Казка про золотокудрого царевича
У давні-давні часи в могутньому царстві жили-були цар і цариця. У них було два сини, яких звали Богос і Бедрос. У царя був вірний друг і радник — чорний араб. Він був придворним конюшим.Сталося горе — померла цариця. П’ять років сумував цар, дотримуючись трауру. От якось раз він покликав конюшого і сказав йому:
— Сідлай двох коней. Треба розвіятися. Трохи свіжого повітря мені не завадить.
Вони вирушили на кінну прогулянку околицями столиці. Раптом бачать вони: біля громадського фонтану набирають у глечики воду три сестри-красуні. Їхній веселий сміх і краса привернули увагу царя, і, сховавшись за колону, він вирішив послухати, про що дівчата будуть говорити.
— Якби я була царицею, я б виткала такий килим, що його половини вистачило б, щоб розмістити на ньому всю царську армію, — сказала старша сестра.
— Якби царицею була я, то пошила б таку намету, що її половини вистачило б, щоб у ній сховалася вся царська армія, — сказала середня сестра.
— А якби царицею була я, то народила б нашому цареві золотоволосих синів і дочок, — сказала молодша сестра.
Цар повернувся до палацу і покликав до себе радника. Конюшому було доручено привести сестер до царя. Він знайшов їх там же, біля фонтану. Після того, як конюший сказав, що їх вимагають до палацу, дівчата почали прощатися з життям, подумавши, що, мабуть, вони сказали про царя щось образливе. Коли радник привів сестер до царя, той сказав, що знає про те, що обіцяла кожна з них, якби стала царицею. Він звернувся до старшої сестри:
— Ти обіцяла виткати килим таких розмірів, що його половини вистачило б, щоб розмістити там всю мою армію. Я тебе правильно зрозумів?
— О, мій царю, звичайно, правильно. Дай мені стільки вовни, скільки потрібно для такої роботи, і я візьмуся за справу, — відповіла старша сестра.
Цар зрозумів, що обіцянка, дана дівчиною, порожня. Просто хвастощі. Тоді він звернувся до середньої сестри:
— Чи говорила ти правду, коли сказала, що пошиєш намету таких розмірів, що її половини вистачило б, щоб сховати в ній все моє військо?
— О так, мій царю! Ти тільки дай мені стільки тканини, скільки потрібно для такої роботи, і ти сам побачиш, що це так, — відповіла середня сестра.
Цар знову збагнув, що це порожні слова. Одне хвастощі. Тоді він звернувся до молодшої сестри:
— Ти справді хочеш народити мені золотоволосих синів і дочок?
— О, мій царю! Ти торгуєшся, як у малярній крамниці. Час покаже.
Цар подумав-подумав і одружився з молодшою сестрою. Після того, як минули весільні урочистості, її старших сестер залишили жити в палаці. Коли настав час, цариця народила сина. Хлопчик був зі сяючим золотим волоссям. Сестри цариці прийшли в лють. Вони наказали конюшому, якого вони боялися, покласти в колиску цуценя замість немовляти. А дитину викинути в море. За виконання цієї послуги вони заплатили конюшому п’ятсот срібних монет. Повитусі, яка приймала пологи, теж дали п’ятсот срібних монет — щоб мовчала.
Конюший же, замість того, щоб утопити дитину, сховав її в стайні, у яслах. А опівночі, осідлавши коня, відвіз немовля в гори, де вирішив сховати його в печері. А печера та була в Монастирській горі. Конюший повернувся до палацу тієї ж ночі. Він тихенько пройшов до своїх покоїв і ліг спати. Вранці до палацу прийшло багато містян, щоб привітати царя з народженням дитини.
— А з чим привітати? — зашипіли старші сестри цариці. — Вона ж народила цуценя.
Цар був приголомшений. У гніві він сказав конюшому:
— Викинь цю негідницю в море.
Конюший же і цього разу не послухав наказу. Він сховав царицю в стайні і через кілька годин повернувся до палацу.
— Ти виконав мій наказ?
— Так, мій царю. Я викинув її в море.
— Чудово.
Вночі конюший відвіз царицю до тієї ж печери, де сховав її дитину. Бідолашна цариця подумала, що її зараз будуть вбивати.
— Не бійся, моя царице, я не зашкоджу тобі, — сказав конюший. — Ти можеш довіряти мені. Вважай мене від цього дня своїм братом. Не цуценя у тебе народилося, як сказали цареві твої сестри. У тебе народився золотоволосий син-красень.
Молода цариця знайшла в печері свого сина. З того часу конюший піклувався про них обох. Днем він служив цареві, а вночі — цариці й царевичу. Він приносив їм їжу, одяг. Він приносив їм усе, що було потрібно для життя.
Коли царевичу виповнилося десять років, конюший подарував йому лук і стріли. Хлопчик став щодня ходити на полювання. Він полював у горах, у лісах і в долинах. Він ріс дуже кмітливим хлопчиком, розвивався не за роками.
Так минуло п’ятнадцять років. А ми давайте повернемося до столиці і подивимося, чим займався цар. Якось раз він сказав своєму другові конюшому:
— Сідлай коней. Поїдемо, походимо на полювання.
Вони озброїлися мечами, палицями, взяли луки й стріли й сіли на коней.
— Куди поїдемо? — запитав цар.
— Та куди побажаєш, ти ж цар, — відповів конюший.
— Я то цар. Але місце для полювання обирай ти, — сказав цар.
