Джоан і кульгавий гусятник
У багатому замку біля самого моря колись жив старий лорд. Він жив дуже самотньо, і його замок завжди залишався порожнім. Під його склепіннями не чулося ні молодих голосів, ні веселого сміху. Годинами старий лорд ходив туди-сюди по стертих плитах кам'яної підлоги або ж сидів біля вікна і дивився на похмуре море.У нього була маленька онука, але він ніколи в житті її не бачив. Він не полюбив дитину з самого дня її народження, бо того дня померла її мати — улюблена дочка лорда. Батько дівчинки поїхав далеко за море, битися за свого короля, і вона росла сама, без батьків. Зовсім погано було б бідолашній, якби не її стара няня. Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала її рештками з панського столу, а вдягала в різні лахміття.
Наближені старого лорда теж погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони ображали її і називали обірванкою.
Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або бродила сама по берегу моря. Її єдиним другом був кульгавий хлопчик-гусопас. Вона часто ходила до нього в поле і довго базікала з ним. Хлопчик був трохи старший за неї, він жив на фермі по сусідству із замком.
Щоранку він виганяв гусей у поле і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися і ловили рибу. При цьому він грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила слухати його дивні мелодії — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про прекрасних лісових фей або про далекі чужі країни, про невідомі гори й ріки, і тоді вона забувала свої горещі та образи.
А іноді музика була такою веселою і легкою, що їй хотілося танцювати. І тоді навіть сам кульгавий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею.
Так минали дні весною й літом. А взимку, у довгі темні вечори, Джоан присувала лавку ближче до вогню і просила свою стару нянечку розповідати їй казки про сміливих лицарів і прекрасних дам, про велетнів і людожерів, або ж про русалок і фей, які невидимо літають у повітрі.
Минали роки, і Джоан із дівчинки перетворилася, нарешті, на чарівну дівчину. Але вона, як і раніше, дружила з кульгавим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав її бачити.
І ось одного дня рознеслася звістка, що до сусіднього міста приїжджає король. У всі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. А запрошення короля, як відомо, означає наказ! І старий лорд наказав приготувати собі пишний одяг, осідлати білого коня і теж зібрався на королівський бал.
У цей час Джоан сиділа зі своєю нянею біля вікна, вона побачила старого лорда в пишному вбранні і запитала:
— Куди їде мій дідусь?
— До сусіднього міста, на бал до короля! — відповіла няня.
— Ах, як би і мені хотілося поїхати разом із ним! — зітхнула Джоан. — Нянечко, любий, піди до нього і попроси, щоб він узяв мене з собою!
— Що ти, що ти! — злякалася старушка. — Він мене прогнатиме, та й все одно пізно. Дивись, ось він уже сідає на коня!
І справді, поки вони говорили, маленький грум вивів на двір білого коня, допоміг старому лордові сісти на нього, і ось уже тільки пил від копит залишився на подвір'ї перед замком.
А Джоан, як завжди, пішла в поле. Вона йшла і мріяла, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч одним оком їй хотілося подивитися на прекрасних, пишних леді, на їх величність — короля й королеву, а найбільше — на молодого принца. Вона так розмріялася, що й не помітила свого друга-гусопаса, який разом із гусячим стадом кульгав їй назустріч. Він перестав грати на сопілці і запитав:
— Про що це ти задумалася, Джоан? Заграти тобі веселу пісеньку, щоб захотілося танцювати? Чи сумну, щоб поплакати?
— Я й без того хочу танцювати, — відповіла Джоан, — але тільки не тут. Знаєш, мені так хочеться потрапити до міста на бал до короля! Але мене не запросили...
— Якщо ти хочеш потрапити до міста, — сказав юнак, — ти туди потрапиш! І я разом із тобою, і мої сірі гуси. Не так уже й важко туди дістатися, навіть такій кульгавій, як я.
І вони рушили в дорогу. А довга дорога здалася Джоан короткою, бо гусопас увесь час грав на сопілці.
Він грав так весело й жартовливо, що й Джоан зовсім розвеселилася, і сама підспівувала йому, і крутилася, і танцювала.
А коли вони були майже біля самого міста, вони раптом почули позаду себе цокіт кінських копит, і незабаром із ними порівнявся високий гарний юнак на чорному коні.
— Ви йдете до міста? — запитав він. — Чи можна й мені з вами?
— Чому ж, звичайно, сер! — відповів гусопас. — Ми йдемо до міста подивитися на знатних гостей, які з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, підемо разом, так навіть веселіше буде.
Тут юнак зіскочив з коня і пішов поруч із Джоан, а кульгавий гусопас слідом за ними і заграв нову, ніжну пісню. Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:
— Ти знаєш, хто я?
