Змієня Оцаманук і Аревманук, той, на кого розгнівалося сонце
Жив-був цар. У царя ніколи не було дітей. Одного разу він полював у горах і побачив, як гадюка на сонечку грається зі своїми гадючатами."Ось, — подумав цар, — навіть у гадюки є діти. А я бездітний. Немає в мене ні сина, ні дочки, навіть гадючати немає".
А як повернувся він додому, кажуть йому:
— Народився у цариці син: голова людська, тулуб гадючий.
Назвали царевича Оцамануком, що якраз і значить "гадюча". Чим тільки не намагалися його годувати — від усього він відмовлявся, вимагав людського м'яса. І ось наказав цар, щоб приводили до палацу щодня по молодій дівчині Гадючаті на обід.
Настала черга сім'ї одного бідного селянина. Було в нього дві дочки: одна рідна, інша падчерка. Каже він дружині:
— Твою дочку поведемо до палацу.
А мачусі хочеться нерідну дочку відвести. Вона й кинулася скандалити й чоловіка свого переспорила. Стала вона чоловікову дочку до Гадючати збирати. Плаче дівчина, плаче батько, та нічого не вдієш, вранці треба до палацу йти.
Лягли вони спати. І бачить дівчина сон, а в сні з'явився їй хтось, не зрозумієш хто, і каже: "Нічого не бійся, візьми з собою глечик молока, ніж і волочу шкуру. Загорнися в шкуру, підійди до Оцаманука-Гадючати, розріж на ньому гадючу шкіру й умій його молоком. Побачиш, що буде".
Вранці дівчина каже селянину:
— Не плач, батьку. Нехай буде, що буде. Тільки я хочу взяти з собою глечик молока, ніж і волочу шкуру.
Селянин приготував усе, про що просила дочка, і, понуривши голову, повів її до Гадючати. Нещасну завели до однієї з кімнат царського палацу й замкнули двері на замок. Дівчина оглянулася: напівтемний зал здавався величезним, бо його стіни були вкриті пітьмою. Не гаючи часу, вона з головою загорнулася у волочу шкуру, сховавши на грудях ніж. Глечик з молоком стояв на підлозі, зовсім поруч.
Раптом почувся шелест. Крізь невелику щілину у складці волочеї шкури дівчина побачила, як підповз до глечика з молоком Оцаманук і почав пити. Відхлипнувши трохи молока, він зупинився: вузьке горлечко не дозволяло йому пити далі. Тоді Оцаманук згорнувся кільцем, поклав голову собі на хвіст і заснув.
Як тільки це сталося, дівчина скинула з себе волочу шкуру і швидкими рухами ножа розрізала на Оцамануку гадючу шкіру. Після цього вона взяла глечик з молоком і почала мити ним тіло царевича. Після того, як усе тіло Гадючати було вмите молоком, Оцаманук прокинувся і почав битися в судорогах, так що ударом хвоста збив дівчину з ніг. Похитнувшись, вона впала, вибивши при цьому собі передній зуб, і непритомніла.
Коли дівчина отямилася, вона побачила, що над нею схилився гарний юнак. Оглянувшись, вона побачила розбитий глечик, волочу шкуру й гадючу шкіру.
— Так, це я, — Оцаманук, — сказав юнак. — Ти врятувала мене. Чари зруйновані. Я тепер — людина.
Радощі царя й цариці не мали кінця. Не довго думаючи, вони влаштували весілля: дівчина з радістю погодилася вийти заміж за царевича Оцаманука.
На весільний бенкет, як і належить, запросили й батьків дівчини — батька, мачуху та її дочку. Бенкет тривав сім днів і сім ночей, а на восьмий день сталася біда — на царство напали вороги. Тоді Оцаманук зібрав військо і пішов з ним на ворога.