Вони вирушили до Монастирської гори. Того ж дня в тих же місцях полював і золотоволосий царевич. Він був одягнений у шкіру оленя, а його кучері ховала шапка. Як тільки юнак підняв лук, щоб пустити стрілу в оленя, раптом з’явилися двоє вершників і почали переслідувати його здобич. Юнак вирішив почекати і подивитися, що буде далі. Цар влучно вистрілив у оленя. Не встиг він зійти з коня, щоб підійти до здобичі, як раптом перед ним постала людина, яка схопила оленя, навантажила його собі на плечі й зникла.
- Ну-мо пусти стрілу йому навздогін, – у гніві крикнув цар своєму другові.
Конюший навмисне вистрілив понад головою юнака, який благополучно сховався в печері.
- Що з тобою, сину? Ти так наляканий, що трапилося? – запитала юнака цариця.
- Два вершники переслідують мене. Я забрав у них оленя, на якого вони не дали мені полювати.
Тим часом вершники зійшли з коней і увійшли до печери. Мати й син зустріли їх біля входу.
- Де олень, якого я підстрелив? – запитав цар. – І хто тобі дав право вкрасти мій мисливський трофей?
- Багато літ здоров’я тобі, царю, – відповів юнак. – Дичина дістається не тому, хто стріляє, а тому, хто її в руки візьме.
- А звідки ти знаєш, що я – цар?
- Чув про тебе. Ось і знаю.
Цар відчув симпатію до юнака. Він із своїм другом увійшли глибше в печеру. Конюший при цьому поводився так, наче не знав господарів житла. Цар був дуже здивований, побачивши, що всередині печери дуже затишно, охайно і все акуратно прибрано. Тут же знаходилися численні мисливські трофеї. Такі, що їм міг би позаздрити навіть сам цар. Гостям запропонували страву з відборної оленини. Після трапези конюший пішов сідлати коней, а юнак звернувся до царя:
- Забери свого оленя, мій царю, – з цими словами він передав йому здобич.
Тушу оленя прив’язали до сідла. Але цар не поспішав їхати. Якісь невиразні почуття не дозволяли йому поспішати.
- Як нам вчинити з цим юнаком? – запитав цар свого друга. – Залишимо тут чи візьмемо із собою?
- Живи довго, государе. Я мушу тобі дещо зізнатися. Чи пам’ятаєш ти про трьох сестер, яких зустрів біля фонтана, і про обіцянки, що вони дали? Ти одружився з наймолодшою з них. Так ось, вона виконала свою обіцянку: у тебе народився син – золотоволосий царевич.
Конюший зняв з голови юнака шапку, – по плечах царевича розсипалися золоті кучері. Цар ледве жив від здивування. Він не вірив ні своїм очам, ні своїм вухам. Він кинувся перед царицею на коліна і став благати її про пробачення.
- Я навіть не знаю, як мені віддячити тобі за твою доброту, – сказав цар, звертаючись до свого друга. – Приведи з міста ще двох коней: ми з дружиною та сином їдемо звідси.
Конюший, прибувши до палацу, сказав Богосу і Бедросу:
- У мене для вас дуже радісна новина! Знайшовся ваш золотоволоний брат-царевич, і знайшлася його матір, наша цариця. Вони живі й здорові. Незабаром вони будуть удома разом із нашим царем.
Старші сестри цариці роззявили роти від подиву, почувши таку новину. Конюший же повернувся до печери з двома кіньми – для царевича й цариці, і вони, усі четверо, благополучно прибули до палацу. Радісні горожани вийшли їх зустрічати. А у святково прикрашеному палаці царя, царицю та золотоволосого царевича вітали радники й вельможі. Золотоволоний царевич, коли покидав печеру, взяв із собою Пташку Правди. Ця Пташка була єдиною живою душею, яка залишалася з його матір’ю, коли він йшов на полювання.
Через сім днів старші сестри цариці наважилися показатися на очі цареві, цариці та золотоволосому царевичу. Вони сподівалися, що зможуть переконати їх пробачити заподіяне їм зло, бо, мовляв, покаялися. Коли сестри увійшли до зали, Пташка Правди розбила свою кришталеву клітку, вилетіла у вікно і полетіла геть.
- О, моя Пташка! Моя Пташка Правди, вона полетіла! – зажурився царевич.
А цар, щоб втішити сина, сказав:
- Не сумуй, сину. Твою Пташку спіймають і повернуть до палацу.
А потім, звернувшись до старших сестер цариці, сказав:
- Пташка Правди полетіла через вас. Забирайтеся з моїх очей, щоб більше вашого духу тут не було.
І злих сестер прогнали з палацу. Богос і Бедрос запропонували себе добровольцями:
- Дозвольте нам спіймати Пташку Правди. Ми повернемо її братові.
Першим на пошуки вирушив Богос. Він узяв із собою загін із сорока вершників. Коли їх у дорозі наздогнала ніч, Богос наказав загону зробити привал. Вони розбили табір, повечеряли і лягли спати. Рівно опівночі в лісовій темряві роздався оглушливий, жахливий крик. Люди схопилися на ноги. Вони подумали, що неподалік від табору когось грабують розбійники. Сівши на коней, загін кинувся у той бік, звідки лунав крик. Вони знову почули цей жахливий крик, що нагадував крик смертельно пораненої куріпки. І раптом усі сорок воїнів і царевич Богос перетворилися на камені. Коли минув тиждень, Бедрос сказав:
- Мій брат не повернувся. Тепер поїду я. Дізнаюся, що з ним сталося.
Цар дозволив йому вирушити на пошуки брата.
