Легенда про Макбета

Року приблизно 1033 Шотландією правив добрий старий король Дункан. У нього було два сини — Малькольм і Дональбейн. У ті часи Шотландія страждала від набігів войовничих данців. Данські воїни, висадившись на британському березі, руйнували все, що їм траплялося під руку. Спалювали будинки й замки, навіть церкви, забирали награбоване, сідали знову на свої вітрильні човни й відпливали геть.

І ось вже не вперше численний флот данців причалив до берегів Шотландії й висадився поблизу Файфа. Проти чужинців шотландці зібрали могутню армію, але оскільки король Дункан був уже надто старий, а його сини — надто молоді, армію очолив, за наказом короля, його найближчий родич Макбет.

Макбет був сином тана гламіського. Тан — це володар земель у Гламісі. Макбета всі вважали хоробрим воїном. На чолі армії шотландців, разом із вірним Банко, таном лохаберським, він дав відсіч данцям. Шотландці здобули велику перемогу, розбили данців і змусили їх відступити до своїх човнів, кинувши поранених і не поховавши загиблих.

Прогнавши данців, Макбет із переможною армією повернувся на північ Шотландії до Форресу.

Ходили чутки, що у Форресі жили три віщунки — три старі жінки, які вміли чаклувати й передбачати долю. Навіть такі безстрашні воїни, як Макбет, тоді вірили у відьом.

Три віщунки сховалися на болоті біля дороги й почали чекати Макбета. Коли він з’явився на чолі своєї армії, перша віщунка не злякалася, вийшла до нього й сказала:

— Вітаю тебе, Макбете, вітаю тебе, о славний тане гламіський!

За нею вийшла друга віщунка й сказала:

— Вітаю тебе, Макбете, вітаю тебе, о славний тане кавдорський!

А третя віщунка вийшла й вигукнула:

— Вітаю Макбета, якому судилося стати королем Шотландії!

Не встиг Макбет очуматися від подиву, як з’явився верхи гонець, який повідомив, що батько Макбета помер. А отже, Макбет і справді став тепер таном гламіським.

Незабаром після першого гінця з’явився й другий. Він приніс добрі вісті від короля Дункана. Король дякував Макбету за перемогу й повідомляв, що тан кавдорський повстав проти нього, тому всі його землі тепер належать переможцю Макбету. А отже, Макбет відтепер став і таном кавдорським.

Виходить, два пророцтва старих відьом уже збулися. І Макбет задумався, що зробити, щоб збулося й третє — як стати королем.

А треба вам сказати, що в Макбета була дружина, жінка хитра й дуже честолюбна. Вона скористалася своєю владою над ним і переконаннями, докорами та погрозами змусила його повірити, що він здобуде корону, якщо вб’є старого, доброго короля. Макбет дуже довго опирався її наговорам. Йому зовсім не хотілося вбивати старого короля, свого доброго друга. Але чого не досягне хитра, честолюбна жінка! Та ще й пророцтво віщунки… І Макбет здався. І задумав, як убити короля.

Він запросив короля Дункана до себе в гості, у свій замок біля Інвернесса. Разом із дружиною він щиро прийняв короля та всю його свиту, влаштувавши їм розкішний бенкет.

Вже глибокої ночі королю захотілося покинути бенкетуючих і піти спати. Макбет провів його до розкішних покоїв, приготованих заздалегідь.

У ті далекі, дикі часи існував звичай, що біля дверей опочивальні, де спав король, несли варту двоє хоробрих воїнів. Леді Макбет знала, кого призначено вартовими цієї ночі, і напоїла їх вином, у яке підмішала снодійний напій. І коли король пішов до своїх покоїв і ліг спати, вартові тут же звалилися в мертвій соні біля його дверей. Тепер їх не розбудила б навіть військова труба.

Усю цю ніч лютувала буря, але ні виття вітру, ні удари грому не порушили сон короля, бо він був уже старий і надто втомлений після довгої дороги й багатого бенкету.

Звичайно, і вартові не прокинулися.

Лише один Макбет не лягав, сон не йшов до нього. Його мучили сумніви: чи варто було задумувати таку небезпечну гру? Адже якщо королю судилося померти, все має статися цієї ж ночі. Леді Макбет була поруч.

— Сороміться, — казала вона, — вас турбує не совість, а боягузтво! Будьте чоловіком! Якщо мужність вас покинула, я, слабка жінка, сама це зроблю.

Макбет не міг більше слухати принизливі слова й пішов довгими коридорами замку до покоїв короля.

