповів цар.
— Хочу попередити, що ця людина не належить до тих, кого ти хотів би бачити своїм зятем. Це звичайний жебрак.
— Ось як? — підняв брови цар. — Вже кожен жебрак вважає за можливе нав’язатися мені в зяті. На мою думку, демократія в нашій країні зайшла надто далеко… Гей, радник!
— Так, мій царю.
— Відведіть-но цього проходимця до ката. Після того, як він виконає свою роботу, киньте труп за містом на поталу бродячим псам. Гарний буде урок для інших.
Царський наказ було виконано. Змій знав про те, що сталося.
— Матусю, — звернувся він до дідової дружини.
— Що тобі, сину?
— Люди царя сьогодні вранці вбили батька. Вони поклали його тіло в мішок і зараз несуть його дорогою, щоб кинути за містом бродячим собакам. Люди, що несуть мішок, пройдуть повз поріг нашого дому. Скажи їм, що ти дружина того нещасного і умови їх віддати тобі мішок.
Баба сіла на порозі і заплакала. Люди, що несли мішок із останками діда, були раді позбутися своєї страшної ноші. Залишивши мішок у домі баби, вони пішли. Нещасна жінка впала на мішок і заридала ще сильніше:
— Вони вбили його! Вони вбили його! Це все через тебе, — обернулася вона до Змія. — Це ти зруйнував наше життя.
— Вони лише четвертували його, ось і все, — відповів Змій. — Та не вбивайся ти так, він живий. Іди, приготуй йому ліжко.
Жінка пішла стелити ліжко для чоловіка. Коли вона повернулася, перед її очима постало неймовірне: її чоловік лежав на підлозі та мирно спав. Жінка радісно вигукнула, — її чоловік справді живий! За допомогою Змія вона перенесла його до ліжка. Коли старий прокинувся наступного ранку, він був, як то кажуть, живий і здоровий і почував себе так, ніби народився наново. Змій підповз до нього і сказав:
— Батьку, я послав тебе вчора до царя. То що він відповів?
Старий розповів Змію про все, що з ним трапилося:
— Я відчув удар меча ката, а потім опритомнів у своєму ліжку. Я так і не зрозумів, як там опинився. Я ж казав тобі, що мені немає чого робити у палаці. Цар не бажає навіть розмовляти з такими людьми, як я. Кожен повинен знати своє місце і тримати...
— Іди і запитай його ще раз. Не бійся. Так чи інакше, але мені потрібно знати його відповідь.
Старий пішов до палацу. Перед воротами він знову сів на кам’яну лавку. Побачивши його сидячим там, вельможа доповів цареві:
— Цей жебрак-старий повернувся.
Цар підскочив на ноги:
— То ви не виконали мій наказ?! Десять радників, які були свідками страти, заприсяглися перед вельможею і царем, що старого справді четвертували.
— Цього разу не четвертуйте, а порубайте його на дрібні шматки. Залишки складіть у мішок і киньте його в річку, — наказав цар.
Царський наказ був негайно виконаний. Змій дізнався про все і сказав:
— Матусю, батько сьогодні не в кращій формі. Його справді порубали на дрібні шматки. Незабаром повз нашого дому пройдуть двоє людей із мішком. У ньому вони несуть батька, щоб кинути в річку.
Ридаюча старуха знову сіла біля порога. Вона побачила, як двоє людей несли мішок.
— Синочки, це мій чоловік, — сказала вона. — Хіба хтось може протистояти царському гніву? Люди добрі, ради Бога, віддайте мені цей мішок, я хочу поховати мого чоловіка.
Царські слуги залишили мішок біля дому в саду і пішли. Старуха почала гірко плакати над останками свого чоловіка. Підповз Змій і сказав:
— Не плач, матусю. Краще закрий ворота і приготуй йому ліжко.
Старуха закрила ворота, а поки вона готувала ліжко, Змій покусав мішок так, що кожен шматочок був змащений отрутою. Вийшла старуха на двір, дивиться, а її чоловік сидить на землі цілий і неушкоджений. Вона кинулася до нього, обняла за шию і поцілувала в щоки. Але Змій зупинив її:
— Матусю, ти зможеш поцілувати його пізніше. А зараз йому потрібен ліжковий режим. Я хочу поговорити з ним.
Старуха відвела чоловіка до спальні і поклала в ліжко. Змій почав розпитувати:
— Які новини, батьку?
— Сину, цього разу вони навіть не розмовляли зі мною.
— Мені потрібно знати царську відповідь. Запитай його ще раз. Йому краще погодитися, інакше я переверну його трон догори дриґом.
— Сину, — втрутилася старуха, — невже ти хочеш, щоб з мого чоловіка знову зробили фарш? Його вже двічі вбивали.
— Матусю, не турбуйся про це даремно. Я не просто Змій. Я царевич Змій, і я завжди зможу повернути його до життя, хай вони його навіть сто разів уб’ють.
Жебрак-старий знову вирушив до палацу на прийом до царя. Саме з палацу вийшов цар у супроводі радників і вельмож. Побачивши сидячого на кам’яній лавці старого, він запитав:
— Хто ця людина? Що він хоче?
Радники і вельможі від страху завмерли на місці, боячись вимовити слово.
— Я поставив вам запитання, чому ви не відповідаєте?
— Багато літ здоров’я тобі, царю, — почав говорити вельможа, який відповідав за виконання царського наказу. — Це той самий жебрак-старий, якого ми вже стратили двічі.
— Дивно все це. За цим щось криється, і нам слід з’ясувати, що саме. Думаю, що тут не обійшлося без чарів. Скажіть йому, нехай підійде.
Цар повернувся до палацу і сів на трон. Привели старого. Той ретельно віддав сім поклонів.
— Що тобі треба, старий? — запитав цар.
— Мій син хоче одружитися з твоєю донькою, ось Господь і привів мене сюди, просити її руки.
— А ти раніше сюди приходив?
— Двічі.
— І яку ж відповідь ти отримав?
Старий розповів цареві про все і додав:
— Але я повернувся, і тепер ми можемо поговорити віч-на-віч.
Обернувшись до вельмож і радників, цар сказав:
- Залиште нас самих, я особисто займуся справою цього старця.
- Нехай тривають твої роки, царю, - відповіли радники та пішли.
- Ну давай, батьку, розказуй, чим займається твій син? – почав розпитувати цар.
- Мій син ніде не працює. На мою думку, він і ремесла-то жодного не знає. Його улюблена справа – це лежати собі, згорнувшись кільцями в кутку кімнати. Справа в тому, що він змій.
- Ось так-так. Значить, твій син і не людина взагалі?