Бедрос так само, як і Богос, узяв із собою загін із сорока вершників. У дорозі їм довелося зробити привал на тому самому місці, де раніше зупинявся із своїм загоном Богос. Рівно опівночі роздався жахливий крик. Озброєні люди вирушили у бік крику, щоб з’ясувати, у чому справа. І тут же перетворилися на камені. Золотоволоний царевич тим часом почав наполягати на тому, щоб батько відпустив його на пошуки братів. Цар не хотів його відпускати:
- А раптом і з тобою щось станеться? Хто тоді замінить мене на троні?
- Я повинен знайти братів, – наполягав на своєму царевич.
- Тоді візьми із собою дружину з тисячі вершників, – сказав цар.
- Батьку, я ж не на війну йду. Досить буде одного чоловіка – нашого друга конюшого.
- Я завжди до твоїх послуг, царевичу, – сказав конюший, уклонившись.
- Візьмемо із собою в дорогу двадцять фунтів смаженої пшениці, – сказав йому царевич.
Вони попрощалися з царем, осідлали коней і вирушили в дорогу. Ніч застала їх на тому самому місці, де раніше зупинялися Богос і Бедрос зі своїми людьми. Царевич, перш ніж лягти спати, наказав конюхові розсипати навколо їхнього табору смажене пшеничне зерно. Конюхому спалося тривожно. Він підняв голову, дивиться: до табору підкралася лисиця і почала їсти зерно. Він узяв у руки лук і каже царевичу:
— Лисиця їсть смажену пшеницю. Може, застрілити її?
— Не треба стріляти в голодну лисицю. Нехай їсть досхочу.
Через дві години конюх знову розбудив царевича:
— Дивись, ця лисиця сіла на твій плащ. Застрілити її?
— Та ти що? Бідолаха знайшла собі м'яке й тепле місце для ночівлі. А ти вже й стріляти збираєшся…
Перед самим світанком конюх бачить: лисиця піднялася з плаща і почала відходити.
— Царевичу, лисиця йде. Може, все ж таки її застрілити?
— Та ні, нехай іде з Богом.
Почувши ці слова, лисиця обернулася і сказала людським голосом:
— О, золотоволосий царевичу! Розкажи мені своє найзаповітніше бажання.
— Моє найзаповітніше бажання — знайти живими й здоровими моїх братів і повернути їх додому, — сказав здивований царевич.
І тут же додав:
— І мою Пташку Правди теж.
— Залиш зброю у свого друга і йди за мною, — сказала лисиця.
Вона привела юнака до Пташиного Міста.
— Ти знайдеш свою Пташку Правди там, у коморі, що стоїть на околиці міста. Тільки дивись, будь обережним. Бери лише свою Пташку, а до інших навіть не чіпайся.
Царевич увійшов у комору і побачив цілу зграю птахів. Їх було так багато, що він вирішив, що не буде великим гріхом, якщо він візьме ще одну пташку, окрім своєї. Щойно він узяв другу пташку, роздався страшенний галас. Царевича схопили й привели до пташиного царя.
— Чому ти взяв те, що тобі не належить? — запитав його пташиний цар.
— Не знаю… Мабуть, звичайна людська жадібність.
— Ось що я тобі скажу. Я дам тобі другу пташку, якщо ти приведеш мені вороного коня. Цей кінь знаходиться у атамана банди з сорока розбійників. Вони грабують людей біля Монастирської гори.
Пташиний цар наказав відпустити юнака. Щойно той вийшов за ворота Пташиного Міста, до нього підійшла лисиця.
— Хіба я тобі не казала, щоб ти брав лише свою Пташку? Нащо ти зі сковороди прямо у вогонь стрибаєш? Ну, іди за мною.
Лисиця привела царевича до того району Монастирської гори, де було розбійницьке лігво.
— Бери лише коня. Сідла не чіпай, — попередила вона його.
Пробравшись у стан розбійників, золотоволосий царевич побачив коня. Він стояв під сідлом. А яке ж це було сідло! Воно коштувало двох таких коней.
— А чому, власне, не можна взяти сідло? — подумав царевич.
Він сів на коня, збираючись вже втекти звідси, як раптом з усіх боків на нього накинулися розбійники, звалили з коня й привели до свого атамана.
— Так, так, хлопчику… Значить, ти і сідло моє хотів забрати? — запитав атаман.
І, трохи подумавши, додав:
— Ну, якщо ти такий сміливий молодець, то доручаю тобі дістати для мене красуню гури-пері, що живе на горі Арагац. Тоді я особисто осідлаю свого вороного коня і віддам його тобі як нагороду за хоробрість.
Коли царевич вийшов із розбійницького стану, його зустріла лисиця:
— Ти що, турок, чи що? Я ж тобі по-вірменськи казала: бери лише коня. Чому ти мене не послухався?
— Людям важко втриматися від спокуси. Що я міг зробити?
— Гаразд, іди за мною.
Царевич уважно вислухав усі поради, які дала йому лисиця. Дорога до гори Арагац була дуже небезпечною і важкопрохідною. Лисиця порадила юнакові підніматися вгору дуже обережно.
- Коли ти зустрінеш там гури-пері, то не вітай її. Не розмовляй з нею і взагалі — жодного слова не повинно злетіти з твоїх уст. Відріж у неї пасмо волосся і тікай. Ти почуєш крики: «Тримайте злодія! Не дайте йому піти!» — не звертай на це ніякої уваги.
Царевич почав підніматися на скелі. Це було дуже важко, тому йому довелося роззутися і підніматися босоніж. Коли його помітила гури-пері, вона піднялася йому назустріч і вигукнула:
- О, золотоволосий царевичу! Де я тільки тебе не шукала, а ти взяв та сам до мене прийшов.
