Джип і відьма з Уолгрейва
Джип і відьма з УолгрейваДавним-давно у веселому, світлому лісі, що починався одразу за селом Уолгрейв у Нортгемпширі, жили-були ельф і відьма.
Відьму звали Хауліт – жила вона в похилому будиночку під солом’яною стріхою на північній околиці лісу, і був у неї кіт на ім’я Чорнулин. Кіт мив, підмітав, прибирав і готував, а нагороду отримував лише пинки та штовханину, бо відьма Хауліт була жорстокою, жадібною і сварливою. Усі в Уолгрейві її боялися і намагалися триматися від неї подалі.
Ельфа звали Джип; жив він сам на південній околиці лісу в дуплі старого дуба, якому було років двісті, якщо не більше. Це був жвавий маленький чоловічок із веселим обличчям, зеленими променистими оченятами та солом’яним волоссям. Носив він яскраво-зелений камзольчик під колір очей і червоний ковпачок, що йому дуже пасував.
Ти питаєш, чи був він добрий, чи лихий? На це питання нелегко відповісти. Якщо він прокидався в гарному настрої – то весь день був лагідним і слухняним. Наприклад, зачарує він сокиру Віля-дроворуба – і Віль нарубає вдвічі більше дров, а втомиться – вдвічі менше. Або навчить старого Роба чарівному слову, торкне той кайлом величезного каменя – і камень розсиплеться на дрібні шматочки; бери й мости дорогу.
А якщо Джип прокидався не в гуморі, тоді від його витівок рятунку не було. Пошепоче над вершками – і бідній служниці за весь день не збити навіть шматочка масла. Або перетвориться на триногу табуретку, сяде на неї селянин, а табуретки як не було – розтане в повітрі. Одним словом, хоч Джип і був ельфом, він був схожий як дві краплі води на будь-яку дитину, може, на того хлопця, що читає зараз ці рядки, або на дівчинку з дитячої пісеньки: коли він був хороший, то дуже-дуже хороший, а коли поганий – то просто жахливий.
Зрозуміло, нікому не подобалися витівки Джипа. Але довго на нього ніхто не сердився. І всі мешканці Уолгрейва – господарі, робітники, Віль-дроворуб, Роберт – майстер доріг і сам Джип – жили дружно та весело аж до того злощасного дня, коли старій відьмі Хауліт набридли раптом кролики, ягоди та горіхи, а найбільше – молоко, яке вона крала у селян: доїла вкравки корів на пасовищі.
– Давненько я не їла смажених ельфів. Ах, як вони смачні зі шматочком свіжого ячмінного хліба, – сказала відьма Хауліт і штовхнула кота Чорнулина.
– Мий, підмітай, скреби та прибирай,
І лови мишей! А як ні, ледачий коте,
Вижену геть! – сказала вона котові, ще раз штовхнула його, взяла старий мішок, у який збирала жолуді, каштани та лісові горіхи, і пішла до старого вікового дуба, у дуплі якого жив Джип.
Підійшла, постукала палицею по могутньому стовбуру, порізаному глибокими зморшками.
– Миленький, гарненький Джипе, – прохрипіла вона прикидно-ласкаво, – вилазь швидше з дупла. Дивись, я принесла тобі повний мішок вишні, такої солодкої, такої стиглої!
– Солодка, стигла вишня! – вигукнув Джип, розчинив дверцята і радісно вискочив назовні. – Оце так удача! А я сиджу у себе в гостиній і думаю: добре б зараз поласувати солодкою, стиглою вишнею. Де вона у тебе, добра Хауліт?
– Ось вона, у мішку, – відповіла відьма і, розв’язавши мішок, зробила в ньому зовсім маленьку дірочку.
– Не бачу, – заглянув Джип у чорне черево мішка.
– А ти нахилися і побачиш, – сказала відьма і штовхнула його кістлявою рукою в мішок. – Ага! – вигукнула вона задоволено і зав’язала мішок міцніше, щоб Джип не вискочив. – Дивись, щоб вишневою кісточкою не подавився, мій пташку!
Накинула мішок із Джипом на плечі і попрямувала до свого похилого будиночку під солом’яною стріхою на інший кінець лісу.
