Казка про мурзу, невидимого робітника
Жили-були Миша та Сокіл. Побраталися вони один з одним. Стали думати, яку б їм вигідну справу разом почати. Вирішили сіяти пшеницю. Посіяли, зжали, обмолотили, провіяли й стали ділити. Сокіл каже:— Я його зараз на дві купи розкладу.
Поділив він зерно порівну, та одне зернятко зайве лишилося. Сокіл каже — моє, а Миша каже — моє. Покликали Орла, щоб він їх розсудив. Орел каже Соколові:
— Склюнь його, та й справу з кінцем. Миша усміхнулася й каже:
— Ну що ж, на здоров’я. Давай не будемо сваритися. Цю ніч ти в мене ночуй, а на ранок лети з Богом.
Пішли вони до Миші, попили, поїли й спати лягли. А вночі Миша встала та як ударить сплячого Сокола шаблею, той ледве з нори вилетіти встиг. З трудом злетів він на дерево, ледве задрімав. Рано вранці прийшов мисливець, побачив Сокола, націлився, раптом чує:
— Мисливцю, я поранений.
Здивувався мисливець, вертить головою туди-сюди, думає: хто це його кличе? Нікого не побачив, знов націлився, але знов хтось простогнав:
— Мисливцю, я поранений.
Що за диво! Озирається мисливець навколо, нікого немає. Втретє націлився, а Сокіл каменем упав до його ніг і взмолився:
— Не вбивай мене, мисливцю. М’яса з мене мало, пух мій увесь у крові. Краще полечи мене. Мисливець пожалів Сокола, відніс його додому до дружини й каже:
— Візьми, полечи його добре.
Дружина промила Соколові рани, змастила мазями, припарила травами, і незабаром рани його загоїлися. А коли Сокіл зовсім одужав, запропонував він мисливцю:
— Іди, мисливцю, за мною.
Вирушили вони в дорогу разом. Сокіл по небу летить, мисливець по землі йде. Дісталися до берега моря.
— Мисливцю, нам на той берег треба, — каже Сокіл. — Сідай мені на спину, полетимо.
Мисливець сів Соколові на спину, полетів Сокіл над морем, трохи пролетів та й скинув мисливця прямо у воду.
Як став мисливець тонути, спустився до нього Сокіл, підхопив його крилом і далі полетів. На середині моря знов скинув Сокіл мисливця у воду і знов підхопив крилом. І втретє зробив те саме. А як долетіли до берега, Сокіл і каже:
— Тепер ми з тобою квити. Ти на мене тричі страху нагнав, і я тебе налякав рівно тричі. А тепер будемо друзями. Зараз я тебе в дім свого батька відведу, він тобі плату за моє порятування запропонує, а ти нічого не бери, тільки проси шовковий кисет.
Дійшли вони до Соколиного дому. Налетіла соколиха-мати на мисливця, хотіла його закльовати, а Сокіл каже:
— Гей, мати, що ти робиш? Це ж мій рятівник. А батько Сокола каже:
— Раз ти врятував нашого сина, проси чого хочеш.
— Нічого мені не треба, — каже мисливець, — хай будете ви здорові.
— Ні, — каже батько Сокола, — так не годиться. Одна рука іншій не боржниця. За добру справу належить нагорода.
— Ну, тоді давай мені твій шовковий кисет. Приніс йому батько Сокола кисет.
— На, — каже, — мисливцю, бери кисет, тільки не виймай його з кишені й не дай Боже відкрити кисет до того, як ти переступиш поріг свого дому.
Мисливець узяв кисет і вирушив у зворотний шлях. Сокіл провів його, переніс його через море, потім попрощався і полетів назад, у своє гніздо, а мисливець пішов додому. Коли він майже вже підійшов до своєї селищі, розібрало його цікавість. «Давай-но, — думає, — подивлюся все-таки, що це за кисет». Тільки він його розкрив, як тут же опинився серед величезного базару, де всі ревуть, штовхаються, питають, хто сиру, хто хліба, хто тютюну. Мисливець розгубився, стоїть як грімом уражений. А вже темнішати починає, насувається ніч. Підходить до нього якийсь кульгавий чоловік і каже:
— Гей, хлопче, що ти мені даси, якщо я тебе звідси визволю?
— Що захочеш, — відповідає мисливець, — тільки визволь мене від усього цього.
— Гаразд, — каже кульгавий. — Віддай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш.
— Добре, — погоджується мисливець, — бери, дрібниця це, мабуть. Що в мене вдома є, я все знаю.