Царевич не відповів. Він відрізав у неї пасмо волосся і кинувся тікати. Тут же всі каміння та дерева почали кричати йому вслід:
- Тримайте злодія! Не дайте йому піти…
У підніжжя гори юнака зустріла лисиця.
- Ось пасмо гури-пері.
- Віддай його мені.
Царевич віддав пасмо лисиці, і — о, диво! Лисиця перетворилася на красуню-дівчину гури-пері. «Лисиця я, лисиця», — запевнила його дівчина. — А тепер веди мене до атамана. Залишиш мене там, а сам візьми коня і скачи геть. Я приєднаюся до тебе пізніше.
Атаман мало не помер від радості, коли побачив красуню, привезену йому з гори Арагац. Він наказав розбійникам осідлати вороного коня і віддати його юнакові. Царевич сів на коня і був такий. Атаман же кинувся до дівчини обійматися і цілуватися. Вона відштовхнула його:
- Ну що ти за чоловік такий? — сказала вона, визволяючись з його обіймів. — Тільки мене побачив — одразу ліз обійматися. Хіба тут немає інших жінок? Я хочу познайомитися з ними.
Атаман покликав дружин розбійників. Тут усі й побачили, що дівчина гури-пері серед них найкрасивіша.
- Візьміть її з собою до саду, — сказав атаман жінкам.
У саду гури-пері підійшла до стіни, перелізла через неї і втекла. Перетворившись знову на лисицю, вона наздогнала царевича.
- Ходімо, відведу тебе до Пташиного Міста. Тепер ми вчинимо так: ти залишиш коня прив’язаним у стайні, а до пташиного царя відведеш мене, — сказала лисиця, перетворившись на коня, схожого як дві краплі води на коня, подарованого атаманом розбійників.
Пташиний цар був просто щасливий, коли юнак привів йому коня.
- Дайте йому двох птахів і нехай іде собі, куди хоче, — сказав він.
Юнак взяв двох птахів, сів на коня, якого залишив у стайні, і поїхав із міста. А той кінь, що залишився у пташиного царя, штовхнув свого господаря, перестрибнув через стіну і був такий. Перетворившись на себе, лисиця наздогнала золотоволосого царевича, який чекав на неї в таборі разом із своїм другом — конюшим. Вона відвела юнака до місця, де закам’яніли Богос, Бедрос і їхні воїни.
- О, золотоволосий царевичу, подивись на ці каміння! Чи впізнаєш ти їх? — запитала лисиця.
- Чесно кажучи, ні. Взагалі-то я здивований, вони більше схожі на статуї людей, ніж просто на каміння.
- Диви, царевичу, це — твої брати. Вони стали камінням, але вони бачать нас! А навколо — їхні воїни.
Тут роздався крик, схожий на крик пораненої куріпки, і всі, перетворені на камінь люди, ожили разом із кіньми, що були з ними. Лисиця відвела всіх назад до табору.
- О, золотоволосий царевичу! Якби ти не пригостив мене смаженою пшеницею, ти би зараз був таким самим камінням, як твої брати. А тепер настав час нам розлучатися, адже я виконала твої найпотаємніші бажання, — сказала лисиця і пішла в ліс.
Три брати, конюший і вісімдесят вершників благополучно повернулися до столиці. З ними були дві Птахи Правди і вороний кінь — подарунок атамана розбійників. Серце царя переповнилося щастям, коли він побачив живими і здоровими своїх синів і свого друга — конюшого. На честь їхнього повернення влаштували бенкет. Через кілька днів після цього Богос і Бедрос сказали цареві:
- Батьку, давай скликаємо Державну Раду.
Цар подумав, що вони хочуть перед усіма вельможами і сановниками сказати добрі слова про свого брата, і погодився скликати Державну Раду на наступному тижні. Коли всі зібралися, Богос і Бедрос, ставши перед царем і притиснувши руки до серця, сказали:
- Нехай тривають твої роки, царю. Ти вже не такий молодий, і тобі важко нести таке тягар, як турбота про державу. Дозволь же нашому братові, нашому рятівнику, зійти на трон замість тебе.
- Я й сам про це думав, — відповів цар. — І я дуже радий, що між моїми синами панує така згода і взаєморозуміння.
Настав черга виступити золотоволосому царевичу:
- Не проси мене про це, царю. Адже ти живий, батьку мій, і ти в доброму здоров’ї. Та й брати мої старші за мене, — з хвилюванням сказав юнак.
І додав:
— І я ніколи не хотів бути царем.
— Лише тебе ми бачимо царем і не уявляємо, що може бути інакше, — відповіли Богос і Бедрос.
— Що ж, я приймаю надану мені високу честь, але серце моє неспокійне, — сказав золотоволосий царевич. — Нехай наш батько продовжує царювати, а я буду лише керувати від його імені.
— Чудово, ми згодні, — відповіли брати.
Через деякий час скликав золотоволосий царевич Державну Раду, запросив на неї батька, своїх братів, конюшого, радників і вельмож, і каже їм:
- Як ви дивитеся на те, щоб я та мої брати зрештою осіли, одружилися б і почали сімейне життя? Батьку, може, у тебе є на прикметі хороші наречені?
- Даю вам свою згоду і благословення на вступ у шлюб, - сказав цар.
- Батьку, ми хочемо, щоб нашими дружинами стали сестри-близнючки. Тоді не буде підстав для заздрісних розмов про те, у кого дружини гарні, а у кого ні.
