Джек Хеннефорд
Жив на світі старий солдат. Довго довелося йому воювати — так довго, що зрештою він зовсім обносився і не знав, куди податися, щоб добути грошей. Піднімався він на вересові пагорби, спускався в долини, поки нарешті не дістався до однієї ферми. Фермер на той час був у від’їзді — він вирушив на ринок, — а дружина його залишилася вдома. Була вона дурна, як пень. Правда, і сам фермер розумом не відзначався, тож важко сказати, хто з них був дурніший. Ну, а коли ви почуєте весь розповідь, то самі це вирішите.Отож, виїжджаючи на ринок, фермер сказав дружині:
— Даю тобі десять фунтів золотом. Дивись, бережи їх, поки я додому не повернуся!
Якби він не був набитим дурнем, ніколи б не залишив гроші дружині.
Щойно він зник із очей, дружина й каже собі:
— Ось я сховаю ці гроші від злодіїв! Зав’язала всі десять фунтів у вузлик, пішла в кімнату й сховала над каміном.
«Тут їх ніякому злодію не знайти!» — думає. А в цей самий час до дому підходить старий солдат Джек Хеннефорд і стукає в двері.
— Хто там? — питає фермерша.
— Джек Хеннефорд.
— Звідки йдеш?
— З раю.
— Господи помилуй! То ти, мабуть, бачив там мого покійного чоловіка?
А треба сказати, що за фермера вона вийшла вдовою, тому зараз питала про свого першого чоловіка.
— Як не бачити, бачив, — відповідає солдат.
— Ну, і як він там живе? — питає фермерша, а сама вже розчулилася.
— Та так собі. Чинить старі чоботи. А їсть одну капусту.
— Ох, бідолаха! — каже фермерша. — А не просив він мені щось передати?
— Як же! — каже Джек Хеннефорд. — Сказав, що шкіра для латання в нього вся вийшла, а в кишенях пусто. Значить, не завадило б тобі послати йому кілька шилінгів — було б на що шкірою запастися.
— Пошлю, пошлю! Благослови, Господи, його грішну душу…
І ось фермерша побігла в кімнату, дістала вузлик із десятьма фунтами й віддала його солдату.
— Передай моєму чоловікові, — каже, — щоб узяв із цих грошей скільки треба, а решту назад прислав.
Джек забрав гроші й не став довго думати, а поспішив якнайшвидше втекти з ферми.
Тим часом фермер повернувся додому й запитав дружину про гроші. Та розповіла йому, що відправила їх з одним служивим на небо, у рай, своєму покійному чоловікові, щоб той купив собі шкіри — святим і ангелам чоботи латати.
Фермер дуже розсердився на дружину й сказав, що в житті не зустрічав такої дурниці. А дружина сказала, що він ще дурніший, коли довірив їй гроші.
Однак сперечатися було ніколи; фермер скочив на коня й пустився в погоню за Джеком Хеннефордом. Почув старий солдат стукіт копит і здогадався, що це фермер за ним женеться. Влігся він на землю, однією рукою очі прикрив, іншою на небо вказує і сам туди ж дивиться.
— Що ти тут робиш? — запитав його фермер, зупинивши коня.
— О Господи! Ось диво так диво! — скрикнув Джек.
— Що за диво?
— Та он там чоловік прямо на небо летить, ніби по землі біжить.
— Ти й зараз його бачиш?
— Бачу.
— Де ж він?
— Злазь із коня й лягай на землю!
— А ти коня подержиш?
Джек охоче погодився. Отож фермер ліг на землю.
— Нічого не бачу, — каже.
— Прикрий очі долонею, і одразу побачиш, як чоловік у весь дух летить.
І справді, фермер побачив, як чоловік у весь дух летить, тільки це був Джек Хеннефорд — він скочив на коня й подався геть.
Повернувся фермер додому пішки, без коня. — Ось бачиш, — сказала йому дружина, — виходить, ти ще дурніший за мене. Я зробила лише одну дурість, а ти цілих дві!
Інші казки