Він вихопив із піхов кинджали, що висіли на поясах сплячих вартових, і, увірвавшись до покоїв короля, встромив їх прямо в серце старого Дункана. Після цього Макбет вклав забризкані кров’ю клинки в руки воїнів і вимазав їм обличчя кров’ю, щоб усі подумали, що це вони вбили доброго короля.

На ранок у великому залі замку зібралися всі знатні лорди й дворяни, що входили до свити короля. І обидва його сини — Малькольм і Дональбейн. Очікуючи виходу Дункана, вони обговорювали страшну бурю, що лютувала вночі.

— Ви чули, як вив вітер? Ніби всі чорти пекла заспівали.

— Метушилися тіні, скрипіли віконниці, а десь недалеко гукала сова.

— І гавкали собаки. А коні короля Дункана вирвалися на волю й перегризли один одного. Мабуть, збожеволіли.

— Не до добра це.

— Не до добра…

Король все не виходив із своїх покоїв, і схвильовані вельможі послали до нього одного зі знатних дворян. Зі всією пошаною він наблизився до покоїв короля, відчинив двері й — о, жах! — перед ним лежав Дункан, мертвий і нерухомий. А поруч — двоє вартових із кривавими кинджалами в руках.

Задзвонив тривожно дзвін, скорботні стогони оголосили покої замку, коли вельможі й друзі побачили скоєне зло. Здавалося, найбільше розгніваним був сам господар замку, Макбет. Ніхто не встиг оговтатися, як він своїм мечем пронизав сплячих вартових.

— Усім ясно, що вони вбивці! — вигукнув він. — І заслужили кару.
Однак синам Дункана, Малькольму та Дональбейну, це вбивство здалося дивним. І вони поспішили покинути зловісний замок Макбета в Інвернесі. Дональбейн вирушив до Ірландії, а Малькольм — до двору англійського короля, щоб попросити у нього підтримки та відновити закон, згідно з яким він, Малькольм, мав успадкувати трон свого батька Дункана.

Макбет став королем Шотландії, як і передбачали віщунки. Здавалося, все збулося, але він не знав ні радості, ні щастя. Спокою не давали йому нав'язливі думки про своє злодіяння. Страх проник у душу: а що, як такий же честолюбець, як він, і з ним вчинить так само?

Але хто?

Тривожна совість не мовчала, і підозра впала на Банко. «Банко, ось хто тепер небезпечний!» — вирішив Макбет і підіслав до нього вбивцю.

Але й це не принесло йому ні щастя, ні спокою. Він помітив, що дехто почав підозрювати його. І він боявся, що хтось помститься йому. А якщо ні, тоді Малькольм знайде підтримку у короля англійського і піде на нього війною.

І ось Макбет вирішив знову вирушити до Форресу до віщунок. Хіба не вони заклали в ньому мрію стати королем Шотландії! Йому не терпілося дізнатися свою долю далі.

— Ти непереможний і не віддаси корону, доки зелений ліс, що звуть його Бірнамським, сам не прийде до неприступного замку Дунсінейн, — розповіли віщунки.

У Дунсінейні тепер зазвичай тримав свій двір Макбет. А Бірнамський ліс був за добрих дванадцять миль від Дунсінейна.

— Казки, маячня — дерева самі по собі не ходять, — заспокоював себе Макбет. — Я в замку в повній безпеці.

І все ж після нічної зустрічі з відьмами Макбет наказав зміцнити свій замок на пагорбі біля Дунсінейна. Тому він змусив знать і шляхетних танів прислати йому каміння та колоди, які на пагорб мали підняти могутні воли.

Серед шляхетних танів, яким Макбет наказав доставити до замку Дунсінейн каміння, колоди та все інше, був Макдафф із Файфу. Макбет давно підозрював, що якщо колись принц Малькольм прибуде до Шотландії з підтримкою від короля англійського, Макдафф його підтримає. І Макбет боявся і ненавидів Макдаффа за це.

У замку Дунсінейн зібралися всі тани, всі шотландські дворяни — так наказав Макбет. Серед них і тан файфський, відважний Макдафф, який в інший час намагався бувати при дворі Макбета якомога рідше.

Одного разу, у ясний день, король Макбет виїхав зі свитою за укріплення замку, щоб подивитися, як справляються воли зі своїм вантажем. Він побачив, що багато хто з трудом тягне нагору каміння та колоди — занадто важкий вантаж, занадто спека і занадто крутий підйом.

І тут Макбет помітив, що одна пара волів так вибилася з сил, що опустилася на землю відпочити. Король розлютився і вимагав дізнатися, хто насмілився прислати йому таких лінивих волів, які не хочуть на нього працювати. Відповідь була:

— Власник їх — Макдафф, тан файфський.