- Що ж, діти мої, нехай буде по-вашому, - сказав цар. – Завтра я і мій друг конюший переодягнемося в дервішів і вирушимо мандрувати нашим царством. Бог дасть, знайдемо вам хороших наречених.
Наступного дня цар, як і обіцяв, одягнув дервішське вбрання. Так само вчинив і конюший. І вони вирушили в дорогу. Довго тривала їхня мандрівка, чи коротко, про це їм краще знати. Зупинилися вони якось на околиці невеликого містечка, біля млина. Поруч стояв будиночок пастуха. Сидять мандрівники і спостерігають, як пастух загнав у загон овець і кіз, як із будиночка то виходить, то заходить назад дівчина-красуня з вовняною пряжею в руках. Їм і на думку не спало, що це не одна й та сама дівчина, а три різні дівчини – сестри-близнючки. Пастух увійшов у будиночок і почав дорікати дружині та дочкам:
- Як же вам не соромно! Поруч із домом сидять два голодних дервіші, а ви їм навіть шматочка хліба не винесли.
Він вийшов у двір і покликав мандрівників:
- Заходьте в хату, дервіші. Будьте моїми гостями.
Пастух накрив гостям гарний стіл і запросив їх до трапези.
- Бачиш? Ці три дівчини-близнючки, - його дочки, - пошепки сказали цар і конюший.
Переночувавши в домі пастуха, мандрівники вирушили у зворотний шлях. Повернувшись до палацу, цар сказав:
- Я знайшов для вас наречених, – трьох сестер-близнючок. Вони красуні, правда, роду не знатного: їхній батько – пастух. Але, мабуть, на те воля Божа.
Конюший повернувся до будиночка пастуха і передав йому царський подарунок – тисячу срібних монет. Пастух відкрив на ці гроші свою справу і вже через три місяці став заможним купцем. Після цього до нього знову завітав конюший:
- Цар хоче, щоб його сини і твої дочки одружилися. Як тобі подобається така пропозиція?
Купець, подумавши, що це, мабуть, жарт, усміхнувся.
- Я не жартую, - сказав конюший. – Я прибув сюди, щоб домовитися про весілля.
- Якщо діти царя хочуть взяти собі в дружини моїх дітей, то я буду лише радий, - сказав купець.
Конюший дістав три заручні кільця і поклав їх на камінну полицю. Вийшли дівчата, підійшли до каміна, взяли з полиці кільця і наділи їх на пальці. Вийшло так: старша сестра наділа кільце старшого царевича, середня – середнього царевича, а молодша – золотоволосого царевича.
- Цю подію треба як слід відзначити, - сказав купець.
Вони влаштували бенкет. А наступного дня конюший вирушив до палацу, сказавши купцю, що першого травня повернеться сюди з весільною процесією на чолі з царем, щоб забрати наречених і відвезти їх до наречених. Коли настав час, цар зібрав вельмож, музикантів, узяв дружину в тисячу вершників і зібрався їхати за нареченими. Неспокійно було на душі у золотоволосого царевича. Він попередив батька, щоб той не розбивав табір і не зупинявся на нічліг біля Забороненої річечки, яка перетинала їхній шлях. Цар пообіцяв виконати цей наказ. Але на зворотному шляху до столиці, після того, як забрали наречених, багато учасників весілля були п'яні від вина і, незважаючи на наказ царя, все ж таки розташувалися на нічліг біля Забороненої річечки.
Прокинувшись на світанку, цар побачив, що весь його табір оточений вішапом – величезним драконом. Люди вихопили мечі і шаблі і стали чекати наказ царя до атаки. А дракон раптом сказав людським голосом:
- Заспокойтеся, люди. Ви мене не налякаєте своїми мечами і шаблями. Вони марні в битві зі мною.
Цар схилив голову і сказав:
- Мій дорогий драконе, відпусти нас, будь ласка, з миром. Я обіцяю виконати будь-яку твою просьбу.
- Пришли мені сюди свого золотоволосого сина, - відповів йому дракон.
Цар був немов у жалобі. Усі його люди були налякані. Але цар уже не міг забрати своє слово. Він наказав усім, хто був з ним, поки що не розповідати про те, що сталося, золотоволосому царевичу. Аж до самого весілля.
Прибувши до палацу, усі приступили до весільної церемонії. Вийшов уперед Богос і взяв за руку старшу сестру. Потім вийшов Бедрос і взяв за руку середню сестру. Золотоволосий царевич не вийшов уперед, не зробив крок назустріч нареченій, і вона залишилася стояти ніким не затребувана.
- Нехай вона краще буде моєю сестрою, ніж моєю вдовою. Адже я більше не царський син, а жертва, яку ви принесли дракону, - гірко сказав золотоволосий царевич.
- Якщо наш брат говорить так, то нехай і наші наречені будуть нам як сестри. Не годиться нам влаштовувати весілля в такий момент, коли ми втрачаємо нашого брата, - сказали Богос і Бедрос.
Через тиждень після цієї розмови царевич попрощався з усіма, кого знав, і сказав на прощання:
- Коли піду я до дракона, нехай люди, на пам’ять про мене, сорок днів носять жалобу і молять за упокій моєї душі.
Коли царевич йшов до річечки, усі люди плакали, плакала і молодша дочка купця, так і не ставши дружиною царевича. А що ж цар? Він дотримав дане дракону слово, бо, порушивши його, піддав би свою країну великому лиху. Діставшись до місця, де на нічліг зупинявся цар, юнак викупався в річечці і приляг дрімати на її березі. Прокинувшись, він побачив перед собою дракона.
- Так, так… Значить, ти все-таки прийшов сюди, золотоволосий царевичу. Ну що ж, готуйся до польоту.