Тим часом мачуха, яка палала від заздрості, вирішила підмінити наречену. Їй допомогло те, що в місті й у палаці в цей час панувала паніка, та й дівчата були дуже схожі одна на одну. Переодягнувши свою рідну дочку у весільну сукню, мачуха залишила її у палаці, а дівчину — дочку селянина й дружину Оцаманука — вона таємно вивела з міста й кинула саму у далекому лісі. Довго блукала дівчина лісом, поки не вийшла на одну лісову хатинку. Там жили чоловік із дружиною, у яких був золотоволосий син-красень, якого звали Ареваманук, що значить "дитя сонця". Ареваманук дуже пишався тим, що він народився таким гарним і сильним. Це зіпсувало його характер, і він став дуже зарозумілим і гордовитим.
Сім'я Ареваманука прихистила бідолашну. Їхній син, Ареваманук, подружився з дівчиною. Дружба переросла у прив'язаність, прив'язаність — у захоплення, а захоплення — у кохання. І незабаром дівчина стала Аревамануку дружиною.
Якось раз полював Ареваманук у лісі. Дивиться він: на березі річки стоїть юнак і весь палає, ніби вогонь.
— Хто ти такий? — запитав Ареваманук.
— Я Арекаг, — сонячний промінь, — була відповідь.
— Ти що тут робиш? Хочеш ліс спалити? Ну-мо, забирайся звідси геть! — грізно сказав Ареваманук і підняв свій меч.
— Так тобі не дає спокою сонячний промінь? Що ж, раз так, то знай: ніч, що настане сьогодні, буде для тебе вічною. Ти зможеш жити лише вночі. І горе тобі, якщо впаде на тебе промінь сонця — ти загинеш. Тож не гаяй час і збудуй собі схованку, — сказав Арекаг, блиснув вогнем і зник.
Жах обійняв Ареваманука. Кинувся він будувати шалаш, а як збудував його, так і не смів із нього показуватися при денному світлі. Пішла дружина Ареваманука шукати чоловіка й знайшла його у закинутому кутку лісу, у шалаші. Розповів їй Ареваманук усе. Розказав про своє страшне прокляття. Залишилася дружина з чоловіком у шалаші, вирішивши не кидати його в такій біді самого.
Незабаром у них народився син.
— Ти мусиш піти звідси до людей, — сказав Ареваманук. — Інакше наш син одичає в лісі.
Написав він листа й віддав дружині. Взяла вона дитину й, прийшовши до батьків Ареваманука, вручила їм послання від їхнього сина.
Ареваманук написав: "Посилаю до вас свою дружину з сином, а мені не можна при денному світлі бути ніде, окрім свого шалашу, інакше загину". З радістю прийняли батьки Ареваманука невістку з онуком. Одного разу почули вони, як їхня невістка в темряві дитину колише.
— Спи-засинай, синочку, баю-бай, — примовляє вона.
І чийсь чоловічий голос вторить:
— Баю-бай.
Здивувалися вони: хто б це міг бути? Почали допитувати невістку, і врешті вона зізналася.
— Це, — каже, — ваш син припливає вночі, хочеться йому свого маленького синочка подивитися. Але ви його в дім не запрошуйте, він завжди повинен на світанку бути в своєму шалаші, інакше його вразить смерть.
Зачекали старі ночі. Прокралися в сад. Бачать, їхня невістка ходить і колише сина на руках. Раптом чують, хтось кличе її й тихенько пробирається між дерев. Вдивилися, а це їхній син. Схопили вони його, цілують, обіймають, тягнуть у дім.
— Не чіпайте мене, — благав Ареваманук. — Не можу я увійти в дім, не можу залишитися у вас — загину.
Не повірили йому батьки, втягли в дім, поїли його, нагодували, заговорили. Забув про все Ареваманук, а з першим променем сонця впав на землю, і його дихання зупинилося. Але життя ще ледь теплилося в ньому. Мати й батько обливались сльозами, рвали на собі волосся, але нічого не могли вдіяти. А наступної ночі приснився матері Ареваманука сон. З'явився їй у сні хтось, не зрозумієш хто, і каже: "Вставай швидше, взуй залізне взуття, візьми залізний посох і йди на захід. Там, де взуття твоє проноситься, а посох зламається, знайдеш ти засіб воскресити свого сина".