Кульгавий узяв та й зав’язав кисет — усе разом зникло.
Прийшов мисливець додому, дружина його радісно зустрічає, за стіл садить, починає частувати, поїти-годувати. А потім і питає:
— Слухай-но, чоловіче, а що ж це син наш додому не йде?
— Який такий син?
— Та як же? Поки ти за море ходив, у нас же син народився!
Шукали, шукали сина, так і не знайшли. А хлопця цього кульгавий забрав, відвіз його на острів, що між Чорним і Білим морями лежить, і залишив там одного. Хлопець став рибу ловити, тим і годувався. Прожив він на острові сам-один шістнадцять років. Одного гарного дня бачить він, як на острів три білі голубки прилетіли, скинули з себе свої білі пір’я й перетворилися на трьох гарних дівчат. Увійшли дівчата у воду, стали купатися. А юнак підкрався й пір’я однієї голубки приховав. Вийшли дівчата з води, дві одяглися у свої пір’я, а третя лишилася стояти роздітою.
— Гей, — закричала вона, — людина ти чи звір, чудовисько ти чи красень, виходь, поверни мені пір’я, потрібні вони мені будуть, і, якщо хочеш, стану я твоєю дружиною, а ти моїм чоловіком!
Вийшов юнак із-за кущів, віддав дівчині білі пір’я, а вона дала йому клубок і каже:
— Кидай його і підемо за ним.
Покотився клубок прямо до моря, і перекинулася з острова на берег піщана дорога. Дійшли вони до берега, а на березі було місто. Оселилися вони в цьому місті. Дружина стала господарювати, а чоловік найнявся в батраки до одного багатія.
Одного разу цей багатій, проходячи повз домик, де жив його батрак, побачив молоду жінку.
— Чия це дружина? — питає він слуг.
— Того хлопця, що до тебе в батраки найнявся.
Розлютився багатій:
— Щоб я був господарем, а батрак мій таку дружину мав? Я сам хочу на ній одружитися.
Влаштував багатій бенкет, скликав усіх своїх знайомих і слуг і каже:
— Придумайте, як цього хлопця звести, щоб я на його дружині міг одружитися.
Їли гості, пили, гуляли, нічого придумати не могли, тільки один кульгавий гість встав і каже:
— Між Білим і Чорним морями є пара лелек — в одного дзьоб золотий, в іншого крила срібні. Накажіть йому, нехай принесе тих лелек. Звідти-то він точно не повернеться.
Вранці багатій покликав батрака і каже йому:
— Між Білим і Чорним морями є два лелеки. У одного дзьоб золотий, у другого крила срібні. Добуди й принеси їх мені.
Повернувся батрак додому сумний, розповідає дружині, що наказав йому господар.
— Не засмучуйся, — каже дружина. — Сідай-но, повечеряємо.
Сіли вони, наїлися досита, а потім дружина вийшла на двір і покликала:
— Арабе!
Перед нею з’явився араб. Дружина йому каже:
— Дістань мені двох лелеків, одного із золотим дзьобом, іншого із срібними крилами.
— Зараз, — відповів араб і зник.
Щойно батрак і його дружина заснули, як у двері постукав араб, приніс двох лелеків.
Ранком ледве світ віддала дружина лелеків чоловікові і каже:
— Підеш до господаря, двері відчиниш наполовину і скажеш, що, мовляв, приніс. Якщо попросить «давай», ти тоді лелеків уперед себе пусти, а якщо відповість «не треба» — відпусти їх, нехай назад летять.
Пішов батрак до господаря, привідчинив двері, каже:
— Я приніс лелеків. А господар каже:
— Не треба вони мені.
Батрак лелеків відпустив на волю. На другий день багатій знову кличе гостей і слуг і наказує їм знову щось вигадати. Гості їдять, п’ють, бенкетують, але вигадати нічого не можуть. Тоді встає той самий кульгавий і каже:
— Пошлімо його на гору Арагац, нехай спіймає там лева і приведе сюди. Поки він лева вестиме, той його ще й дорогою розірве.
Ранком багатій покликав батрака і наказав привести живого лева з гори Арагац. Повернувся батрак додому сумний. Розповів дружині про жорстокий наказ господаря.
— Не журся, — каже дружина. — Сідай-но, повечеряємо. Сіли вони, наїлися досита, а потім дружина вийшла на двір і покликала:
— Арабе!
Перед нею з’явився араб, питає:
— Чого ти хочеш, дівчино-чарівнице? Дружина батрака каже:
— Принеси з гори Арагац живого лева із зав’язаною пащею та зв’язаними лапами.