Дракон наблизився до юнака:
- Заплющі очі.
Царевич заплющив очі. А коли він їх відкрив, то побачив, що дракон ширяє в небі, а він сидить у нього на спині.
- Подивись униз, на землю. Скажи мені, що ти там бачиш? – попросив дракон.
- Бачу гори. Вони всі в снігу, - ніби їх борошном посипали, - відгукнувся царевич.
Дракон піднявся ще вище в небо.
- Слухай, май серце, зрештою. Ти ж мене на сонці живцем підсмажиш, – закричав царевич.
- Скажи мені, що ти бачиш зараз? – знову запитав його дракон.
- Я вже нічого не можу розгледіти внизу, – відповів юнак.
- Ми зараз пролітаємо над країною Чін-ма-Чін. Чи зможеш ти привести мені дочку царя Чін-ма-Чіна?
- Спробую.
- Ну, спробуй. А то візьму та й скину тебе з цієї висоти. Потім кісток не збереш.
Дракон приземлився на іншому боці моря, у країні Чін-ма-Чін. Хвостом зняв юнака зі своєї спини й поставив його на землю. Ну а тепер, як то кажуть, у добрий шлях, – сказав він царевичу. – Нехай тобі супроводжує удача. Царевич вирушив до столиці країни Чін-ма-Чін. На душі у нього було сумно. Раптом дивиться він – що за справи? На вершині гори б’ються між собою три ховти.
- Цей смертний завадить нам з’ясувати наші стосунки, – сказали ховти один одному, побачивши юнака, що наближався.
Золотокудрий царевич підійшов до них і каже:
- Що тут у вас відбувається? Чому б’єтеся?
Ховти відповіли, що, мовляв, вони три брати й ділять між собою спадщину: шапку, ключ і скатерть.
- І ви б’єтеся через такі дрібниці? – здивувався юнак.
- Це зовсім не дрібниці, – образилися ховти. – Якщо надінеш на голову цю шапку, то станеш невидимим. Зможеш пройти повз сто тисяч людей, і ніхто тебе не побачить. А цим ключем можна відкрити і закрити будь-які двері, – які б там не були замки й засуви.
Золотокудрий царевич узяв три камені, кинув їх у прірву й каже ховтам:
- Тепер і ви спустіться на дно ущелини. Коли дам вам знак, – піднімайтеся сюди якнайшвидше. Той, хто прийде першим, отримає шапку. Другий – скатерть. Ну а ключ дістанеться тому, хто прийде останнім.
Ховти кинулися на дно ущелини.
- Піднімайтеся! – гукнув їм царевич.
Ховти почали вилазити нагору, а юнак, тим часом, надів на голову шапку й став невидимим. Ховти широко розкинули свої лапи, ловили-ловили царевича, та де там… Царевич, забравши з собою ключ і скатерть, був уже далеко.
- Він нас обдурив, – образилися ховти. – Але ж нам нікого винуватити в своїй дурниці, крім самих себе. Адже обдурити можна лише того, хто дає себе обдурити.
А юнак, тим часом, ішов до столиці країни Чін-ма-Чін. Лише Бог знає, як довго він ішов, поки не підійшов до такого місця, де дорогу йому перегородили сім дівів. Це був вузький прохід між високою стрімкою скелею і бурхливим морем, і обійти дівів було неможливо. Чудовиська помітили юнака:
- Давненько нам не доводилося ласощів людським м’ясом, – заревли діви, нетерпляче ковтаючи слину.
Царевич став лихорадочно міркувати: що робити? І він вирішив випробувати на ділі скатерть-самобранку. Юнак помолився Богу й розклав скатерть. У дівів був такий бенкет, який вони собі й у найкращих мріях не могли уявити:
- Ми не їли нічого подібного цілих сім років, – сказали діви й запитали у юнака, чим вони могли б його віддячити за частування.
- Просто дайте мені пройти далі, – сказав царевич, згортаючи скатерть. – Я йду до столиці, до царя Чін-ма-Чіна.
Діви не тільки пропустили юнака, вони дали йому на прощання клок вовни, сказавши при цьому:
- Як тільки тобі знадобиться наша допомога – кинь цей клок вовни у вогонь.
Царевич вирушив у подальший шлях. Довго ли він ішов, чи коротко, про те йому краще знати. Нарешті, дістався він до такого місця, де було дуже багато мурашок. Вони вже були готові накинутися на нього й з’їсти, але царевич не розгубився. Він розклав перед ними скатерть-самобранку й помолився Богу: мурашки поїли досхочу.
- Дякуємо тобі, ти можеш іти далі. Тільки візьми з собою на прощання цей маленький кіготь. Як тільки тобі знадобиться наша допомога – кинь його у вогонь, – сказали мурашки.
Пішов юнак далі. Ішов він, ішов і, нарешті, дійшов до такого місця, де все небо закривали величезні зграї білих птахів. Ці птахи вже збиралися розірвати царевича на шматки, але той встиг розкрити скатерть-самобранку й помолився Богу. Птахи були дуже вдячні юнаку за частування. Прощаючись з ним, вони дали йому пір’їну й сказали:
- Як тільки тобі знадобиться наша допомога – кинь це пір’я у вогонь.
Царевич пустився у подальший шлях. Довго ли він ішов, чи коротко, про те йому краще знати. Нарешті, дійшов він до столиці царства Чін-ма-Чін. У місті, відпочивши в тіні платанів, юнак став шукати собі житло. Він зняв кімнату в будинку однієї бабусі й прожив там, нічого не роблячи, цілий тиждень. І ось, якось вранці, він каже своїй квартирній господарці:
- Матусю, піди до вашого царя, скажи йому, що я хочу одружитися з його дочкою.