- Мій син – царевич Змій.
Цар задумався, а потім сказав:
- Добре. Якщо цей твій царевич Змій, як ти кажеш, бажає стати чоловіком моєї дочки, нехай він спершу збудує для неї палац, такий високий, щоб його тінь повністю покривала мій палац. Все має бути готове до завтрашнього ранку.
Коли старий почув ці слова, його ніби грім ударив. Дома його почав розпитувати Змій:
- Батьку, ти виглядаєш таким схвильованим, що трапилося? Які новини ти приніс?
- Сину, цар хоче, щоб ти збудував для його дочки палац, такий великий, щоб тінь, яку він відкидатиме, повністю покривала палац самого царя. І все це він вимагає до завтрашнього ранку, інакше не віддасть за тебе свою дочку. Ось такі су...
- Батьку, чи пам’ятаєш ти те місце, де знайшов три яйця?
- Звісно, пам’ятаю, де ростуть ті кущі.
- Якщо ти подивишся там уважно, то побачиш зміїну нірку. Нахилися до неї і скажи: «Молода пані, молодий пан хоче, щоб ти надіслала йому маленький палац з обстановкою і дванадцять слуг».
Старий повернувся в ліс і промовив ці слова над зміїною ніркою. Голос з-під землі відповів йому:
- Вже посилаємо, дідусю!
Коли старий повернувся до свого дому, він із подивом і радістю побачив, що на його місці стоїть чудовий палац заввишки сім поверхів. Перед палацом – площа, на якій ростуть різнокольорові троянди. Навколо палацу – сади з квітучими деревами. У садах – мармурові басейни. А сам палац прикрашений килимами, картинами та скульптурами. Царський палац здавався просто хатиною порівняно з ним. Сусіди старого стояли навколо дива і розглядали його, роззявивши роти.
Слуги допомогли старому переодягнутися в царські шати, які були такі пишні, що коштували не менше тисячі срібних монет. Вони накинули йому на плечі мантію з соболиного хутра, вартістю у п’ятсот срібних монет. І, нарешті, вручили йому посох, прикрашений дорогоцінним камінням, який теж коштував не менше тисячі срібних монет. Змій виповз назустріч старому і сказав:
- Батьку, тепер ти сміливо можеш піти до царя і посватати за мене його дочку. Я впевнений, все йде до весілля.
Старий гордою ходою вирушив до палацу, де його, вклонившись, зустрів вельможа.
- Ну що ж ти тут стоїш і витріщаєшся на мене? Іди, доложи цареві, що я тут.
Вельможа кинувся до царя. Той відповів:
- Нехай увійде.
Старий увійшов у тронний зал і став перед царем. Цар був збентежений: вигляд у старого був такий, ніби він і сам цар. Невже це все той же жебрак?
- Ти зробив те, про що я тебе просив? – запитав цар.
- А ти вийди на балкон і поглянь своїми власними очима.
Цар вийшов на балкон і побачив прекрасний палац, такий великий, що його власний палац повністю ховався в його тіні: заввишки сім поверхів, збудований із золотих і срібних цеглин і переливався всіма кольорами веселки завдяки прикрасам із дорогоцінного каміння. У самого царя палац був заввишки лише п’ять поверхів і збудований із звичайної цегли. Палац старого відбивав сонячні промені, палав і сяяв так, що освітлював собою все місто.
- Що ж, відтепер я не буду більше називати тебе старцем. Тепер я буду величати тебе своїм приятелем, - сказав цар. – Ти знаєш, я не вірю своїм очам. Як ти це зробив, а? До речі, у мене до тебе буде ще одна прохання.
- Постараюся його виконати, государю.
«Цей старий того й гляди забере мою дочку, якщо я буду вухами ляпати», - подумав цар і сказав:
- Ну, це ми ще побачимо. Я хочу, щоб ти привів мені сім верблюдів, навантажених до верху діамантами, смарагдами, сапфірами та рубінами. Нехай до мого палацу їх доставить погонич, сам на зріст з аршин, але з бородою в сім аршин.
Коли старий повернувся додому, Змій запитав його:
- Батьку, що сказав цар?
- Він хоче, щоб до його палацу були доставлені сім верблюдів, навантажені до верху діамантами, смарагдами, сапфірами та рубінами. І погонич цього каравану має бути сам на зріст з аршин, але з бородою в сім аршин.
- Ну що ж, впораємося і з цим. Іди в ліс, до зміїної нори і скажи: «Молода пані, молодий пан хоче, щоб ти надіслала йому сім верблюдів, навантажених до верху діамантами, смарагдами, сапфірами та рубінами. І щоб погонич був сам на зріст з аршин...
Старий зробив все так, як сказав йому Змій. Голос з-під землі відповів йому:
- Караван уже в дорозі.
Повернувшись до свого палацу, старий побачив, що біля нього стоїть караван із семи верблюдів із погоничем, який був на зріст з аршин, але з бородою в сім аршин. Борода була жваво закручена у погонича навколо пояса. Старий відвів караван до царського палацу і сказав:
- Багато літ здоров’я тобі, царю, я приніс тобі дорогоцінне каміння, про яке ти просив.
Цар наказав перенести всі дорогоцінні камені до своєї скарбниці. Зачерпнувши жменю перших-ліпших каменів, він показав їх своїм ювелірам і запитав:
- Скільки коштуватиме найменший із них?
- Тисячу срібних монет, — була відповідь.
Радий цар підкликав до себе старця:
- Дорогий мій приятелю, ти, звичайно, приніс те, про що я тебе просив. Це так. Але буде тобі ще завдання. Я хочу, щоб дорога від воріт мого палацу до воріт церкви, а також від воріт церкви до воріт твого палацу була вкрита одним цільнотканим килимом.
«Ну, з цим-то він точно не впорається. Тож мені не доведеться віддавати свою доньку за невідомо кого», — подумав цар.
Дома старця зустрів Змій:
- Що сказав цар цього разу?
- Цар хоче, щоб дорога від воріт його палацу до воріт церкви, а також від воріт церкви до воріт мого палацу була встелена цілим килимом. Крім того, уздовж усієї дороги мають рости платани такого розміру, щоб четверо дорослих людей, розпростерши руки...
- Ну, це не проблема. Ми впораємося, батьку. Піди в ліс до тієї самої зміїної нори і скажи молодій пані, що мені потрібен такий килим. Попроси також, щоб уздовж дороги були висаджені дерева, і в їх кронах співали пісні солодкоголосі солов’ї.
Голос із-під землі відповів старцю:
- Ти тільки попросив, а ми вже зробили.