Іде відьма лісом і раптом згадала, що на пасовищі біля млина бачила вчора багато грибів. «Ах, як смачно – смажений ельф із грибами», – подумала старуха, кинула мішок із Джипом під великим в’язом, а сама пішла на пасовище збирати гриби. Лише відьма пішла, Джип почав кричати, руками-ногами б’є. Хоче з мішка вискочити, але нічого не виходить: дуже міцно мішок зав’язаний. «Хоч би хто поруч був, виручив би мене», – подумав бідолаха Джип: адже скільки разів він допомагав людям! Раптом чує, зовсім поруч дерево рублять – та це ж Віль-дроворуб!
– На допомогу! – закричав Джип. – На допомогу!
Але лісові голуби на вершині в’яза гули так голосно, що Віль-дроворуб не почув криків про допомогу. Тук-тук-тук – продовжував він міряно рубати сокирою.
– На допомогу, Вілю! – з усіх сил заверещав Джип. – Швидше сюди!
Але пробіг ясноглазий горностай, зашурхали сухі листя, і Віль-дроворуб знову нічого не почув. Тук-тук-тук – продовжував зовсім поруч стукати сокира.
– На допомогу! – втретє закричав Джип. – Ох, Вілю, допоможи!
Нарешті почув дроворуб чийсь тоненький голос. Опустив сокиру, озирнувся.
– Ніби це Джип, – сказав він, почухавши потилицю. – Та де ж це він? Знову, мабуть, якусь витівку задумав.
Взявся був за сокиру, а Джип знову кричить: – Які там витівки, Вілю! Заманила мене відьма Хауліт у мішок. Боюся, смажитиме мене сьогодні на вечерю.
– На неї схоже!
Підійшов дроворуб до мішка, розв’язав мотузку, вискочив на волю Джип, все ще від страху зуб на зуб не попадає. Але побачив могутнього дроворуба, вдихнув свіжий лісовий повітря і одразу повеселішав.
– Дякую тобі, Вілю, що врятував мене. Давай тепер наб’ємо мішок гілками та колючками. Нехай відьма думає, що це я в мішку.
Нарубав Віль шипшини та ожини, набили вони повний мішок колючими гілками і міцно-наміцно зав’язали. Побіг Джип додому, у дупло вікового дуба, а Віль знову взявся рубати дрова.
Повернулася відьма Хауліт із грибами, перекинула мішок через плече і здригнулася: щось мішок дуже колючий.
– Хто б подумав, що ельфи носять у кишенях голки та шпильки, – пробурчала відьма. – Колі, колі, мій милий! Прийдемо додому, я тобі вже задам!
Прийшла стара відьма додому, штовхнула кота, а він, бідолаха, тільки-но біля вогню приляг: цілий день мив, чистив, готував і прибирав. Взяла відьма мітлу і давай бити мішок. Била, била, доки не втомилася. Розв'язала мішок, а там колючі сучки.
Розлютилася відьма, що даремно старалася; не знає, куди подітися від досади; хотіла кота відлупцювати, та той юркнув у двері, втік у ліс і сховався в гущавині.
– Джип думає, що перехитрив мене, – пробурмотіла відьма. – Ну це ми ще побачимо!
На ранок встала рано, штовхнула Чорнулина, крикнула йому:
– Три, мети, скреби й мий,
І лови мишей! А не то, ледачий кіт,
Прожену взашеї! –
Штовхнула ще раз, взяла мішок, у який збирала букові горішки, каштани та жолуді, і вирушила на південну околицю, де у віковому дубі жив Джип. Постукала тричі по зморшкуватій корі могутнього дуба і каже ласкавим голосом:
– Миленький, славненький Джип! Іди сюди, подивись: я тобі суничок принесла, таких солодких, таких соковитих!
– Соковиті, солодкі сунички! – вигукнув Джип, відчинив дверцята і вискочив назовні. – Яка удача! А я сиджу й думаю, добре б зараз поласувати соковитими, солодкими суничками. Де вони в тебе, добра Гауліт?
– Ось вони, у мішку, – відповіла старуха і привідкрила мішок.
– Не бачу, – каже Джип, заглядаючи в чорне черево мішка.