— Зараз, — каже араб.
Щойно вони заснули, почувся стук у двері. Прийшов араб, приніс лева.
Ранком віддала дружина лева своєму чоловікові і каже:
— Віднеси лева господареві, двері навстіж відчини. Якщо скаже «давай» — розв’яжи леву лапи і пусти його в дім; якщо скаже «не треба» — відпусти, нехай собі в ліс іде.
Поніс батрак лева господареві-багатію, відчинив двері навстіж і каже:
— Господарю, я лева приніс. А той відповідає:
— Не треба він мені. Батрак відпустив лева на волю.
Наступного дня багатій знову влаштував бенкет, скликав гостей і слуг. Знову вимагав, щоб вони допомогли йому молодого батрака зі світу зігнати.
Гості пили, їли, але вигадати нічого не могли. Тоді знову встав той кульгавий і сказав:
— Ну, тепер-то ми його в таке місце пошлемо, що він ніколи назад не повернеться.
Питають його:
— Куди ж це? А той каже:
— Пошлемо його, нехай привести невидимого робітника Мурзу, який усе вміє робити і в кожній роботі допомагає.
Ранком покликав господар свого батрака і наказав:
— Іди куди хочеш, тільки приведи до мене Мурзу, невидимого робітника. А якщо ні, то відрубаю тобі голову.
Повернувся батрак додому сумний, каже дружині:
— Посилає мене господар за Мурзою, невидимим робітником, а якщо не приведу його, погрожував відрубати мені голову.
Дружина зітхнула,
— У цьому я тобі допомогти не можу, — сказала вона. — Доведеться тобі самому йти. Ось тобі клубок, кинь його на землю, покотиться він перед тобою, приведе тебе до дому моєї сестри. Ти їй усе розповіси.
Зібрався батрак, кинув клубок на землю і пішов. Докотився клубок до маленького домика. Вийшла звідти дівчина і привіталася:
— Ласкаво просимо, милий зятечку. Яким це вітром тебе занесло?
— Прийшов за Мурзою, — відповідає батрак.
— Зараз дізнаємося, де він.
Плеснула дівчина в долоні, і тут же, скільки було на світі в усіх ставках і річках жаб, усі прискакали до неї на двір. Вона їх питає:
— З вами Мурза?
— Ні, — відповідають, — не з нами. І не знаємо, де він.
— Ну й добре, розходьтеся тоді.
Запросила дівчина свого зятя в дім, напоїла-нагодувала, а потім і каже:
— Ось тобі інший клубок. Кинуй його, він покотиться, приведе тебе до дому моєї сестри. Їй усе розповіси.
Взяв він клубок, кинув на землю і пішов за ним. Зупинився клубок перед маленьким домиком. Вийшла звідти дівчина і посміхнулася йому:
— Тисячу разів ласкаво просимо, милий зятечку. Шукала тебе вдень із вогнем, та побачила в ясний день. З чим до мене явився?
— Прийшов за Мурзою, — каже їй зять.
— Зараз дізнаємося, де він.
Плеснула дівчина в долоні, і тут з усього світу, з усіх морів і річок, зібралися до неї на двір черепахи. Запитує їх дівчина:
— Мурза серед вас?
— Нема його з нами.
Запросила дівчина зятя в дім, напоїла-нагодувала, а вранці ледве світ дала йому клубок і каже:
— Кидь клубок на землю, іди за ним, приведе він тебе до дому нашої матері. Їй усе розкажеш.
Кинув наймит клубок, клубок покотився, він за ним пішов. Докатився клубок до великого дому. Вийшла з дому теща, запитала:
— Яким вітром тебе занесло до мене, милий зятечку? Звір сюди не добігав, птаха сюди не залітала, а ти прийшов! Заходь у дім та розказуй, що тебе привело.
— Прийшов за Мурзою, — каже наймит.
Вийшла теща на ґанок, плеснула в долоні, і тут, скільки було змій у долинах Масіса й Арагаца, всі зібралися до неї на двір. Теща запитує у змій:
— Мурза у вас був, куди він подівся? Відповідають їй змії:
— Сьогодні вже десятий день, як забрав його до себе зміїний цар і змушує на себе працювати.