Повернувшись із лісу, старець побачив, що дорога встелена килимом, а уздовж неї ростуть дерева майже до неба.
- Батьку, усе гаразд. Іди до царя, подивимося, що він скаже цього разу.
Старець вирушив до царського палацу. Біля воріт його зустрів вельможа.
- Скажи цареві, що прийшов його приятель і хоче з ним побачитися.
Старця ввели до тронного залу. Цар запитав:
- Ну, ти зробив те, про що я тебе просив?
- А ти вийди з палацу і сам подивись.
Цар вийшов на балкон і зрозумів, що старець і цього разу впорався із завданням:
- Що я чую? Пташки співають?!
- Живи довго, царю. Я подумав, що спів солов’їв у кронах цих платанів буде для тебе приємним сюрпризом. Нехай це буде не в службу, а в дружбу.
- Ну, раз так, то ось тобі моє останнє завдання перед весіллям: принеси для моєї доньки весільну сукню, пошиту без жодного стібка, та з такого матеріалу, якого й навіть не існує в моєму царстві. Ще я хочу, щоб на весіллі грало сім оркестрів волинщиків і барабанщиків. Нехай вони грають так, щоб музику було чути, а їх самих не було видно. Якщо зробиш так, як я сказав, то можеш приходити наступного разу до мене зі своїм царевичем Змієм.
Старець повернувся додому.
- Ну і що ж цар хоче цього разу? — запитав Змій.
Старець розповів йому про те, про що говорив цар.
- Повернись до зміїної нори і скажи: «Молода пані, молодий пан просить послати для його нареченої сукню, пошиту без жодного стібка з матеріалу, якого немає в цьому царстві. І ще він просить, щоб на весіллі грало сім оркестрів волинщиків і барабанщиків. Нехай вони грають так, щоб музику було чути, а їх не було видно».
Старець прийшов у ліс і отримав із зміїної нори горіх.
- Візьми цей горіх. Усередині нього — сукня для нареченої, — сказав голос. — Сім оркестрів-невидимок ми також посилаємо вам.
- Запрошуємо вас на весілля, — закричав старець.
- О, ні, ми не можемо! Це надто далеко. Не засмучуйся, ми відсвяткуємо весілля тут, під землею.
Старець повернувся до міста. І що ж він чує? По вулицях міста розливаються звуки музики. Змій зустрів його біля порогу і сказав:
- Батьку, збирай сусідів і підемо до царя.
Вони запросили на весілля всіх сусідів і, на чолі зі Змієм, вирушили до царського палацу.
Цар наказав своїм вельможам зустріти гостей із почестями. У супроводі двох радників Змія підвели до царя.
- Мій дорогий приятелю, я чую гру волинок і барабанів, але не бачу музикантів. Чудово. Але давай тепер подивимося на весільну сукню, яку ти мав принести, — звернувся цар до старця.
Той передав йому горіх. Розкривши його, цар дістав сукню неймовірної краси, виготовлену з найтоншого матеріалу. Цар послав слугу за своєю дружиною і трьома доньками, дві з яких уже були заміжніми. Коли вони всі увійшли до тронного залу, цар сказав:
- Найуважніше розгляньте цю весільну сукню, подібної до якої не існує в моєму царстві. Вона має бути пошита так, щоб на ній не було жодного стібка. Якщо це дійсно так, тоді вдягніть її на мою молодшу доньку і готуйтеся до церемонії вінчання.
Цариця і дві старші царівни впали на коліна перед царем і благали:
— Як же ти, будучи царем, можеш віддати свою дочку заміж за Змія? Навколо нас стільки чудових незаміжніх царевичів, і серед них можна було б знайти гідного нареченого.
— Я належу до таких людей, які тримають дане слово. Я не можу відмовитися від того, що обіцяв, — відповів цар і, тупнувши ногою, гукнув: — Одягайте наречену негайно.
Цариця і дві старші царівни зі сльозами на очах одягли наречену, найкрасивішу дівчину в царстві. Коли все було готово, вони повернулися до тронного залу.
— Ось твоя наречена, — сказав вельможа Змію.
Той витягнувся вгору на своєму хвості і вклонився сім разів цареві. Потім він повернувся до людей, які зібралися в тронному залі, і вклонився їм теж сім разів. Потім, схопивши зубами поділ сукні нареченої, потягнув її вінчатися до церкви. Так молодша дочка царя вийшла заміж за царевича Змія. Весільний бенкет тривав сім днів і сім ночей. І весь цей час грали невидимі музиканти, в кронах платанів співали солов’ї, а гості веселилися й танцювали.
Після закінчення бенкету гості розійшлися по домівках, а наречену забрали до палацу нареченого. Молодята залишилися наодинці в своїх покоях.
— Зачини двері, — сказав Змій царівні.
Дівчина підійшла до дверей і зачинила їх на ключ, а потім повернулася назад і сіла поруч із нареченим.
— Царська дочко, не бійся мене. Наступи мені на хвіст.
Щойно дівчина наступила на хвіст Змія, той скрикнув, скинув зміїну шкіру і перетворився на красивого молодого царевича. Царівна дивилася на всі очі і не могла повірити в те, що сталося. Юнак взяв її за руку і сказав:
— Царська дочко, я — царевич. Вдень — змій, вночі — людина. Мене звуть Каспар. Прошу тебе, зберігай це в таємниці. Чарівні чари триватимуть ще сорок днів, після чого я зможу жити з тобою вже тільки як людина. Але протягом цих сорока днів з твоїх уст не повинно вилетіти ні слова, ні півслова, ні натяку про те, що тепер тобі відомо. Інакше я зникну. Зникне і цей палац, і все, що в ньому є.
— Обіцяю не промовити ні слова, — відповіла радісна дружина.
Вони обнялися, поцілували один одного і лягли спати. Вранці Каспар знову надів зміїну шкіру, перетворився на Змія і, звившись кільцями, ліг у кутку кімнати. Цар покликав до тронного залу царицю і двох старших царівен:
— Підіть до палацу старця і подивіться, як там наша молодша царівна, — сказав він їм.
Царівна і дві її старші дочки вирушили в гості. Пройшовши через чудовий сад із мармуровими басейнами, вони увійшли до багато прикрашених залів палацу. Старець показав гостям, де знаходяться покої молодих.
— Вони зайшли до своїх кімнат учора ввечері. З того часу я їх не бачив і не чув, — сказав старець.
— І не дивно. З таким чоловіком навіть не поговориш! — заявила цариця і постукала у двері.
Їй відкрила посміхаюча молодша царівна.
— Як справи, донько, — посміхнулася їй у відповідь цариця.
— Слава Богу, усе гаразд.