- Сину, забудь про це. Цар ніколи не віддасть за тебе свою доньку. Якщо не хочеш втратити голову, то не втручайся в цю справу, - відповіла старушка.
- Не хвилюйся за мене. Просто зроби так, як я прошу. Я хочу одружитися з царівною.
Робити нічого. Пішла старушка до палацу, сіла на лавці біля воріт і стала чекати. Вийшов царський радник і питає:
- Що тобі тут треба, бабусю?
- Мій син хоче одружитися з царською донькою.
Радник пішов до царя і доповів:
- Там прийшла вдова якогось пастуха. Вона сватає свого сина за твою доньку.
- Невже? Ну що ж, нехай зайде.
Старушку привели до царя.
- Так, так… Розкажи ж мені, що ти хочеш, - запитав її цар.
- Мій син хоче одружитися з твоєю донькою. Ось я й прийшла просити для нього її руки.
- Якщо твій син бажає стати моїм зятем, то йому доведеться пройти через випробування. Якщо він не впорається хоч з одним із них – не зносити йому голови. Так що попередь його.
Старушка пішла додому і незабаром повернулася до палацу разом із юнаком, який зав’язав свою голову хусткою так, щоб не було видно його золотих волосся.
- Перш ніж віддати тобі свою доньку, ти маєш пройти випробування. Ти маєш довести, що гідний її, - оголосив цар.
Ввечері царські вартові замкнули юнака в кімнаті. На семи великих мідних підносах вони залишили там семи смажених на рожні барані туши:
- Якщо ти за одну ніч з’їси всі семи туш, то царська донька твоя. А якщо ні, то вранці відрубаємо тобі голову, - сказали вартові.
Як може одна людина з’їсти семи баранів? Царевич зрозумів, що це завдання нездійсненне, і тут же згадав про семи дівів. Юнак вийняв із кишені клочок вовни і спалив його. Потім, користуючись дістаним у ховтів чарівним ключем, він відчинив двері: семеро дівів стояли на порозі. Царевич запросив їх до кімнати, пригостив бараниною, а потім провів назад і замкнув за ними двері. Впоравшись, юнак ліг спати. Вранці цар покликав ката і каже:
- Іди, відрубай хлопцю голову і принеси її сюди.
Кат, побачивши, що юнак солодко спить, а смажених бараніх туш поряд немає, кинувся назад до царя і вигукнув:
- Та він усе з’їв! Можливо, удача цього юнака пом’якшить твоє серце?
Цар схопився, надів туфлі і кинувся до кімнати, де був замкнений юнак. Дивиться, – справді зникла вся їжа.
- Шкода, що не дали мені хліба, - усміхнувся юнак, дивлячись на царя. – Чи у вас хліб їдять лише на свята?
Цар від подиву наче язик проковтнув. Він відпустив царевича додому в супроводі охорони. Коли юнака вели палацом, його побачила царівна. Їй так сподобався симпатичний царевич, що вона одразу ж закохалася в нього. Наступного дня цар запросив юнака до палацу на обід. Після його закінчення царевича відвели до великої кімнати, де була розсипана ціла гора зерна: жито, пшениця та просо, і замкнули там.
- Хочу, щоб ти розділив усе зерно за сортами, хлопче, - сказав цар. – Якщо в тебе нічого не вийде, то не зносити тобі голови.
Пригорюнився тут царевич. І раптом його погляд став ясним, – він згадав про мурах. Він спалив маленький кіготь – їхній подарунок. І тут же звідкись: з-під дверей, зі стелі, через вікна, почали до кімнати проникати мурахи.
- Що ми можемо зробити для тебе, золотоволосий царевичу?
- Розкладіть цю купу зерна за сортами: окремо жито, пшеницю та просо.
Мурахи впоралися з роботою за дві години. Юнак розклав скатертину-самобранку і від щирого серця нагодував мурах. Після того, як вони поїли і пішли, царевич ліг спати. Рано вранці цар разом із катом вирушив рубати юнаку голову. Побачивши їх, царевич не захотів пускати їх усередину, заявивши:
- Вам я не довіряю. Приведіть сюди чесних людей, які бояться божого гніву, нехай вони зайдуть першими і побачать мою роботу. А то людям, на кшталт вас, нічого не варто взяти та й перемішати жменю зерна, як увійдете.
Цар покликав чесних людей, які боялися гніву божого. Вони зайшли до кімнати і побачили, що зерно розкладено за сортами:
- Він переміг, він має отримати твою доньку, - сказали вони.
І знову запросив царевича до себе на обід цар. А наступного ранку сказав:
- Хочу, щоб ти приніс своїх білих птахів, щоб вони змагалися з моїми чорними птахами. Якщо мої птахи переможуть, – ти втратиш голову. Якщо ж мої птахи програють, – віддам за тебе свою доньку.
Вилетіли на бій чорні птахи царя, і померкло сонце – так їх було багато. Царевич був у глухому куті. Він не знав, що робити. І раптом, наче удар блискавки, спалахнула думка: пір’їна! Він вийняв із кишені пташине пір’я, подароване йому птахами, і спалив його. Розсікаючи повітря помахами могутніх крил, з’явилися незліченні зграї білих птахів. І зійшлися вони в битві, білі птахи та чорні. І впали з неба чорні птахи, і вкрили своїми бездиханними тілами землю. Жодного чорного птаха не залишилося в небі, усіх їх скинули звідти білі птахи. Юнак цього разу не виймав скатертину-самобранку. Він не хотів робити це в присутності царя.
