Троянда
Жили-були чоловік і жінка. Вони були дуже нещасні, бо на всьому білому світі у них не було жодного друга.— Іду до церкви, а мене повертають назад, — плакала жінка.
— Іду до сусідів, а мені вказують на двері, — скаржився їй чоловік. — Давай краще підемо звідси і будемо жити в горах, далеко від цих безсердечних людей.
Вони зібрали свої скупі речі й вирушили жити в гірську печеру.
— І все це через дурних сусідів, — сказав чоловік.
— Слава Богу, тепер у нас немає жодних сусідів, — відповіла жінка.
— Так то так, але ж нам треба на щось жити. Піду я в найближче місто і наймуся на роботу.
— Нехай Бог допоможе тобі, — сказала жінка. — Тільки пам’ятай: щоб вижити серед людей, їм треба говорити те, що вони самі хочуть про себе чути. Кажуть же в народі, що хитрий ягня сім овець сосе…
Цілий місяць чоловіка не було. Нарешті він повернувся до дружини з великим мішком продуктів за плечима. Дивиться він і не вірить своїм очам: перед входом у печеру лежить велетень. Злякався чоловік. Завмер на місці, не знаючи, що робити. А велетень піднявся з землі, пробурмотів щось собі під ніс і зник.
Дружина вийшла назустріч чоловікові:
— Не бійся його, він добрий. Господь послав його нашій родині, щоб охороняти наш дім, поки ти на роботі.
Чоловік був дуже щасливий, що знову повернувся до рідного вогнища, до коханої дружини. Він відкрив мішок і сказав:
— Дивись, дружино, тут їжі на цілий місяць. Мені пощастило, я працював у доброго господаря. Він щедро заплатив мені і сказав, що раз на місяць даватиме мені відпустку, щоб я міг навідати родину.
Вони смачно повечеряли і лягли спати. Минув день-другий, і чоловік знову зібрався на роботу, сказавши, що через місяць знову повернеться з продуктами. А дружина його була вагітна. Коли прийшов час народження дитини, дружина в муках і розпачі скрикнула:
— Я тут зовсім сама, що ж я робитиму без повитухи?
Раптом, нізвідки, у печері з’явилася повитуха. Вона допомогла народитися дівчинці. Повитуха обмила дитину, витерла її насухо і поклала в ліжко поруч із матір’ю. Минув тиждень. Мати дівчинки каже:
— Боже мій! Як же мені охрестити дівчинку? Адже тут немає ні священника, ні хрещеного батька.
Раптом, після цих слів, у печеру увійшли священник і хрещений батько. Повитуха приготувала воду, а хрещений батько тримав дитину на руках. Тоді священник, розмахує кадилом над купеллю, прочитав молитву, поклав у воду пахощі, що випускали приємний аромат, і занурив дівчинку в купель. Він дав їй ім’я Роза. Розочка. Після церемонії хрещення священник повернув дівчинку матері.
— А тепер, коли ми охрестили дитину, нехай кожен із нас зробить побажання, — сказала повитуха.
— Давай, перше побажання зробиш ти, — відповів їй священник.
— Нехай Господь перетворить воду, якою буде вмиватися Розочка, на золото і срібло, — побажала повитуха.
— Якщо Розочці доведеться плакати, то нехай Господь перетворить її сльози на перлини, — побажав священник.
— Нехай Господь зробить так, щоб там, куди б не ступила її нога, розквітали квіти небувалої краси, — побажав хрещений батько.
Зробивши ці три побажання, вони всі зникли. Через два дні, коли мати купала дівчинку, їй здалося, що вода в купелі почала замерзати. Вона взяла та вилила її в дальньому кутку печери. Коли дитина плакала, з її очей текли не сльози, а справжні перлинки, але мати, вирішивши, що це градинки, змела їх і висипала в тому ж кутку.
Тим часом повернувся чоловік із зарплатою за минулий місяць. Він ніс за плечима величезний мішок із продуктами. Дивиться чоловік: перед входом у печеру стоїть той самий чарівний велетень. Не злякався він його цього разу, і велетень пропустив чоловіка в печеру.
Побачивши, що в них народилася дочка, чоловік був на сьомому небі від щастя.
— Слухай, дружино, тобі хтось допомагав, коли на світ з’явився цей сонячний промінчик?
Дружина відповіла:
— Слава Богу, я була не сама. Зі мною, коли я народжувала, була повитуха. А потім прийшли священник і хрещений батько. Вони охрестили дівчинку і назвали її Розочкою.