— Нехай тоді тан файфський сам, — сказав король у великому гніві, — замість своїх лінивих волів запряжеся у воза з дорогоцінним вантажем.

У свиті короля був друг Макдаффа. Непомітно він пішов з пагорба і поспішив до Макдаффа. Той перебував у залі замку, де йшли приготування до обіду. Почувши, що сказав король, Макдафф одразу зрозумів, що зволікати не можна.

Попрощавшись із другом і взявши зі столу один круглий хліб, Макдафф покликав своїх коней і слуг і поскакав швидше до рідного Файфу. Він поспішав туди дістатися до того, як Макбет прийде на обід до свого замку.

Коні Макдаффа летіли швидше вітру. Але ось біда! Він так поспішав швидше піти з замку підступного Макбета, що не встиг взяти з собою грошей. І коли він прискакав до великої переправи через річку Тей, йому нічим було заплатити човняреві. Що ж, човняр погодився взяти круглий хліб за переправу.

І з тих пір ця переправа так і називається Хлібна.

Нарешті Макдафф прибув до свого замку Кенновей неподалік від Файфу. Перш за все він обійняв дружину та своїх дітей, потім наказав вартовим зачинити ворота замку, підняти підйомний міст і не впускати до себе ні короля Макбета, ні когось із його свити. Потім він вирушив до невеликої гавані біля замку і наказав якнайшвидше оснастити вітрильник. Попрощавшись із дружиною і давши їй суворі накази, Макдафф був готовий до втечі від Макбета.

Але Макбет і сам не гаяв. Зі своїми воїнами він був біля воріт замку Кенновей раніше, ніж Макдафф встиг відплисти. Король закликав леді Макдафф відчинити йому ворота і видати чоловіка. Однак леді Макдафф, будучи жінкою не лише сміливою, але й мудрою, постаралася знайти стільки виправдань і приводів, що слугам-морякам вистачило часу вийти в море.

Тільки тоді вона піднялася на стіну замку і сміливо заявила королю:

— Ти бачиш у морі білосніжний вітрил? Це мій чоловік Макдафф пливе до короля Англії. Ти не побачиш його, доки він не повернеться з принцом Малькольмом, щоб скинути тебе з трону і віддати смерті. Злись і шаленій, але тобі так і не вдасться накинути ярмо на шию шляхетного Макдаффа, тана файфського.

І справді, Макдафф благополучно доплив до англійських берегів і з'явився при дворі короля, щоб приєднатися до свити принца Малькольма, сина доброго Дункана. Він переконав принца, що шотландці вже втомилися від жорстокості Макбета і будуть лише раді приєднатися до лав Малькольма, якщо він поспішить повернутися до рідних країв. Не гаючи часу, король англійський дав армію відважних воїнів, яких очолив великий Сівард, граф Нортумберлендський, щоб допомогти Малькольму, спадкоємцю вбитого Дункана, повернути собі корону.

І все сталося так, як передбачив Макдафф. Тани Шотландії та інші дворяни покинули Макбета і перейшли до Малькольма та Макдаффа. Макбет залишився лише з невеликою свитою тих, хто поклявся не покидати його. І замкнувся в укріпленому замку Дунсінейн. Він не впав духом і не боявся нічого, вірячи в передбачення віщунок.

Нарешті армія Малькольма та Макдаффа вступила до Бірнамського лісу. Вранці за наказом Макдаффа кожен воїн відламав собі велику гілку дерева і під її прикриттям рушив на Дунсінейн. Гілки приховували воїнів, і ворог не міг побачити, яка армія, велика чи маленька, рухається на замок.

Макбету повідомили, що противник розташувався табором у лісі. Але й тоді серце його не здригнулося, він вважав, що залишається в безпеці. Однак ближче до полудня вартовий, що стояв на фортечній стіні, помітив, що на замок Дунсінейн плавно, не поспішаючи, йде сам Бірнамський ліс. Він кинувся зі звісткою до короля. Грозний Макбет спочатку не хотів цьому вірити і навіть погрожував повісити наляканого вісника.

Він сам піднявся на фортечний вал і, побачивши те, що побачив, зрозумів, що пробила його година.

Але мужність і відвага не покинули його. З невеликою групою таких же сміливців він вийшов за ворота замку і кинувся назустріч долі. Він загинув у битві, схрестивши мечі з самим Макдаффом.

На трон Шотландії зійшов Малькольм. Він правив довго і успішно. Макдаффа він щедро нагородив і наказав, що віднині Макдафф і всі його нащадки завжди йтимуть на чолі шотландської армії — велика честь. І будуть покладати корону на майбутніх шотландських королів — честь і довіра.

↑ Догори

Легенда про Макбета

Інші казки