— А як твій… Змій?
— Він лежить, звившись кільцями в кутку. Бідолаха.
— Ми всі не могли заснути цієї ночі. Нам було так тривожно за тебе.
— О, вам більше нема чого турбуватися. Я дуже щаслива.
Царівна пригостила матір і своїх сестер сніданком. Були приготовані такі смачні страви, яких у царському палаці й у свята не бувало. Перед тим, як піти, цариця прошепотіла на вухо царівні:
— Розумієш, цар не може порушити дане слово. Але чому ти повинна жити з цим чудовиськом? Візьми камінь і розтрощи йому голову.
— Матусю, я хочу, щоб ти зараз же пішла з мого дому. Я не хочу бачити тебе тут доти, доки ти будеш ненавидіти свого чоловіка.
— Ну, і як там моя донька? — запитав цар у цариці.
— Вона така щаслива, ніби на сьомому небі. Вона навіть розсердилася, коли я запропонувала їй розтрощити каменем голову цього Змія.
Минуло десять днів. Протягом усього цього часу царська родина не бачилася зі своєю молодшою дочкою. Спокійне життя міста порушили вісники царя. Пройшовши всіма вулицями і площами, вони оголосили, що цар влаштовує велике свято, окрасою якого стане триденний лицарський турнір. Будь-який чоловік, який уміє вправно поводитися з списом і булавою, який має доброго коня, може кинути виклик і битися за царський приз.
Тисяча воїнів зібралася на царській арені перед палацом. Було накрито багато столів із частуваннями для гостей. Місто ожило від звуків волинок і бойових барабанів. Усі найвправніші воїни та представники відомих дворянських родів царства були присутні на святе. Усі розмови так чи інакше зводилися до майбутнього турніру.
— Давай покличемо нашу доньку, нехай подивиться турнір, — сказав цар цариці. — Це розважить її і піде їй на користь.
Царевич Змій сказав дружині:
— Царська дочко, сюди йде твоя мати, щоб запросити тебе на турнір. Я теж візьму в ньому участь, одягнений у білі обладунки і на білому коні. Ти побачиш, як я білою булавою вибиватиму з сідла суперників. Але запам’ятай ось що: ніхто не повинен знати про нашу таємницю! Твої сестри хвалитимуться перед тобою своїми чоловіками. «А ти вийшла заміж за Змія!» — казатимуть вони тобі. Не відповідай їм: «Мій чоловік не Змій, він царський син». Не хвалися мною. Якщо ти не послухаєш мене, то більше не побачиш мене ніколи. Я перетворюся на чорну хмару і зникну з цього світу. Зникне і все, що є у нас: наш палац, цей чудовий сад і всі наші мармурові басейни.
Ледь Змій встиг промовити останні слова, як у кімнату увійшла цариця:
— Ходімо, донько, подивишся з нами турнір, — сказала вона.
— Як же я піду сама? Я не можу залишити мого чоловіка одного.
— А, ти про змія! Йому корисно побути на самоті. Подумаєш: ненадовго залишиться сам. Ніженка яка!
Змій відповів:
— Матусю, а чому ви не хочете взяти й мене з собою? Я теж хотів би подивитися на змагання.
— А що ти там робитимеш? На турнірі? Може, ти хочеш, щоб коні тебе затоптали до смерті?
Цариця разом із матір’ю вирушила до царського палацу. Вона поцілувала руку царя, а той поцілував її в чоло і сказав:
— Не хвилюйся, доню, тобі залишилося недовго терпіти поряд із собою це чудовисько.
Цар, цариця та три царевни спостерігали за ходом турніру з ложі. Чоловіки старших сестер, озброєні та на конях, теж були серед учасників змагань. Лицарі розділилися на два війська, по п’ятсот вершників у кожному. Тим часом Каспар зняв свою зміїну шкіру, одягнув царські шати, сів на чудового білого коня і ринув на арену, розмахувавши білою булавою. Відповідним вершнику був і кінь, що вибивав своїми копитами снопи іскор.
Білий лицар вступив у бій. Діставшись до свояків — чоловіків сестер цариці, він вибив їх із сідла. Ніхто не знав, хто цей таємничий лицар, що бився на блискавкоподібному коні. Мало хто з глядачів сумнівався, що Білий лицар стане сьогодні найкращим бійцем.
— Щоб він впав з коня і зламав собі руку, — у гніві сказала одна із сестер.
— Чому ти так говориш? Цей лицар має таке саме право брати участь у турнірі, як і твій чоловік, — заперечила молодша цариця.
— Зате мій чоловік — людина! А твій хто? Змій, що звивається кільцями біля стіни! З таким навіть поговорити не можна.
— Якщо це була воля Бога, щоб я вийшла заміж за Змія, то я з радістю прийняла її.
Перший бій турніру завершився: Білий лицар вийшов переможцем. Він під’їхав до царя і отримав нагороду.
— Як твоє ім’я? — запитав цар.
— Я назву тобі своє ім’я в останній день турніру. Поки що прощай, мій царю, — і Білий лицар помчав геть, окутаний хмарами іскор, що вибивалися з-під копит його коня.
Цар, цариця та царевни повернулися до палацу.
— Не повертайся до свого Змія, — став наполягати цар, — залишайся з нами.
— Ні-ні, я не можу. Я повинна йти, — відповіла батькові цариця.
— Але як ти можеш жити зі Змієм, доню?
— А що мені залишається? Ви самі віддали мене за нього заміж. Якщо моя доля — вийти заміж за Змія, то на що скаржитися?
Вона піднялася і пішла додому. Змій чекав на неї, звиваючись кільцями в кутку.
— Дружино, закрий двері і наступи мені на хвіст.
Цариця наступила Змієві на хвіст, і той з гуркотом скинув з себе зміїну шкіру. Вони обнялися і поцілували один одного. Зачарований царевич сказав:
— Царівно, я радий, що ти змогла зберегти нашу таємницю. Незабаром минутимуть ці сорок днів, і я піду з тобою до палацу до царя і постану перед ним у своєму справжньому, людському вигляді, як і належить мені за статусом.
Через десять днів цар оголосив чергове свято. З усіх кінців країни стали з’їжджатися лицарі, щоб взяти участь у другому дні турніру.
— Нехай наша дочка піде з нами, разом із сестрами подивиться турнір, розвіє нудьгу, — сказав цар цариці.
Та вирушила до палацу, викладеного золотими та срібними цеглинами, щоб покликати царицю. Змій сказав:
— Дружино, царівно, твоя мати йде сюди. Вона покличе тебе дивитися турнір. Цього разу я буду виступати на червоному коні, одягнений у все червоне і озброєний червоною булавою. Дивись, не видай нашу таємницю, що б не говорили твоя мати і сестри.