У цей день вони влаштували святковий обід. Потім, пограючи з дитиною, лягли спати. Коли вранці в печеру ворвалося сонячне світло, дивиться чоловік: щось блищить у дальньому кутку.
— Звідки тут узявся лід? — сказав він і почав складати в мішок те, що вважав льодом. — Віднесу його господареві. У такі спекотні дні він любить потягувати своє вино зі шматочками льоду. Тим більше він просив мене принести лід, якщо я його зустріну в горах.
— А знаєш, звідки тут лід? — сказала дружина. — Коли я купала дочку, вода в купелі почала замерзати, і я вилила її в той куток. А коли вона плакала, підлога була вкрита градинками. Я викинула їх туди ж.
Чоловік зав’язав мішок, взвалив його на плечі і пішов на роботу. Господаря не було вдома. Чоловік вирішив сховати мішок у холодному льоху, щоб лід не розтанув. Коли господар прийшов, чоловік відкрив мішок і взяв із нього жменю того, що вважав льодом.
— Звідки ти це взяв? У тебе ще багато такого добра? — почав розпитувати здивований господар.
— Повний мішок.
— Покажи.
Вони пішли в льох і відкрили мішок.
— О, Господи! Друже, і це ти називаєш льодом? Та ж це золото, срібло і перли. Сину, у мене немає прав на це багатство. Воно, звичайно, твоє. Давай підемо на базар і продамо це все за готівку.
Повернувшись із базару, робітник став уже заможним чоловіком.
- Тобі вже немає потреби працювати на мене, - сказав йому господар. – Іди додому та живи на власний розсуд.
Чоловік узяв свої гроші та попрямував до печери.
- Дружино, це був не лід. Це – золото, срібло та перли, - вигукнув він. – Подивись, я приніс тобі цілий мішок грошей. Тепер нам більше немає потреби жити тут, у печері. Ми можемо повернутися до міста та жити у палаці, та в такому, що не тільки вороги, а й друзі позаздритимуть.
- Але ми можемо збудувати дім і тут, біля печери, - заперечила йому дружина. – Господь уберіг нас від сусідів. Тут так спокійно без них.
Чоловік найняв майстра та робітників. Незабаром біля печери збудували цілий палац. У цьому палаці й виросла Троянда не по днях, а по годинах. Вже у п’ятнадцять років вона була дивовижною красунею, з гнучким станом і прекрасним обличчям. Там, куди ступала її нога, розквітали фіалки та троянди небаченої краси. Її густі золоті коси сягали п’ят, а слова злітали з її аліх губ, наче нектар з пелюсток троянди. І сама вона була подібна до райської квітки, ніби промовляючи самому сонцю: «Відпочинь, сонечко, дозволь мені сяяти замість тебе».
Якось трапилося так, що в тих місцях полював царевич разом із царським радником. Цілий день вони провели в пошуках здобичі, але все марно. Раптом вони помітили лань. Пришпоривши коней, мисливці кинулися в погоню. Лань ж, спритна, ухиляючись від переслідувань, перестрибнула через стіну, що оточувала палацовий сад, і зникла з очей.
Під’їхавши до воріт, мисливці зійшли з коней і підійшли до чоловіка, який сидів поруч на лавці. Вони попросили дозволу увійти всередину, щоб пошукати лань.
- Що ж, шукайте, - погодився батько Троянди – це він сидів біля воріт.
Мисливці обшукали всі околиці, але лани так і не знайшли. Зате вони побачили Троянду. Дівчина йшла садом, і там, куди ступала її нога, розквітали фіалки та троянди. Царевич не міг відірвати очі від такої краси.
- Ось вона, моя лань! – посміхнувшись, сказав він.
А в радника в жилах заледеніла кров. Якби він зараз порізався, то жодної краплі крові не витекло б назовні. Радник-то мріяв одружити царського сина зі своєю дочкою! Не гаючи часу, царевич одразу ж попросив руки Троянди в її батька.
- Поговори про це з нею самою, - відповів той.
- Я згодна, - сказала Троянда.
Царевич був дуже своєвільним юнаком, він хотів одразу забрати Троянду до свого палацу, щоб не гаючись влаштувати весілля. Але радник відмовив його від цього кроку:
- Нащо так поспішати, царевичу? Отримай спершу батькове благословення на шлюб із цією дівчиною.
Царевич попрощався з Трояндою, стрибнув на коня і, сказавши, що скоро повернеться, разом із радником поскакав геть.