Встала мати, взула залізне взуття, взяла залізний посох і пішла на захід. Довго йшла, не рік і не два. Пройшла вона країну білих людей, потім країну чорних людей, потім навколо неї лише літали птахи й бігали звірі, а потім і тих не стало, і дійшла вона до краю землі. А на краю землі стояв прекрасний палац із блакитного мармуру. Підійшла вона до палацу, і тут розколовся її залізний посох, проносилося її залізне взуття. Пройшла вона через арку, потрапила в розкішний сад, пройшла його, бачить — знову блакитна арка. Минула вона дванадцять садів і дванадцять арок і потрапила в блакитну спальню, де тихо лежали й спали рівно тисяча зірок.
Пішла вона далі. Бачить — стоїть золота тахта, а на тахті сидить цариця світла — Луйс, мати Арекага — золотого сонячного променя. Побачила вона матір Ареваманука й каже:
— Навіщо ти прийшла до мене, жінко?
— Прийшла я тебе благати, щоб повернула ти життя моєму синові, — відповіла мандрівниця з поклоном.
— Поганого сина ти виростила, — відповіла цариця Луйс. — Зіпсувала його. Став він злим і хотів убити Арекага — мого сина.
Похилила голову мати Ареваманука, почервоніла від сорому й сказала:
— Ти права, царице, але він дуже багато вистраждав і змінився. Прости його, поверни йому життя. Ти мати, і я мати, ти мусиш мене зрозуміти.
— Нехай буде так, — зітхнула цариця Луйс. — Сховайся он там, за перламутровою завісою. Зараз на землі настане ніч, і Арекаг — сонячний промінь — прийде додому. Викупається він у басейні, а ти, коли він вийде, зачерпни звідти води й цією водою умій його.
Щойно вона це сказала, увійшов Арекаг, блищачи вогнем, і занурився у басейн. А коли він вийшов, мати Ареваманука зачерпнула води й з повним глечиком вирушила в зворотний шлях. Умила вона сонячною водою Ареваманука, і він воскрес, і прокляття було знято з нього.
Вість про це чудо облетіла всі краї, і почув про нього Оцаманук, який повернувся з війни. Як приїхав він до палацу, так одразу зрозумів, що дружину його підмінили. Направився він до Ареваманука попросити поради у його матері, чи не допоможе вона його горю, чи не знайде засобу відшукати дружину, без якої був би він досі гадюкою.
Оцаманука добре прийняли, посадили за стіл, стали частувати. Розповів їм Оцаманук усе по порядку, а як дійшов до того місця, що дівчина, яка його врятувала, відхилившись, впала й зламала передній зуб, невістка посміхнулася, і заблищав у неї в роті золотий різець. Впізнав Оцаманук свою кохану дружину. Розгубилися тут усі й не знають, що робити.
Оцаманук відвів Ареваманука вбік і каже:
— І ти не винен, Ареваманук, і я не винен. Так склалося наше життя. Давай випробуємо долю. Накормимо дружину солоним хоравацем, а самі візьмемо в руки по склянці води, у кого вона пити попросить, тому й дружиною буде.
Сіли вони на коней і виїхали в поле. Вийшла дружина з дитиною на руках й покликала:
— Ареваманук!
Він зійшов з коня, хотів їй води піднести, а вона тут же покликала:
— Оцаманук!
Той теж зійшов з коня. Жінка, стоячи між ними, сказала:
— Ареваманук, ось твій син. Сина я віддаю тобі, вирости його, а я піду з Оцамануком, бо я його законна дружина.
Взяла вона склянку води, випила й пішла з Оцамануком. З неба впало три яблука: одне тому, хто розповідав, одне тому, хто слухав, одне тому, хто на вус намотав.
Інші казки