Цариця увійшла до кімнати і сказала:
— Збирайся, доню. Підемо, подивимося турнір.
— Матусю, нехай іде тоді, коли впорається. У мене немає ні рук, ні ніг. Навіть щоб приготувати їжу, мені потрібна допомога. Без дружини я безпорадний, — втрутився Змій.
«Якби про тебе дбала я, то ти вже давно простягнув би свій хвіст від голоду», — подумала про себе цариця. Коли в бризках іскор, що вибивалися з-під копит Червоного коня, на арені з’явився Червоний лицар, він підняв угору руку, що тримала червону булаву, і викликав на поєдинок одразу тисячу лицарів. І цього разу він вийшов переможцем і отримав нагороду з рук царя. Дві старші царевни сумували, що Червоний лицар не їхній чоловік, і посміхалися при цьому над молодшою сестрою та її чоловіком — Змієм.
Хто був цей Червоний лицар? Ніхто не знав. Усі побачили лише хмари іскор, що виривалися з-під копит коня, коли Червоний лицар зі швидкістю блискавки помчав геть. Натовп глядачів розійшовся по домівках. Цариця знову відмовилася залишитися з батьками і пішла до палацу, до чоловіка.
Змій чекав на неї:
— Чудово, царівно. А то я вже занепокоївся. Думка про те, що ти можеш видати таємницю, гнітила мене.
— Ніколи! Ти чуєш? Ніколи я не видам наш з тобою секрет.
Через кілька днів усі учасники турніру зібралися на арені, щоб взяти участь у останньому, третьому дні змагань.
— Це останній день турніру, — сказав цар, — і ми завершимо його гідно, славним бенкетом.
Цариця прийшла до молодшої дочки, щоб запросити її на видовище. Тим часом царевич Змій говорив своїй дружині сумним голосом:
- Твоя мати йде сюди. Вона візьме тебе з собою подивитися турнір. Цього разу я виступатиму на Вороному коні, буду одягнений у чорні обладунки та озброєний чорною булавою. Сьогодні ти побачиш мене у всій моїй удалі. Твої сестри, батьки, і взагалі всі навколо цікавитимуться, хто я такий. До закінчення сорокаденного строку залишилося три дні, після чого мені буде все одно: знають мене чи ні. Через три дні я перестану бути Змієм. Цар запросить мене до свого палацу, посадить за стіл, і ми будемо їсти, пити та веселитися разом. Тож дозволь мені попередити тебе востаннє: не видавай нашого секрету. Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Зникну я – зникне палац і все, що в ньому, і все, що навколо нього. Якщо ж це станеться, то щоб знайти мене, тобі доведеться взути залізні сандалі, взяти стальний посох і вирушити на край світу. Коли твої сандалі протруться до дірок, коли від твого посоха залишиться лише рукоять, тільки тоді ти дістанешся місця, де можна мене знайти.
Увійшла цариця і повела свою доньку дивитися турнір.
- Сьогодні останній день змагань. Після їх завершення буде влаштовано знатний бенкет, тож ми чудово проведемо час, - сказала цариця.
Під звуки барабанів та волинок глядачі заповнили трибуни арени. Молодша царевна спостерігала за видовищем разом із своїми сестрами з царської ложі. Вони побачили, як Чорний лицар, блискавкою промчавшись ареною, постаяв перед царем. Чорний лицар уклонився і сказав:
- Вік живі, государю! Тут тисяча лицарів, я хочу змагатися з ними всіма одночасно.
- Дуже добре. Нехай буде так. Нехай це буде бій одного проти тисячі, - погодився цар.
Очі всіх глядачів і всіх учасників турніру були прикуті до Чорного лицаря. Чоловіки старших сестер царевни дивилися на нього зі страхом: після того, як їх двічі вибили з сідла, у них боліли всі боки.
Чорний лицар кинувся в бій. Рідшали ряди воїнів там, де він на своєму Вороному коні прокладав собі шлях, невтомно розмахувавши своєю чорною булавою. Чорний лицарь вибивав із сідел одного суперника за іншим. Коли сутичка завершилася, він був єдиним лицарем, який залишився верхи на коні.
Дружина Каспара посміхнулася і засміялася. Це розлютило її сестер, вони одернули її:
- Що це ти смієшся? Хто твій чоловік? Замість того, щоб битися, як чоловік, як зробили наші чоловіки, твій черв’як годиться лише на те, щоб закладати тріщини в стінах. Змієня!
- Змій, Змій, - це все, що ви можете сказати? Чорний лицар – це мій чоловік! – спалахнула молодша царевна. – Білий лицар, Червоний лицар і Чорний лицар – це все одна й та сама людина. І я одружена з цим воїном, з царевичем Змієм.
Під’їхавши на Вороному коні до царя, Чорний лицар сказав:
- О, мій государю, я обіцяв тобі назвати своє ім’я, я хотів бути твоїм гостем через три дні, але більше ти ніколи не побачиш мене. Твоя молодша донька розповість тобі, чому.
Тут стукнув Вороний кінь копитом, і зник Чорний лицар. Люди лиш бачили, як піднялося до неба чорна хмара та там розвіялася. Дружина Каспара заридала. Всі глядачі та учасники турніру почали розходитися по домівках. Цар і цариця повернулися до палацу разом із своїми доньками. Плачучи, розповіла молодша царевна про те, що розповідав їй царевич Змій:
- Залишалося всього три дні, і чарівні чари розвіялися б. Він назавжди перестав би бути Змієм. Він завжди нагадував мені, щоб я не видавала цієї таємниці. Але мої сестри хвалилися своїми чоловіками, при цьому сміючись з мене і з мого чоловіка – Змія. Ось
- Ех, молодо-зелено! – з гіркотою вигукнув цар. – Невже ти не могла потерпіти ще три дні?
Царевна не залишилася на обід. Вона пішла до себе додому. Підійшовши до того місця, де мав бути палац, дивиться царевна: немає ні палацу, ні садів, ні мармурових басейнів. Все зникло. Стоїть лише жалюгідна халупа, а в ній плачуть старий із старою. Заплакала і царевна. Наступного ранку вона пішла до коваля і сказала:
- Майстре Маркаре, зроби для мене пару залізних сандалів і стальний посох. Мені належить довга подорож. А за роботу я тобі добре заплачу.
Наступного дня замовлення було готове. Одягнувшись дервішем, царевна взула залізні сандалі, взяла в руки стальний посох, поцілувала руки старим і попрощалася з ними. Потім вона пішла до палацу, вклонилася цареві і сказала:
- Я вирушаю на пошуки свого чоловіка. Я зроблю так, як він колись казав мені.