– А ти нахилися і побачиш, – сказала відьма, штовхнула Джипа кістлявою рукою, і він полетів прямо в мішок. – Попався! – зраділа відьма і зав'язала мішок міцніше, щоб Джип не вискочив. – Дивись, мій пташку, не подавися солодкими, соковитими суничками.
Перекинула через плече мішок з бідним Джипом і пішла до себе в похилий домик на північній околиці лісу.
Ковзає відьма лісом і раптом згадала, що біля паркану біля млина росте майоран – чудова приправа для смаженого ельфа. Кинула мішок під березу і пішла зірвати духмяної травички.
Тільки відьма пішла, давай Джип у мішку стрибати, битися, хоче на волю вибратися – нічого не виходить: дуже міцно зав'язала відьма мотузку. «Був би хто поруч, допоміг би», – думає бідолаха Джип, згадуючи, скільки разів допомагав він людям. Раптом чує, хтось б'є кайлом каміння. Та це ж Роб – дорожній майстер щебінь колотить.
– На допомогу! – закричав Джип. – Ей, старий Робе, на допомогу!
Але в кроні тонкої берези над головою голосно застукав зелений дятел, і Роб – дорожній майстер нічого не почув, знай колотить каміння.
– На допомогу! – знову закричав Джип. – Ох, Робе, виручай! А тут руда білка побачила, як мішок по землі стрибає, і незадоволено затріщала. Роб знову не почув бідолагу Джипа.
– На допомогу! – втретє крикнув Джип. – Робе, будь ласка, допоможи!
Почув старий Роб тоненький голосок, кинув кайло на землю і не поспішаючи оглянувся навколо.
– Ніби це Джип, – сказав він, почесуючи потилицю. – Де ж це він? Знову якусь витівку задумав?
Хотів уже взятися за своє кайло, а Джип знову кричить:
– Так, так, це я, Джип! Яку витівку! Заманила мене відьма Гауліт у мішок. Здається мені, повечеряє вона сьогодні смаженим ельфом.
– На неї схоже! – сказав Роб, закрокував до мішка і розв'язав його.
Вискочив звідти тремтячий Джип, але побачив доброго старого Роба, вдихнув свіжого лісового повітря і одразу пожвавів.
– Дякую тобі, Робе, що ти мене врятував! – вигукнув він. – Давай насиплемо повний мішок щебеню. Нехай відьма Гауліт думає, що це я в мішку.
Роб охоче приніс щебінь, насипали вони повний мішок, зав'язали міцніше мотузку, і побіг Джип до себе в дупло вікового дуба, а старий Роб знову пішов каміння колоти.
Повернулася відьма, підняла мішок, перекинула через плече і застогнала: щебінь важкий, гострі краї в спину впираються.
– Хто б подумав, що в ельфів такі кістляві боки, – пробурчала вона. – Ну, постривай, мій милий, повернемося додому, я тобі кісточки-то перелічу!
Прийшла відьма Гауліт додому, штовхнула кота, а він, бідолаха, тільки-но до вогню приліг: цілий день чистив і мив, пил витирав і підлогу підмітав. Взяла відьма мітлу і давай бити мішок із камінням. Била, била, навіть піт пробив. Розв'язала мішок, а там щебінь. Розлютилася відьма ще більше, не знає, куди подітися від досади. Дісталося б Чорнулину на горіхи, та юркнув він у двері, втік у ліс і сховався в гущавині.
– Другий раз плутішка Джип перехитрив мене! – вигукнула відьма. – Ну вже втретє йому це не вдасться!
На ранок встала відьма рано, штовхнула Чорнулина і каже:
Ший, латки став, полагоджуй,
Прас, гладь та ший!
А як ні, лінивий кіт,
Прожену взашеї!
Ще раз штовхнула кота, піднялася до своєї спальні та переодяглася бродячою торговкою. Наділа довгу чорну спідницю, сіру кофту, насунула на очі солом’яний капелюх, а на плечі накинула шаль. Потім взяла великий короб з усілякою всячиною та повісила його собі на груди. Що тільки не було в цьому коробі: нитки з голками, ґудзики, шпильки та стрічки, брошки, панчохи та фартухи, але найспокусливішими були червоні саф’янові черевички.