Нагодувала теща свого зятя, напоїла, а вранці ледве світ дала йому клубок і каже:
— Візьми клубок, кинь на землю і йди за ним. Приведе він тебе до високих палат. Це палац зміїного царя. Просунься тихенько всередину й сховайся за піччю, в якій хліби випікають. Сиди, не дихай, щоб зміїний цар не відчув тебе, а то вкусить. Дочекайся, поки зміїний цар прийде й скаже: «Мурза, накрий на стіл». Стіл сам покриється скатертиною, сам заставиться всякою їжею. Наїсться зміїний цар і піде. Потім ти скажи: «Мурза, вмираю, хочу їсти, нагодуй мене». А як поїси, скажеш: «Мурза, я за тобою прийшов» — і підеш із палацу.
Так усе й сталося. Як поїв зміїний цар та відправився спати, наймит сказав:
— Мурза, вмираю, хочу їсти, нагодуй мене. З'явився перед ним стіл, на столі — скатертина, на скатертині — всяка їжа. Поїв він, попив і каже:
— Мурза, я за тобою прийшов. А невидимий Мурза відповідає:
— Давно б так. Чого ти раніше не йшов, мене зміїний цар уже зовсім замучив.
— Ну, так де ти, Мурза? — каже наймит. — Ідем. Я йду.
— А я вже в дверях, — відповідає Мурза.
Пройшов наймит трохи, нікого поруч не бачить, питає:
— Мурза, ти де?
— Тут я, — відгукується невидимий робітник. Дійшли вони до моря. Зовсім уже темно стало.
— Мурза, — каже наймит, — що робитимемо, тут заночуємо чи переправлятимемося на той берег?
— Нащо це переправлятися? — каже Мурза. — Я в одну мить дім збудую, там і переночуємо. Заплющ очі. Тепер відкрий.
Відкрив юнак очі, бачить: стоїть на березі справжній палац. Увійшли вони в нього, влаштувалися на нічліг. Причалив до берега перевізник, витягнув свій човен на берег і здивувався:
— Недавно я звідси на своєму човні відчалив, ніякого палацу на березі не було. Звідки він узявся?
Увійшов перевізник у палац, а там сидить молодий хлопець. Побачив хлопець перевізника і каже:
— Мурза, до нас гість прийшов, нагодуй його.
Нізвідки з'явився стіл, на столі їжа. Поїв гість, попив, а хлопець каже:
— Мурза, прибери зі столу. Стіл раз — і зник. Здивувався човняр і пропонує:
— Давай з тобою мінятися, я тобі свій ріжок подарю, а ти мені свого невидимого робітника віддай.
— Чим же це твій ріжок такий хороший?
— А ось чим: подуєш у нього раз — вийде з нього кінний загін, подуєш другий раз — вийде піше військо.
— Добре, — каже хлопець, — поміняємося.
Лягли спати. Вранці хлопець встав, взяв ріжок і вийшов. Ішов-ішов мовчки. Потім каже:
— Мурза, ти де?
— Та тут, — відповідає Мурза. — Хіба я з ним залишився б!
Прийшов наймит додому. Розповів усе своїй дружині. Вона й каже:
— Іди до хазяїна, скажи, що ти не зміг знайти Мурзу. Послухався наймит дружину, пішов.
— Не знайшов, — каже, — я Мурзу, прости ти мене. А хазяїн розлютився:
— Ні, не прощу, — відповідає, — зараз велю тобі голову відрубати.
Наймит понуро:
— Нічого не вдієш, рубай, тільки дозволь мені перед смертю на ріжку пограти.
Дістав він ріжок, дмухнув раз — вийшло кінне військо, дмухнув другий — вийшла піхота. Наказує він війську:
— Відрубайте голову моєму хазяїну. Він іншому яму риє, нехай сам у неї потрапить.
Вмить розправилися воїни з лютим багатієм.
— Підемо, — каже дружина молодому чоловікові, — у те місто, де твої батьки живуть. І Мурзу з собою візьмемо.
— А я не знаю, — відповідає чоловік, — в якому вони місті живуть, я їх ніколи не бачив, один на острові ріс.
— Ну не знаєш, так я знаю.
Дійшли вони до міста, де чоловік народився. Мурза на околиці палац збудував; повечеряли вони там і лягли спати. А вночі Мурза батьків чоловіка сплячих у палац переніс. Устали вони вранці, бачать, що в палаці опинилися. І виходить до них назустріч молода пара. Дружина каже чоловікові:
— Ось твій батько, а ось твоя мати. А батькам каже:
— Ось вам син, той, якого кривий у вас украв.
Тут вони всі від радості засміялися й заплакали. Влаштували бенкет на сім днів і сім ночей.
Як збулися їхні надії, так і ваші нехай збудуться. З неба впали три яблука. Одне тому, хто розповідав, друге тому, хто слухав, а третє тому, хто на вус намотував.
Інші казки