Цар, цариця та старші сестри царевни почали благати її не робити цього. Вони сподівалися, що пройде час, і царевна забуде про царевича Змія. Але що б вони не говорили, ніщо не могло похитнути рішення царевни. Вона поцілувала руку царя, поцілувала руку цариці, потиснула руки своїм сестрам і попрощалася з ними:
- Прощавайте, я йду!
- Іди, доню, нехай Господь допоможе тобі, - відповів цар.
Довго чи коротко мандрувала царевна, про те їй краще знати. Нарешті дісталася вона до замку, збудованого з цегли. Дивиться царевна: до джерела за водою йде дівчина з двома глиняними глечиками в руках.
- Дівчино, дорога, скажи, будь ласка, чи не бачила ти в цьому замку Каспара? – запитала її царевна.
- Ні-ні. Каспара тут нема! Шукай його в Кришталевому замку, - відповіла дівчина, набираючи воду в глечики.
Бідолашна царевна пустилася в подальшу путь. Її залізні сандалі та стальний посох пройшли багато доріг, перетнули гори й долини, перш ніж вона дісталася до Кришталевого замку. Дивиться царевна: до джерела за водою йде та сама дівчина, що й минулого разу, з двома кришталевими глечиками в руках.
- Дівчино, дорога, скажи, будь ласка, чи не бачила ти в цьому замку Каспара?
- Каспара тут нема. Шукай його в Мідному замку.
Цілий рік йшла царевна до Мідного замку. Дивиться вона: та сама дівчина, що й минулого разу, йде до джерела за водою, а в руках у неї два мідні глечики.
- Дівчино, дорога, скажи, будь ласка, чи не бачила ти в цьому замку Каспара?
- Ні. Людини, яку ти шукаєш, тут нема. Шукай його в Залізному замку.
Довго йшла царевна, втративши рахунок дням. Нарешті, дісталася вона до Залізного замку. Дивиться царевна: все та сама дівчина, що зустрічалася їй раніше, йде до джерела за водою, а в руках у неї два залізні глечики.
- Дівчино, дорога, скажи мені, чи немає в цьому замку Каспара?
- Ні, ні! У цьому замку Каспара тут нема. Шукай його в Сталевому замку.
Продираючись крізь ліси, подолавши гори й перетнувши ріки, дісталася царевна до Сталевого замку. Дивиться вона: все та сама дівчина, що була й минулого разу, йде до джерела за водою, а в руках у неї два сталеві глечики.
- Дівчино, дорога, скажи мені, чи не бачила ти в цьому замку Каспара?
- Ні-ні, тут Каспара нема! Шукай його в Срібному замку.
Цілий рік пішов у царівни на дорогу до Срібного замку. Дивиться вона: все та сама дівчина йде до джерела за водою, а в руках у неї два срібні глечики.
— Дівчино, дорога, скажи мені, чи немає в цьому замку Каспара?
— Ні, ні. Каспара тут немає. Шукай його в Золотому замку.
Бідолаха знову вирушила в дорогу. Цілий рік вона пробиралася горами та долинами до Золотого замку. А як прийшла до нього, так стерлися до дір її залізні сандалії. Дивиться вона, а від її стального посоха залишилася лише рукоятка. Присіла царівна відпочити в тіні зеленого гранатового дерева біля джерела, в якому була холодна і чиста вода. «Більше я не можу зробити й кроку», — подумала царівна, — «Мій чоловік має бути тут». Одразу тисяча думок пронеслася у неї в голові, коли побачила вона все ту саму дівчину, що йшла до джерела за водою і несла в руках тепер уже два золоті глечики.
— Дівчино, дорога, скажи мені, чи не бачила ти в цьому замку Каспара?
— Так, так. Він тут, у замку. Знаєш, я вже зовсім змучилася носити цьому Каспарові воду. Ось уже більше трьох років минуло з тих пір, як він вимагає собі холодної води, щоб не померти. Справа в тому, що у нього палає серце. Він кричить від болю дні та ночі напроліт: «Я згоряю від кохання до царівни». І нам доводиться постійно поливати його холодною водою. А визволення від цієї напасті все немає і немає. Лише коли в Каспарі вигорить його любов до царської дочки, щоб її чорт забрав, тоді тільки я зможу вийти за нього заміж. Ця царська дочка зрадила його і прирекла на життя в цьому Золотому замку разом із нами.
— Дівчино, дорога, я знаю спосіб, який допоможе вилікувати недугу Каспара. Дозволь мені лише випити трохи води з глечика, перш ніж ти віднесеш його, щоб полити Каспара. Він видужає, ось побачиш.
Дівчина простягнула дервішу один із золотих глечиків. Вона не побачила, як царівна зняла з пальця обручку і кинула її в глечик, перш ніж повернути його назад. Дівчина повернулася до Золотого замку.
— Що це ти так пізно? Чим це ти займалася весь цей час? — закричала на неї мати-чаклунка.
— Я зустріла дервіша біля джерела і розговорилася з ним. Він сказав, що знає спосіб, як вилікувати царевича.
Як тільки дівчина вилила воду на Каспара, він сказав:
— Я відчуваю полегшення. Тепер мені добре.
Ніхто не помітив, як Каспар піймав і сховав випав з глечика перстень. Він одразу впізнав його — обручку своєї дружини.
— Приведи цього дервіша сюди, я хочу побачити його, — сказала чаклунка, коли Каспар почав одягатися.
Стара одразу запідозрила, що під виглядом дервіша може ховатися дружина Каспара. Дочка чаклунки вирушила до джерела, щоб привести дервіша до Золотого замку. Каспар подивився на залізні сандалії, які були на ногах дервіша, і побачив, що від них залишилася лише рукоятка. Каспар так схвилювався, що боявся видати себе. До дервіша повернулася чаклунка:
— Ти, безсоромна дівчисько, я тебе наскрізь бачу. Ти мене не проведеш. Більше трьох років із дня в день, із ночі в ніч я поливала холодною водою Каспара, щоб охолодити його любов до тебе. Це все через тебе! Я розірву тебе на шматки, щоб він побачив, що ти отримала по заслугах!
— Залиште нас наодинці, — попросив чаклунку Каспар. — Я відправлю її назад, туди, звідки вона прийшла.
— А може, ти теж збираєшся разом із нею, га? Та я з неї живцем шкіру здеру, якщо вона забере тебе від нас!
— Я сказав: Залиште нас удвох.
— Мовчи! Хочеш — залишайся наодинці з цією дрянню.