- Я зустрів дівчину, на якій хочу одружитися, - сказав царевич батькові. – У всьому світі більше немає такої красуні. Тепер тільки вона одна існує для мене.
Цар вирішив запитати у радника, як у людини, яка бачила дівчину на власні очі, що він про неї думає.
- Та ти й сам її скоро побачиш, - злобно відповів той. – Дика дівчина з гір. Народилася в печері.
Царевич отримав батькове благословення на шлюб. Разом із радником, у супроводі ескорту озброєних вершників, він вирушив за своєю нареченою. Разом із дружинниками, переодягнувшись у чоловічий одяг, пристала і дочка радника. Батько Троянди влаштував великий бенкет для сватов.
- Живіть довго. Нехай старость застане вас під одним дахом, - побажали молодим батьки Троянди.
А вранці, після бенкету, отримавши батьківське благословення, Троянда разом із гостями вирушила до царського палацу. У дорозі їх застала ніч.
- Давайте не поспішатимемо, вночі. Краще розіб’ємо табір і переночуємо, а вранці, за світла сонця, увійдемо до палацу, - запропонував радник.
З ним погодилися. Користуючись радісним настроєм людей, які передчували весільний бенкет, радник напоїв їх усіх до непритомності. А потім узяв Троянду за руку і відвів до струмка, що протікав неподалік табору.
- Сиди тут, моя дорога, я зараз прийду, - сказав він їй. – Я повернуся сюди з надійною людиною, яка буде тебе охороняти. А то наші хлопці сьогодні забагато випили.
Радник повернувся зі своєю дочкою. Разом вони почали погрожувати Троянді. Радник схопив її і крикнув своїй доньці:
- Знімай з неї одяг і вдягай на себе.
Дочка радника скинула з себе чоловічий одяг і одяглася у весільну сукню Троянди. Потім вона вийняла з піхов свій кинджал, виколола Троянді очі і сховала їх у своїй кишені. Кинувши оголену, криваву Троянду біля струмка, вони повернулися до табору. Дочка радника прокралася до намети і лягла спати поруч із царевичем.
А в таборі так ніхто й не помітив того, що сталося, – усі були мертвецьки п’яні. Прокинувшись вранці, вся процесія вирушила далі. До столиці вони увійшли під звуки веселої музики. За наказом царя, весілля святкували сім днів і сім ночей. Через день чи два після весілля, царевич каже дружині:
- Чому не ростуть квіти там, куди ступає твоя нога?
Дружина почала вигадувати тисячу відмовок, щоб пояснити, чому вона не може зараз проявити свій талант. Царевич запідозрив щось недобре. Дружина так розчарувала і розлютила його, що він почав її бити. Чуючи стогони своєї доньки, радник говорив цареві:
- Хіба я не попереджав тебе, що вона дикарка? Нам не було потреби приводити її до палацу. Але тепер вона дружина твого сина. Це ж ганьба – бити свою дружину. Люди вже говорять про це. Треба покласти цьому край.
Нехай царевич б’є дочку радника хоча б тисячу разів на день, нам до цього немає діла. Давайте краще подивимося, що сталося далі з Трояндою.
А сталося так, що тією дорогою йшов купець. Він розбив зі своїми людьми табір на березі струмка, щоб відпочити та пообідати. Купець кинув своїй собакі шматок хліба. Та взяла його і сховалася в кущах. Коли собака повернулася, купець дав їй ще один шматок. Схопивши його зубами, собака знову сховалася в кущах. Повернувшись, вона отримала черговий шматок хліба і знову втекла в кущі.
- Піди-но подивись, куди це вона хліб носить, — сказав купець одному зі своїх людей.
Чоловік повернувся, кричачи:
- Хазяїне, собака носить хліб сліпій дівчині, яка вся поранена і майже без одягу ховається в кущах.
Купець був доброю людиною:
- Дитятко, скажи мені, звідки ти?
- Я зі столиці, — відповіла вона.
- А я якраз туди йду. Буду радий повернути тебе додому.
Так, разом із караваном вони й прибули до міста.
- Тепер я сама знайду дорогу додому, — сказала дівчина.
Вона постукала у двері маленького будиночка. Побачивши це, купець із спокійною совістю поїхав.
Двері відчинила старенька:
- Хто ти? Що тобі треба?
- Матусю, дозволь мені зупинитися в тебе.
- Дитино моя, я бідна стара жінка, живу сама. Як же я можу прихистити тебе в своєму домі?
