Крихітка фея
Жив колись король із королевою, і був у них єдиний син. Ось підріс королевич, і король із королевою влаштували свято. Скликали вони на бенкет найзнатніших людей з усього королівства. Засяяли вікна тисячами вогнів, заблищали білі палати сріблом, золотом і дорогоцінними самоцвітами. Опівночі гості розійшлися по домівках, а королевич вийшов погуляти в гаї, де росли старі липи. Зійшов місяць, стало світло, як удень, королевичу не спалося. Гай стояв, ніби зачарований, – товсті стовбури старих дерев відкидали темні тіні, а місячне світло, проникаючи крізь листя, малювало на землі химерні візерунки. Королевич задумливо бредів м’якою травою і не помітив, як вийшов на галявину. Дивиться – а на галявині, освітлена місячним світлом, стоїть маленька фея в білому вбранні, і блищить на ньому золоте шиття. Довге волосся її розкинулося по плечах, а на голові сяє золота корона, всипана дорогоцінним камінням. І була ця фея зовсім крихітна. Ніби лялька! Зупинився королевич і очей від неї відвести не може. А вона раптом заговорила, і голосок її задзвенів, немов срібний дзвіночок:– Прекрасний королевичу! Мене теж запросили на свято, та не наважилася я в гості до тебе прийти, – дуже вже я маленька. А тепер ось хочу привітатися з тобою при місяці, світло його замінює мені сонячні промені! Сподобалася королевичу маленька фея. Нічна чарівниця анітрохи не налякала його. Підійшов він до маленької феї і взяв її за руку. Та вона раптом вирвалася і зникла. Залишилася в руці у королевича лише феїна рукавичка, така крихітна, що королевич ледве натягнув її на свій мізинець. Засмучений, повернувся він до палацу і нікому ані словом не згадав про те, кого бачив у старому гаю.
Наступної ночі королевич знову вирушив до гаю. Бродить він при світлі яскравого місяця, все шукає маленьку фею. А її ніде нема. Зажурився королевич, дістав із-за пазухи рукавичку і поцілував її. І в ту ж мить перед ним постала фея. Королевич так зрадів, що й сказати не можна! Серце його в грудях так і заскакало від щастя! Довго вони гуляли при місяці, весело базікали один з одним. І диво дивне! Поки вони розмовляли, малюпусенька фея на очах у королевича помітно підросла. Коли прийшла їм пора розлучатися, вона була вдвічі більшою, ніж минулої ночі. Тепер рукавичка не налазила їй на руку, і фея повернула її королевичу зі словами:
– Візьми рукавичку в заставу і добре бережи її. Сказала – і в ту ж мить зникла.
– Я буду зберігати твою рукавичку у себе на серці! – вигукнув королевич. Відтоді щоночі королевич і фея зустрічалися в гаю під старими липами. Поки світить сонце, королевич місця собі не знаходить. Цілий день сумує він за своєю феєю, чекає не дочекається, коли настане ніч і місяць на небі засяє, і все гадає: «Чи прийде сьогодні моя фея?» Королевич любив маленьку фею все сильніше й сильніше, а фея щоночі ставала все вищою. На дев’яту ніч, коли настало повнолуня, фея зрівнялася зростом із королевичем.
– Тепер я буду приходити до тебе щоразу, коли місяць з’явиться на небі! – весело промовила фея ніжним своїм голосочком.
– Ні, дорога моя! Не можу я без тебе жити! Ти повинна бути моєю. Я зроблю тебе королівною!
– Милий мій! – відповідає йому фея. – Я буду твоєю, але ти мусиш мені пообіцяти, що все життя любитимеш лише мене одну!
– Обіцяю, обіцяю! – не замислюючись, закричав королевич. – Обіцяю завжди любити тільки тебе одну, а на інших навіть дивитися не буду.
– Добре! Тільки пам’ятай – я буду твоєю лише до того часу, поки ти залишатимешся вірним своєму слову. Через три дні відбулося весілля. Запрошені не могли надивитися красі маленької феї.
Щасливо прожили королевич із своєю молодою дружиною сім років, як раптом помер старий король. На похорон зібралося народу – море. Біля труни його проливали сльози найкрасивіші й найзнатніші жінки королівства. І була серед них одна чорноока красуня з рудим волоссям. Не молилася вона Богу, не оплакувала покійного короля, а ненастанно стежила поглядом за молодим королевичем. Королевич помітив, що рудоволоса красуня не зводить із нього очей, і це здалося йому надзвичайно приємним. Коли похоронна процесія рушила на кладовище, королевич, який вів під руку свою дружину, тричі поглянув на чорнооку красуню. Раптом дружина його заплуталася в спідниці і ледь не впала.
– Ой, подивись-но, сукня стала мені задовга! – вигукнула вона.
І справді... Тільки королевичу й невдомік, що його дружина стала меншою зростом.
Але от старого короля поховали, і всі рушили назад до палацу. А рудоволоса красуня йшла за королевичем по п’ятах, ні на крок не відставала, та й він на неї поглядав украдком. Так і не помітив королевич, що його дружина знову перетворилася на маленьку фею. А ледь увійшли до старого гаю, фея й зовсім зникла. Королевич одружився з рудоволосою красунею з чорними очима. Та тільки не прожив він із новою дружиною навіть трьох днів щасливо. Спочатку вона вимагала купити їй ліжко з алмазів. А там і пішло... То одного їй подавай, то іншого, та все такі диковинки, яких ні в кого нема. А якщо, траплялося, не виконував королевич її бажання, красуня одразу в сльози, і ну плакати, і ну лаяти чоловіка. До того набридли королевичу витребеньки жадібної красуні, що вигнав він її з дому...
Тільки тоді зрозумів королевич, що він наробив. Журиться він, зітхає за маленькою феєю. І знову, лише з’явиться місяць на небі, йде королевич до гаю, де ростуть старі липи, і кличе свою милу, добру фею. Шукав її королевич, шукав, кликав свою фею, кликав і вже постарів, чекаючи її. Та тільки маленька фея так і не повернулася до нього...
Інші казки