Коли чаклунка зі своєю дочкою вийшли в сад-город збирати овочі та фрукти на вечерю, Каспар залишився наодинці зі своєю дружиною. Він сказав їй:
— Я так щасливий, що ти знайшла мене! Моя душа всихала від розлуки з тобою. Злими чарами я був поміщений у цей замок, де потрапив під владу старої відьми та її дочки. Нам треба подумати, як втекти звідси.
Повернувшись, стара чаклунка наказала царівні піти до дому її сестри за скалкою.
— Скажи моїй сестрі, що мені потрібна скалка, щоб розкатати тісто. Я готуюся до весілля дочки. А ми з нею поки підемо в ліс — треба запастися дровами.
Коли чаклунка та її дочка вирушили в ліс по дрова, Каспар сказав дружині:
— Навіть якщо ти дістанешся до дому її сестри, вона проковтне тебе. Адже вона теж чаклунка.
— Ну і що ж мені робити? Стара відьма вб’є мене, якщо я не піду.
— Я тебе навчу. На шляху до дому відьминої сестри тобі зустрінеться брудна, каламутна канава. Попий з неї води і скажи: «Ах, це вода з безсмертного джерела». Каламутний потік розійдеться в сторони і дозволить тобі пройти. Потім твій шлях лежатиме через непрохідні колючі кущі та зарості палючої, колючої трави. Ти зірви квітку будяка, понюхай його і скажи: «Ах, це квітка безсмертя!». Колючки розступляться і дадуть тобі пройти. Потім тобі зустрінуться вовк і баран. Вони перегородять тобі шлях. Перед вовком лежатиме копиця сіна, а перед бараном — жирний окіст. Тобі треба буде покласти копицю сіна перед бараном, а окіст — перед вовком, тоді вони дозволять тобі йти далі. Потім тобі доведеться увійти в закриті двері і закрити відкриті двері. Нарешті, коли ти увійдеш до дому відьми, ти побачиш, що скалка висить на стіні біля дверей. Скажи відьмі такі слова: «Тітка просить скалку, буде розкатувати тісто до весілля дочки». Чаклунка відповість: «Присядь, доню, перекуси щось перед зворотньою дорогою». Вона приготує тобі яєшню, а сама вийде з дому, щоб нагострити свої зуби. Ось тоді ти хапай скалку і біжи геть так швидко, як тільки можеш. Відьма кинеться за тобою в погоню, але ти біжи вперед, не озирайся і не бійся.
Царівна вчинила так, як радив їй Каспар. Сестра чаклунки пригостила її смаженою яєшнею, і, як тільки вийшла за поріг, царська дочка схопила скалку, що висіла біля дверей, і з усіх сил кинулася бігти геть. Чаклунка, виявивши, що дівчина втекла, видала протяжний вигук і крикнула:
— Двері, зупиніть злодійку!
— А чому ми? — здивовано запитали двері. — Ми вже втомилися постійно відчинятися і зачинятися. Нехай проходить.
— Баране, зупини її!
— А чому я? — здивувався баран. — Я голодував. А тепер у мене є духмяне сіно.
— Вовче, зупини її!
— А чому я? — запитав вовк. — Та й ніколи мені, я обідаю.
— Шипи, колючки, зупиніть злодійку!
— А чому це ми? До речі, ми не шипи і колючки, а квіти безсмертя, — відповіли вони і пропустили дівчину.
— Канаво з брудною, каламутною водою, зупини злодійку!
— А чому це я? Взагалі-то мені подобається бути джерелом безсмертя, а не канавою з брудною водою. Проходь, дівчино, — відповіла канава і пропустила царівну.
Після цього чаклунка припинила погоню і повернулася додому. Знову опинившись у Золотому замку, царівна передала скалку Каспару:
— Знаєш, якби ти не навчив мене, як вчинити, я б ніколи не принесла її сюди, — сказала вона.
Коли стара відьма побачила, що царівна повернулася живою і здоровою, то подумала: «Треба буде засмажити її і з’їсти ще до того, як Каспар встигне навчити її інших хитрістей». Стара карга разом із своєю донькою взяли мотузки і пішли в ліс, щоб принести ще більше дров.
- Вони посадять тебе в піч і запекуть живцем, якщо нам не вдасться звідси втекти, - сказав Каспар.
Він спалив волосся з гриви свого Білого коня, і Білий кінь негайно поставився перед ним. Каспар надів білі обладунки, узяв у руки білу булаву і сказав:
- Нам треба взяти з собою мішечок із сіллю, пляшку з водою і кілька гребінців.
Потім він посадив царевну на коня поруч із собою і, пришпоривши його, помчав із замку геть.
Золотий замок уже зник із виду, коли стара відьма та її дочка повернулися до нього з двома в'язками дров.
- Їдь за ними слідом! – наказала чаклунка своїй доньці. – Я здеру з них шкіру з живих!
Чорною хмарою кинулася в погоню дочка чаклунки.
- Царевно, - сказав Каспар дружині, - подивись, чи не женеться хто за нами?
Царевна озирнулася:
- Бачу, хтось мчиться за нами, наче чорний смерч.
- Це дочка чаклунки, - сказав Каспар. – Кидай гребінець!
Щойно царевна кинула гребінець, на тому місці виріс високий, густий ліс із колючими кущами та деревами. Дочка чаклунки подряпалася до крові, продираючись крізь нього.
- Царевно, обернися, подивись, що там?
- Вона вибралася з лісу.
- Кидай сіль.
Кинута сіль перетворилася на цілу соляну гору. Коли дочка чаклунки долала її, сіль потрапляла на відкриті рани і сильно печіла до болю. Попри це, вона продовжувала погоню.
- Ллємо воду! – сказав Каспар.
Вода, впавши на землю, стала широким озером.
- Царівно, обернися, подивись, що там?
- Вона вже перебралася і через озеро.
- Тоді нам краще зупинитися. Вона все одно наздожене нас, - сказав Каспар і зіскочив з коня.
Він перетворив Білого коня на чорний виноград, свою дружину – на білий виноград, а сам обернувся старцем, який торгує виноградом біля дороги.
- Гей, діду, ти не бачив чоловіка й жінку на білому коні? – запитала дочка чаклунки.
- Скільки-скільки фунтів винограду тобі потрібно?
- Та не потрібен мені виноград! Я питаю тебе: чи бачив ти чоловіка й жінку на Білому коні? Ти що, глухий, чи що? Не чуєш?
- Ціна така: два мідяки за фунт.