Розочка опустила руку в кишеню. Коли старенька побачила перед собою цілу жменю золотих монет, вона сказала:
- Заходь, дорога, заходь…
- Матусю, не бійся мене. Я не буду турбувати тебе. Я навіть допоможу тобі розбагатіти. А тепер дозволь мені помитися.
Старуха взяла відро і наносила води повну кадку. Сама ж стала осторонь, щоб подивитися, як упорається сліпа дівчина.
- Матусю, залиш мене саму. Я впораюся сама.
Коли старенька повернулася, щоб вилити воду з кадки, вона з подивом виявила, що та повна золота та срібла.
- Як же це сталося? — вигукнула вона.
- Матусю, щоб розбагатіти, тобі достатньо мати пару міцних рук, щоб носити мені воду для купання. А я зможу перетворити її на золото та срібло, — сказала їй Розочка.
З того часу старенька ледве могла дочекатися чергового купання Розочки. Щодня зранку вона ходила до фонтану за водою. Золото та срібло накопичувалися в її домі. Одного разу Розочка каже стареньці:
- Матусю, скажи, чи є у вашому місті архітектор?
- Звичайно є, адже це столиця.
- Тоді давай наймемо його. Нехай зробить проект палацу з витонченим фасадом. У нас вже стільки золота, що пора б нам і в палаці жити.
Архітектор розробив план, і вже через два місяці палац був збудований. Він вийшов таким гарним, що в місті тільки про це й говорили. Палац облаштували найкращими меблями, прикрасили чудовими гобеленами та килимами.
- Ну, матусю дорога, гадаю, що тепер ти щаслива, — сказала Розочка стареньці.
- Та ні, дитино моя. Як я можу сказати, що щаслива? Адже тут не вистачає найголовнішого. Я думаю про це вдень і вночі.
- І що ж це? Скажи мені.
- Це те, дитино моя, що ти не бачиш світла божого. Як я можу це витримати? Як я можу бути щасливою, коли поруч зі мною людина, яка страждає?
- Матусю, дорога, минулої ночі мені приснився про це сон, уявляєш? Я бачила себе й тебе на березі струмка. Голуб і голубка розмовляли один з одним про те, як повернути мені зір. Здається мені, цей струмок має бути десь неподалік.
- Я відведу тебе до прекрасного струмка. Ми посидимо на його березі в тіні платанів і подихаємо свіжим повітрям.
Наступного дня, вранці, вони вирушили до струмка. Розташувавшись на його березі під мелодійне дзюрчання води, Розочка і старенька незабаром задрімали. Розочці знову приснилися голуби, які розмірковували про те, як повернути їй зір:
- Бачиш ту дівчину? Це Розочка, — сказав голуб голубці. — Вона народилася в печері. Дочка радника царя осліпила її і обманом вийшла заміж за царевича. Очі Розочки досі у неї. Залиш тут своє пір'їнко. Старенька візьме його для Розочки. Коли вона опустить свої очі в очниці і проведе по ним цим пір'ям, то одразу ж одужає.
Голуби полетіли. Прокинувшись, Розочка розбудила стареньку:
- Прокинься, матусю. Подивись, чи немає де під деревами голубиного пір'їнка? Підніми його, воно мені потрібне.
Старенька почала шукати. Знайшовши пір'їнко, вона віддала його Розочці, і вони повернулися додому.
- А тепер дивись: я буду йти, і там, де ступатиме моя нога, тут же виростуть фіалки й троянди. Збери їх у букети, а потім піди й продай за пару очей. Така плата за ці квіти, іншої не бери, — сказала Розочка стареньці.
Наповнивши величезний кошик трояндами та фіалками, старенька вирушила їх продавати на вулицях міста. Це були квіти, ніби з райського саду. Пора року була не для троянд і фіалок, і старенька чудово розуміла, що квіти коштують дуже дорого. Ось тільки в кого знайдеться пара зайвих очей? Люди щиро вважали її божевільною, коли старенька говорила про те, що візьме в оплату за квіти.
Раптом розчинилося вікно в царському палаці. З’ясувавши, у чому річ, царська невістка гукнула:
— Я куплю в тебе всі квіти!
Старушка відповіла:
— Я віддам їх лише за пару очей.
Царська невістка, діставши з кишені очі Розочки, передала їх старушці:
— Ось, тримай.
Залишивши дружині царевича кошик з квітами, старушка швидко повернулася до Розочки. Дівчина, почувши наближення кроків, кинулася до дверей.
— Дитятко, я продала їх, ось те, що ти просила.
Розочка вставила очі в очниці:
— А тепер принеси мені свіжої води зі струмка.
