Вигідна угода
У давнину пору в графстві Лінкольншир між полями та фермами завжди рили канави та рови. Так уже було заведено.Тоді жив у Намбі фермер на ім'я Неш. Справи у нього йшли непогано, і він надумав прикупити собі землю, яка лежала по сусідству з його власною. Запросили за неї зовсім недорого. Чесно кажучи, його навіть збентежило, що так дешево. Але він вирішив: значить, така йому удача.
І він вирушив до міста, щоб улагодити всі справи та підписати купчу, а ввечері пішов подивитися на свою нову землю. Ішов він не поспішаючи, обдумуючи на ходу, де поставити нову калітку — ви, напевно, знаєте, що свої поля англійці здавна обносять живими огорожами і для зручності роблять у цих огорожах калітки — так ось, де поставити нову калітку, а де перекинути через рів ще один місточок. Без місточка тепер ніяк було не обійтися, інакше як же тачку з поля на поле перевозити, чи там плуг, чи ще щось. Однак не встиг він перестрибнути через рів і ступити на свою нову землю, як назустріч йому — ну, хто б ви подумали? — сам хвостатий, кудлатий страхітло! Уфф, ну й велетень! А руки — не руки, а ручища, довші за оглоблі.
— Що це ти тут розгулюєш по моїй землі, а? — суворо питає у фермера кудлатий страхітло.
— По твоїй? — тільки й насмілився вимовити містер Неш, хоча на язиці в нього вертілося і дещо поважніше, та він вирішив, що з таким здоровенним страхітлом — ну точно шестирічний жеребець, не менше! — зачіпатися не варто, розумніше поговорити по-доброму.
— А по чиїй же? Це моя земля! — заревів страхітло.
Ну, сіли обоє, щоб обговорити, що й як. Містер Неш сказав, що це його земля і він її не поступиться. Страхітло сказав, що — його і теж поступатися не збирається. Тоді містер Неш запропонував відправитися разом до міста до судді і запитати, чия ж це все-таки за законом земля.
— Ні-і-і! — запротестував страхітло. — Закон мені не указ. Справедливості від закону чекати нема чого!
Словом, суперечці кінця не було видно, і тоді страхітло запропонував: нехай фермер обробить поле, засіє його, і все таке, а врожай вони поділять навпіл. Містер Неш, звичайно, подумав, з чого це він має всю роботу на себе взяти та ще й урожай ділити з цим хвостатим і кудлатим уродом, але промовчав. Зате дещо придумав.
— Іде, — сказав він. — Поділимо! Тільки спочатку домовимося, що ти візьмеш: вершки чи корінці? І пам'ятай, угода дорожча за гроші! Не відмовляйся потім.
Страхітло подумав-подумав і сказав, що на його частку нехай будуть вершки. На тому й порешили, твердо-натвердо.
Так що ж придумав Біллі Неш? Він перекопав поле і посадив на ньому картоплю!
Ось і вийшло, що коли врожай дозрів і страхітло прийшов за своєю часткою, йому дісталася лише зів'яла ботва і жодної картоплини.
Ну і розлютився страхітло! Він замахнувся був на фермера своєю здоровенною кудлатою ручищею, але угода є угода. Адже він сам вибрав вершки, так що докоряти було нікому. Але він поклявся, що наступного року його вже не обдурити, ні, тепер він вибере корінці, і все тут.
Біллі Неш із радістю погодився. Він переорав поле і засіяв його — ну, чим би ви подумали? — звичайно, пшеницею!
І коли настав час ділити врожай, страхітло розлютився ще більше. Ще б, на його власних очах Біллі зсипав у мішки золоте зерно і зв'язував у снопи солому, а йому, страхітлу, дісталися лише стебла та сухе коріння.
Страхітло розлютився наче буйвол.
— Ах ти плут, шахрай, щур болотяний, гусь лапчатий! — ревів він на фермера, трясучи величезними кудлатими ручищами. — Наступного разу ти в мене не викрутишся! Посієш знову пшеницю, а жати будемо разом: я з одного кінця, ти — з іншого, і кожен візьме, що встигне назбирати.
Ви, звичайно, розумієте, що страхітло судив просто: раз він сильний, як шестирічний жеребець, він встигне все поле пройти, поки фермер тільки-но почне свою половину.
Так-то ось, і Біллі Неш не знав, що йому й відповісти. Але хоч не хоч, а довелося погодитися: дуже вже страхітло розійшовся. І коли настала пора, Біллі переорав поле і засіяв його знову пшеницею. Засіяв-то засіяв, та не переставав ламати собі голову, як йому і цього разу перехитрити страхітло. А пшениця, як на лихо, вродилася багата. І бідному фермеру спокою не давала думка, коли він по неділях приходив полюбуватися на свою пшеницю, що майже вся вона дістанеться цьому огидному, нахабному ледащо страхітлу.
А треба вам сказати, що якраз у тих місцях жив один віщий старець. Говорили навіть, ніби він народився напередодні святого свята. Ну, це вже інша справа, а ось те, що він був сьомим нащадком у сьомому поколінні, це вже точно. І вмів передбачати майбутнє та давати мудрі поради.
І ось якось ввечері, не сказавши нікому, куди він збирається, Біллі Неш вирушив до цього старця, щоб запитати, що йому робити з його дорогоцінною пшеницею. Віщий старець вимовив заклинання, а потім щось таке нашептав Біллі на вухо, від чого той прийшов у веселий настрій і повернув додому, задоволений-презадоволений, думаючи про себе, що не дарма заплатив мудрому старцеві гроші.
Наступного дня — хоч то була й не неділя — Біллі Неш пішов поглянути на свою пшеницю. Надивившись вдосталь, він вирішив, що рости вона більше не буде, а буде лише наливатися та дозрівати. Ось він і вирушив прямо до коваля і попросив його зробити багато залізних прутів, заввишки з його пшеницю.
Назавтра — а може, то було і післязавтра — прути були готові, і Біллі відніс їх у поле і воткнув у землю поруч із стеблами пшениці, але тільки не на своїй половині поля, а на страхітловій.
І ось коли пшениця вже налилася золотом і схилила набік важку голову, у погожий, ясний день Біллі Неш разом із страхітлом вирушили в поле і почали жати: один з одного кінця поля, інший — з іншого. Кожен здавався дуже задоволеним: ну зрозуміло, адже кожен думав про себе, як він обдурить іншого!
Так-то ось.
Женцем містер Неш був хорошим і швидко просувався вперед. А страхітло зрозуміти не міг — він взагалі був не дуже кмітливим — чому в нього нічого не виходить, і навіть не помітив, що разом із пшеницею намагається зрізати й залізні прути. Ось роззява! Йому то й доводилося зупинятися, щоб нагострити серп, — ясно, що залізні прути тупили його. І щоразу він сідав відпочити, бо легко ж жати залізні прути, самі подумайте!
А містер Неш знай собі йшов вперед, працюючи серпом просто граючи, в'язав снопи і складав їх у стоги. Так вони пропрацювали весь цей погожий, ясний день, а сонце так і палило їм над головою.
Нарешті страхітло не витримав, випустив серп і з гучним стогоном повалився на землю.
— Забирай свою поганецьку землю! — заревів він. — І землю, і все, що на ній! Знати її більше не хочу! І бачити її не бажаю!
І він поплівся геть. І більше ніколи не з'являвся на землі Біллі Неша.
Інші казки