Цього разу відьма Хауліт не пішла до вікового дуба, де жив Джип, а довго блукала лісом, поки не почула дзвінку пісеньку, яку співав веселун Джип. Поковзала відьма на голос, бачить, Джип йде стежкою, співає та пританцьовує. Як завжди, у зеленому кафтанчику під колір очей, у червоному ковпачку на жовтих косицях.
– Добрий день, містере Джип! – вигукнула переодягнена відьма. – Як ви чудово співаєте! Як вам личить зелений камзольчик, як гарно сидить червоний ковпачок! А в мене є дещо цікаве для такого франта, як ви. Що ви скажете, містере Джип, про червоні саф’янові черевички?
Піднявся на пальчики Джип, ухопився рученятами за край короба та заглянув у нього.
– Щось не можу розгледіти, – сказав він.
– А ви стрибніть у короб, містере Джип, і розглядайте, скільки душі забажає, – запропонувала хитра відьма.
Стрибнув Джип у короб, сів зручніше та почав крутити червоні черевички.
– Ага, попався! – тріумфально вигукнула відьма, захлопнула короб і замкнула його міцно, щоб Джип не вискочив. – Ось тепер міряй! Та дивись, щоб не тисли, мій пташку!
І поковзала до себе додому на північну околицю лісу. Іде, не зупиняється, короба з рук не випускає. Так і прийшла додому з коробом, у якому страждав бідолашний Джип.
– Смажений ельф на вечерю! – облизнулася відьма, штовхнула мимохіть кота – а він тільки-но приліг біля вогню: цілий день шив та полагодив, шив латки та прасував, – і наказала йому: – Іди принеси дров, ледащо! Буду піч топить.
Поплівся кіт за дровами, приніс охапку, кинув біля вогнища, згорнувся калачиком і знову задрімав.
– Смажений ельф на вечерю, – промуркотіла відьма і знову штовхнула кота: – Іди, ледащо, принеси води з колодязя, я пити хочу!
Потягся кіт до колодязя, набрав води, налив у глечик, поставив його на стіл, а сам знову згорнувся калачиком і спить.
– Смажений ельф на вечерю, – проквакала стара відьма і знову штовхнула кота: – Іди, недбала скотино, випічи мені ячмінний хліб! Пішов кіт на кухню, став тісто місити. Відкрила стара короб:
– Ну-ка, мій пташку, іди сюди!
Виліз маленький Джип із короба, тремтить від страху.
– Усі кажуть, ти дуже розумний. Відчини дверцята, заглянь у піч, чи гарний там жар, щоб тебе спекти. – А сама потирає кістляві руки, хихикає, облизується.
– Попроси, щоб сама відкрила, – прошепотів Чорнулін Джипу.
– Ти спершу сама покажи, як дверцята відчиняються. Я не вмію.
– Хто тебе розумником назвав, той сильно помилився, – буркнула зла відьма. – Дивись, це дуже просто. – Протягнула руку та відкрила важкі чавунні дверцята. – Ну, тепер спробуй, чи гарний жар?
– Нехай спершу сама спробує, – прошепотів Чорнулін.
– А як спробувати? Я не вмію, – каже Джип.
– От дурень так дурень! – розсердилася відьма. – Та простіше простого. Дивись!
Зігнулася стара навпіл, сунула в піч руку, а потім і голову.
– Швидше! – крикнув Чорнулін. – Штовхай її, що є сили! Стрибнув кіт зі столу, де тісто місив, штовхнули вони відьму в вогонь, захлопнули швидше дверцята та замкнули на засув.
– Від поганого сміття гарний жар, – сказав задоволений кіт і підкинув ще полінь.
Розгорівся вогонь, загуло полум’я в трубі та лизнуло солому на даху. Зайнявся дах, а за ним і весь дім.
– Тікаймо! – закричав кіт.
Схопилися вони за руки та побігли із палаючого дому. Незабаром від нього лишилися лише головешки.
Пішли Джип із котом через ліс на південну околицю, де стояв віковий дуб, і стали там разом жити. І вся село Волґрейв, Віль-дроворуб, Роб – дорожній майстер і, звичайно, маленький Джип із котом Чорнуліном – усі-усі дуже раділи, що немає більше злої відьми. І з того часу всі вони жили весело та щасливо.
Інші казки