Старушка принесла воду. Дівчина занурила в неї голубине пір’їнка й провела ним по очах. Сталося диво! Очі Розочки зцілилися й прозріли. Зцілилося й співчутливе серце старушки.
Залишимо ж у цю радісну мить їх у своєму палаці й подивимося, що відбувалося в царському палаці.
Царевич дуже зрадів, коли побачив у спальні своєї дружини гарні квіти, які були розвішані по стінах і розставлені навколо ліжка. Його дружина сподівалася, що таким чином здобуде прихильність чоловіка.
— Ось! Ось ті квіти, про які я говорив, — вигукнув царевич. — Прости мене за грубе поводження з тобою. І, будь ласка, пройди так, щоб я побачив, що квіти ростуть там, куди ступала твоя нога. Цієї просьби дочка радника боялася найбільше:
— Ти знову грубий зі мною, — відповіла вона з викликом.
І вони знову посварилися. Царевич вийшов із спальні й пішов спати до іншої кімнати.
— Це може бути лише Розочка, — вирішив він. — Лише завдяки їй на білому світі можуть з’явитися такі чудові троянди й фіалки. Але якщо вона ще жива, то де ж вона?
Царевич ніби крила здобув, — так на нього подіяла надія знову зустріти свою кохану. Квіти були добрим знаком. Кілька місяців царевич шукав Розочку, але марно, — не було жодних натяків чи припущень, де б вона могла бути. А в тій країні був такий звичай: коли наставав травень, із царських стаєнь людям роздавали коней, щоб ті доглядали за ними до наступу холодів.
Старушка розповіла про цей звичай Розочці. Дівчина відповіла, що було б соромно не взяти в цьому участі. Адже вони могли б взяти собі хоч одного коня й тим самим допомогти своєму цареві.
Коли старушка прийшла до царських стаєнь, усіх коней уже розібрали. Залишився лише один жалюгідний кінь, якого ніхто не хотів брати. Кінь був слабкий, і люди боялися, що він здохне раніше, ніж дістанеться до пасовища.
Цар віддав його старушці, і вона забрала його з собою.
— Ти привела коня? — запитала Розочка.
— Так, привела. Тільки це не кінь, а справжня кляча. Як ми його виходимо? У нас немає ні вівса, ні ячменю, ні сіна. Нам буде не так-то легко утримувати коня.
— Довір це мені, — сказала Розочка. — Господь милосердний. Він нас не залишить.
З того часу кінь супроводжував дівчину всюди, коли вона гуляла садом. Через кілька місяців він перетворився на квітучого коня-красеня. Коли прийшов час повертати коня до царських стаєнь, за ним прийшов сам царевич.
— Матусю, у вас має утримуватися один із наших коней, — сказав він старушці.
— Так, все вірно. Поглянь на того могутнього коня, він такий жвавий, що може стрибати зі зірки на зірку.
Царевич пішов до саду, і що ж він там побачив? Красеня коня вела під уздечку Розочка. А той ішов слідом і їв фіалки й троянди, що розцвітали під її ногами. Царевича ніби блискавка вразила. Його серце миттю наповнилося щастям. Розочка й царевич кинулися в обійми один до одного.
Дівчина розповіла йому про те, як із нею вчинили царський радник і його дочка. Царевич повернувся до свого палацу й розповів цареві про все.
— Ти лаяв мене за те, що я одружився на гірській дівчині, на дівчині з печери. Ти весь час повторював: «Не звинувачуй мене за те, що ти одружився за своєю волею. Я хотів, щоб ти одружився на дочці мого радника». Так от, батьку, зараз ти побачиш ту дівчину з гір. Вона — моя справжня дружина. А тепер накажи, нехай застелять килими від твого палацу й до палацу старушки.
За наказом царя килими були застелені. Радник був ні живий, ні мертвий від страху, коли дізнався про те, що відбувається. Розочку ввели до царського палацу з усілякими почестями. На маршруті її шляху вишикувалися війська, вулиці були заповнені народом, грала музика. Діти бігли слідом за дівчиною, збираючи букети фіалок і троянд, що розцвітали там, де вона пройшла. Усі були зачаровані її красою й грацією.
Цар поцілував Розочку й царевича й благословив їх на шлюб. Їхні мрії збулися, так нехай же збудуться й ваші.
Ви запитаєте: «А що сталося з царським радником і його дочкою?». Так от, за наказом царя, прив’язавши до хвостів необ’їжджених кобил, їх прогнали з міста геть.