— Звичайно, ні, — відповіла Джоан. — А хто?
— Я принц і їду зараз до мого батька на бал. Сьогодні я маю обрати там собі наречену — так вирішив мій батько.
Джоан раптом стало чомусь сумно. Вона нічого не відповіла принцу, і вони йшли мовчки, а гусопас кульгав за ними і все грав на своїй сопілці.
«Яке в неї ніжне й гарне обличчя, — подумав принц. — Ніколи ще я не зустрічав дівчини милішої, ніж вона».
Він не помічав ні подертого плаття Джоан, ні того, що вона боса, а лише милувався її обличчям, тонким станом і легкою ходою.
– А як тебе звати? – нарешті запитав він.
– Джоан.
– Послухай, Джоан, – сказав принц, – ніколи ще жодна дівчина не торкнулася так мого серця, як ти! Будь моєю нареченою і виходь за мене заміж!
Але Джоан усе мовчала.
– Ну, відповідь мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?
Тут Джоан усміхнулася і сказала:
– О, ні! Ти просто жартуєш зі мною. Хіба я придатна для принцес? Краще скачи швидше на бал і обирай собі наречену серед знатних красунь!
– Я говорю цілком серйозно, – продовжував принц, – повір мені! Але якщо ти не хочеш стати моєю нареченою, то, може, прийдеш до мене на бал? Знаєш що: рівно опівночі я чекатиму тебе разом із твоїм другом-гусопарем, з його сопілкою і цими сірими гусьми. Прийдеш?
Джоан глянула на принца і сказала:
– Можливо! А може, і не прийду. Не знаю!
Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав до міста.
Настав вечір, і все нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали знатних гостей. Приїжджали навіть із найвіддаленіших графств і володінь, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: спадковий принц, єдиний син короля, мав цього вечора обрати собі наречену.
Чимало гордих леді приховували свої таємні надії та побоювання під легкою балаканиною і безтурботними посмішками.
Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, здавалося, ще ні на кому не зупинив свого вибору.
І ось, нарешті, пробила північ. Під останній удар годинника в кінці залу почався якийсь рух, лунали здивовані вигуки, танцюючі розступилися, і перед королем і королевою постала дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в обірваній старій сукні, за нею кульгавий гусопас, а позаду нього дев'ять гоготливих гусей.
Ось такі гості на королівському балі!
Спочатку всі придворні замовкли від подиву, але незабаром вони почали перешіптуватися і голосно сміятися. Однак вони тут же знову замовкли, коли побачили, як принц вийшов уперед, взяв босу дівчину за руку і підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.
– Батьку, – промовив принц, – це Джоан! Якщо вона погодиться, я обираю її собі за дружину. Що ти на це скажеш?
Король уважно подивився на Джоан і сказав:
– Що ж, синку, твій вибір непоганий. Якщо дівчина така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде гідною принцесою!
– Молода пані дуже красива, це правда, – сказала королева, – але що це за сукня?
– А чому молода пані мовчить? – запитав король. – Що вона думає?
– Ну, якщо ви всі згодні, – сказала Джоан, – я теж. Я згодна бути нареченою принца!
І тут серед повної тиші раптом лунали ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної й прекрасної музики. Кульгавий гусопас вигравав якісь дивні й чарівні мелодії, і – о диво! – обірвана сукня Джоан перетворилася на очах усіх у розкішні білі вбрання, прикрашені блискучими діамантами, а дев'ять гусей – у маленьких пажів, одягнених у все блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так супроводжували її, поки принц вів свою наречену до іншого кінця зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, яка гримнула з галереї.
Принц і Джоан, радісні й щасливі, почали танцювати.
І ще одне серце радісно забилося під цю веселу музику – це було серце старого лорда. Він уперше побачив свою онуку Джоан. У багатих білих вбраннях вона була так схожа на свою покійну матір, що старий лорд не міг відірвати від неї очей. Він більше не думав про неї зі злістю й ненавистю, а відчував, як любов проникає в його серце, і радів цьому.
Після танців Джоан хотіла знайти свого вірного друга-гусопаря, але він кудись зник. Вона розіслала слуг у всі кінці країни, але ніхто про нього більше нічого не чув. Щоправда, селяни розповідали, що, коли їм трапляється повертатися додому дуже пізно, вони іноді чують у полі й у лісі ніжні звуки сопілки. Але інші запевняли, що це феї заграють із запізнілим мандрівником або їм просто здається.
Чи згадувала Джоан після свого весілля кульгавого гусопаря чи ні – цього ми сказати не можемо, але ось про стару няню вона не забула і в перший же день після весілля забрала її до себе. Так до кінця своїх днів старушка й прожила в королівському замку.
Інші казки