Сплюнувши від досади, дочка чаклунки повернула назад. Повернувши всім колишній вигляд, Каспар із царевною знову рушили в дорогу. Стара чаклунка зустріла доньку:
- Чому ти одна? Що сталося, чому ти не схопила їх?
- На всьому шляху мені зустрівся лише один дід, який торгував виноградом біля дороги. Більше нікого не було, ось я й повернулася.
- Це був Каспар! Тобі треба було купити виноград, – його чари одразу б зруйнувалися. Тоді б ми змогли повернути їх назад до замку. А тепер іди й купи виноград.
Дочка чаклунки знову кинулася в люту погоню. Каспар сказав царевні:
- Обернися, дружино, подивись, чи не переслідує нас хто?
Царевна обернулася й сказала:
- Бачу, ще один смерч наближається, піднімаючи хмари пилу.
І знову вона кинула гребінець, який перетворився на густий ліс із шипами та колючками. Продираючись крізь нього, дочка чаклунки знову подряпалася до крові. Потім царевна кинула на землю щіпку солі. Сіль перетворилася на соляну гору. Потім довелося пролити на землю воду. Вода стала величезним озером. Нічого не допомогло: переслідувачка наближалася. Тоді Каспар перетворив себе на садівника, а коня й дружину – на гарбузи. Порівнявшись із ним, дочка чаклунки запитала:
- Ти не бачив жінку й чоловіка на Білому коні?
- Мідяк за фунт.
- Гей! Я питаю, чи не бачив ти чоловіка й жінку на Білому коні?
- Це остаточна ціна. Дешевше гарбузи я не віддам.
Сплюнувши з досади, дочка чаклунки поскакала назад.
Каспар відпустив стомленого Білого коня. Він спалив волосся з гриви Червоного коня. Червоний кінь миттю поставився перед ним. Надівши червоні обладунки та червоний плащ, Каспар посадив царівну в сідло й помчався вперед. Тим часом донька чаклунки повернулася до Золотого замку.
— Де вони? Що сталося цього разу? — закричала відьма.
— Я не знайшла їх. Я зустріла ще одного старого. Це був садівник, який продавав гарбузи на узбіччі дороги.
— Ти в мене зараз отримаєш! Це ж був Каспар! Чому ти не купила гарбузи? Це зруйнувало б його чари, і ми повернули б їх до замку.
— Ну, тепер вони мене не обдурять, — рішуче заявила донька чаклунки.
— Май на увазі, вони тепер на Червоному коні.
Донька чаклунки кинулася в погоню.
— Царівно, подивись, чи хтось нас переслідує? — запитав Каспар.
— Я бачу штормову хмару, яка йде на нас.
— Кидай гребінець!
Дивиться царівна: вибралася донька чаклунки з лісу, перейшла через соляну гору, перепливла озеро.
— Вона нас наздоганяє, — крикнула вона чоловікові.
Той зіскочив з коня й перетворив його та дружину на овець, а себе — на пастуха.
— Брате пастух, чи не зустрічав ти чоловіка й жінку на Червоному коні?
— Я не бачу людей роками. Мандрівники не люблять подорожувати цією дорогою.
Донька чаклунки з досади сплюнула й повернула назад.
Каспар відпустив Червоного коня й спалив волосся з гриви Вороного коня. Вороній кінь миттю поставився перед ним. Надівши чорні обладунки та чорний плащ, Каспар посадив у сідло дружину й помчався вперед.
— Ти що, зовсім нерозумна? Де вони? — накинулася стара відьма на свою доньку.
— Я не змогла знайти їх. Я бачила лише пастуха з вівцями.
— Ну й дурна ж ти! Це був Каспар! Він тепер мчить геть із цих місць на Вороному коні. Це його найшвидший кінь. Залишся тут, цього разу я сама їх наздожену. Від мене вони нікуди не дінуться, я знаю всі їхні хитрощі. Наздожену й з живих шкуру здеру!
Каспар сказав дружині:
— Царівно, подивись назад, чи немає погоні?
— Я бачу, як на нас насувається ціла буря, яка піднімає в повітря важкі камені, наче порошинки.
Каспар також озирнувся й побачив, що позаду земля й небо змішалися разом, це був цілий хаос, що складався з пилових хмар.
— Це стара чаклунка особисто, чорт би її забрав. Вона мчить швидше за мого Вороного коня.
Каспар перетворив коня на кущ троянди, свою дружину — на квітку троянди, а сам обернувся змієм і обвив трояндовий кущ. Наче з пекла, із хмар гарячого пилу з’явилася чаклунка й закричала голосним, злим голосом:
— Каспаре, ти невдячна тварюко! Ми годували тебе, поїли тебе й дбали про тебе, а ти відплатив за нашу доброту чорною невдячністю. Я не така, як моя донька, мені ти голови не заморочиш! Я знаю всі твої хитрощі. Цього разу тобі не втекти, я проломлю тобі голову.
Коли чаклунка нахилилася, щоб підняти з землі камінь, Каспар метнувся блискавкою й вкусив її в шию. Стара відьма миттю здала дух. Каспар і царівна прийняли свій людський вигляд і полегшено зітхнули — тепер їм ніхто не загрожував. Повернувшись до рідного міста, вони пішли до хатини, де жили бездітні старці. Вони знову стали жебраками й оплакували Каспара та його дружину кожного дня.
Побачивши їх живими й здоровими, вони обнялися, поцілували один одного й заплакали від радості.
Як тільки цар дізнався, що повернулася його молодша донька з чоловіком, він, із сльозами радості на очах, одразу прийшов, щоб привітати їх із поверненням. Він побачив, що царевич Змій став красунем-воїном, найкращим із тих, що можна знайти в усьому царстві. Цар запропонував усім переїхати до його палацу, але Каспар із царівною вирішили залишитися жити зі старцями.
Першої ж ночі Каспар сам пішов до зміїної нори й поговорив із молодою пані. Вранці халупа старців перетворилася на гарний семиповерховий палац, кращий за попередній, складений із золотих і срібних цеглин і прикрашений коштовним камінням. Поряд із палацом — сади з квітучими деревами. У садах — мармурові басейни з лазуровою водою. Все стало так, як було раніше, і навіть ще краще.
Сусіди, та й усі містяни, раділи тому, що сталося, вони розділили щастя Каспара та його дружини. Цар влаштував нове весілля. Гості їли, пили, танцювали й веселилися сім днів і сім ночей поспіль. Царівна народила Каспарові багато дітей, а старці, які виховали Каспара, жили в пошані й добробуті й померли у глибокій старості, до останніх днів зберігаючи ясний розум і чудове здоров’я. Їхні мрії збулися, так нехай же збудуться й ваші мрії.
Інші казки