- Я вас пізніше частуватиму, — пообіцяв царевич білим птахам. — А тепер летіть до своїх гнізд.
Потім, підійшовши до царя, юнак сказав:
— Нехай твої роки будуть довгими, царю. Хіба тобі не здається, що я пройшов випробування?
І цар відповів:
— Ти правий. Ти переміг. Моя дочка — твоя.
Сім днів і сім ночей тривав весільний бенкет. Царевич і царевна стали чоловіком і дружиною. Але, прийшовши до спальні, царевич вийняв свій меч і поклав його на ліжко між собою та дружиною.
— Що ти робиш? — заплакала царевна. — Якби ти знав, скільки славних юнаків, які сваталися до мене, втратили свої голови!
— Вибач мене, царевно, але сорок днів ми будемо жити з тобою, як брат і сестра.
Якось, коли юнак був у своїх покоях один, без хустки на голові, царевна, несподівано увійшовши до кімнати, побачила, що вона наповнена золотим сяйвом. Вона кинулася до батька:
— Ходімо швидше! Подивись на свого зятя…
Цар, цариця і царевна кинулися до покоїв царевича. А він до того часу вже пов’язав голову хусткою. Царевна підійшла до нього і зняла з голови юнака хустку. Покої знову наповнилися чудовим золотим світлом, що випромінювали його золоті кучері. Тут тільки цар зрозумів, що цей юнак — не хто інший, як син того царя, якому він платить данину.
— Вибач мене, царевичу, за всі ті небезпеки, яким я тебе піддавав, — почав благати цар.
— Що було, те було. Я тебе пробачив, тож дозволь мені повернутися до своєї країни з твоєю дочкою.
Радісний цар одразу погодився і відпустив молодих, наділивши їх багатими дарами та великим посагом. На шляху додому молодятам зустрілися зграї білих птахів, яких було так багато, що здавалося, ніби настала зима. Царевич розклав скатертину-самобранку і нагодував їх. Птахи пропустили їх далі. Потім вони прийшли до країни мурашок. Юнак їх також нагодував. Задоволені мурахи дозволили йому продовжити шлях.
Потім настала черга розстелити скатертину-самобранку перед сімома дівами. Наситившись, діви з радістю пропустили їх далі. Нарешті, вони підійшли до того місця, де їх чекав дракон. Царевич підняв голову, почав шукати в небі дракона. Він сподівався, що його наречена розповість дракону правду про те, що вони весь цей час жили разом, як брат і сестра, а не як чоловік і дружина.
— Чому ти так неспокійно дивишся в небо? — запитала царевна.
— Подивись! Бачиш — дракон. Я маю передати тебе йому, — відповів царевич.
Дівчина зблідла і затремтіла. Як тільки дракон опустився на землю, він одразу скинув свою драконячу шкіру і перетворився на юнака, дуже схожого зовні на дружину золотокудрого царевича. Як виявилося, це був не хто інший, як рідний брат царевни. Брат і сестра зі сльозами на очах і з радістю в серці обнялися і поцілувалися. Потім вони кинулися обіймати царевича. Дівчина розповіла своєму братові про те, як золотокудрий царевич пройшов усі випробування і здобув її руку.
— Мій батько був дуже жорстоким до всіх, хто сватався до моєї сестри. З їхніх черепів він збудував семиповерховий дім, — почав розповідати золотокудрому царевичу брат його дружини. — Я не міг винести жорстокість цього тирана. Я молився Богові, просив перетворити мене на дракона.
Брат царевни надів драконячу шкіру і перетворився на дракона. Він посадив собі на спину молодих і переніс їх на інший берег моря.
— Прощайте ж, друзі мої, — почав прощатися брат царевни.
— Постривай, зачекай. А ти що ж, так і залишишся драконом? Тепер все змінилося. Може, ти почнеш нове життя? — запитав його золотокудрий царевич.
— Взагалі-то мені сподобалася одна дівчина, — відповів йому брат царевни. — Я побачив її того дня, коли оточив біля Заборонного струмка військо твого батька. Це молодша дочка купця. Я подумав, що якби я їй сподобався, то я…
— Ось і чудово, — зрадів царевич. — Ходімо з нами.
Утрьох вони благополучно дісталися до столиці царства. У місті перший же зустрічний накинувся на них з кулаками. Він сердито закричав:
— Як ви сміли увійти до нашого міста з нареченою в білосніжній сукні, коли у нас траур і всі носять чорний одяг? Хіба ви не знаєте, що все наше царство оплакує втрату нашого золотокудрого царевича?
Царевич дав йому золоту монету і сказав:
— Біжи швидше до царя і скажи йому, що його зниклий син повернувся.
Цар нагородив гінця і з музикантами вийшов із палацу зустрічати сина. Молодша дочка купця сумно спостерігала з вікна за церемонією зустрічі. Золотокудрий царевич підійшов до неї і сказав:
— Ходімо зі мною, красуню. Якщо твоя доля — вийти заміж за царевича, то не відвертайся від неї.
Влаштували великий бенкет. Богос одружився зі старшою дочкою купця. Бедрос — із середньою. Брат царевни Чін-ма-Чін одружився з молодшою дочкою купця. Ну а золотокудрий царевич і царевна Чін-ма-Чін відсвяткували своє весілля вже в стінах рідного дому. Бенкет тривав сім днів і сім ночей. Усі, хто бажав, могли прийти на нього і привітати молодих. Їхні мрії збулися, так нехай же збудуться і ваші.
Інші казки
