Русалка і невірний Ендрю

Ось вам історія про молодого Ендрю, якого полюбила русалка. Ендрю жив на самій півночі шотландського узбережжя. Одного ранку, проходячи дорогою вздовж моря, він почув чийсь спів. Було ще дуже рано, і Ендрю ніяк не очікував зустріти когось на березі.

Спочатку він подумав, що це шум прибою. Він зупинився, прислухався і знову почув спів. Але, оглянувшись навкруги, побачив лише білих моржів, що гралися в морі. Проте, пройшовши ще трохи, він помітив, що на скелі в самому дальньому кінці затоки хтось сидить.

А підійшовши зовсім близько, він, на своє здивування, виявив, що це русалка.

Вона розчісувала перламутровим гребенем довге волосся і співала. Голос її розливався, немов солов’їний! Волосся золотилося яскравіше за квіти жовтого жовтецю. Шкіра у неї була білішою за моріну піну, а очі зеленіші за морську глибину.

Ендрю побачив її обличчя у дзеркальці, яке вона тримала в руці. Він тихенько підібрався ззаду і міцно обійняв її. Вона скрикнула, випустила перламутровий гребінь і дзеркальце, і обернулася до Ендрю.

З цієї миті вони полюбили одне одного.

Русалка пообіцяла Ендрю наступного дня знову приплисти на це місце і, махнувши хвостом, зникла в морській глибині.

Наступного ранку, виринувши з моря, вона простягнула Ендрю, як він спочатку подумав, повну жменю різнокольорових склянок.

— На, візьми, — сказала вона йому. — Це тобі подарунок від мене, щоб ти знав, як я тебе люблю.

Ендрю поглянув, що вона йому дала, — це виявилися справжні аметисти і рубіни, які так і грали, і горіли в променях ранкового сонця.

— Звідки ти їх взяла? — запитав Ендрю.

— Я знайшла їх, коли пропливала повз затонулі кораблі, що лежать на дні Пентленд-Фертської протоки, — відповіла русалка.

Через кілька днів Ендрю вирушив у сусіднє місто і продав там усі дорогоцінні камені. А сусіди лише дивувалися, що це він раптом почав жити зовсім по-новому. Купив новий будинок більший, почав одягатися в багатий одяг, балувати себе дорогою їжею та заморськими винами.

З русалкою він зустрічався майже щодня, і вона все більше до нього прив’язувалася. Але він вів занадто марнотратний спосіб життя, і його багатство розтануло так само швидко, як і з’явилося.

— Мені потрібні ще дорогоцінні камені, — сказав він русалці. — Залишилося там щось у Пентленд-Фертській протоці?

Вона поклялася йому, що каменів там стільки ж, скільки блискучих лусочок на її хвості, і в день їхньої наступної зустрічі вона висипала йому на коліна топази, що горіли, ніби очі тигра, сапфіри, блакитніші за очі сіамських котів, і смарагди, зеленіші за очі її сестер-русалок.

— Яка ти щедра! — здивувався Ендрю. — І яка ти гарна! — додав він, ніжно її обіймаючи.

Однак чим багатшим ставав Ендрю, тим більше часу він проводив з друзями та сусідами за випивкою і тим менше — зі своєю коханою русалкою.

Одного разу вона принесла йому цілу жменю діамантів.

— Просто не знаю, як тебе дякувати! — сказав захоплений Ендрю. — Вони прозорі, немов краплі роси!

— Ні, — похитала головою русалка. — Немов сльози, які я проллю, якщо ти мене розлюбиш, — сумно сказала вона.

У Ендрю і так було багато грошей, які він заробив на продажу дорогоцінних каменів, тому діаманти він вирішив приберегти. Лише кілька каменів подарував прекрасним дамам, щоб завоювати їхню прихильність. Вони замовили з цих діамантів брошки, кільця та сережки і хвалилися ними одна перед одною.

І коли Ендрю наступного разу зустрівся з русалкою, вона докорила йому за невірність.

— Ах, Ендрю! — з докором сказала вона. — Навіщо ж ти віддаєш мої подарунки іншим жінкам?

Ендрю гаряче заперечував це, проте того ж вечора подарував найбільший діамант найкрасивішій жінці в окрузі.

Русалка за це його знову докорила, і вони посварилися. Русалці було дуже прикро. Спочатку вона сумувала, але потім вирішила: ні, не дозволить вона своїм земним суперницям відібрати у неї Ендрю.

І ось одного разу, коли в призначений день Ендрю прийшов на берег моря, він побачив порожню скелю — цього разу русалка не чекала на нього, як зазвичай. Ендрю сам сів на скелю і довго сидів, думаючи, що вона ось-ось з’явиться.

Раптом він побачив, що із заходу до нього пливе нарядний човен. Він легко розрізав гладку поверхню води, немоб гострі ножиці шовк, і швидко наближався до нього. На носі його сиділа русалка. Вона покликала Ендрю, він стрибнув із скелі в море, підплив до човна і вліз на борт.

— Раніше ти без човна припливала до мене, — сказав Ендрю.

— Я хочу відвезти тебе з собою, — сказала на це русалка.

— Дякую, але я не впевнений, що хочу поїхати з тобою, — сказав Ендрю; він був цілком задоволений своїм теперішнім багатим життям.

— Я б відвезла тебе до мису Дункансбі-Хед, — пообіцяла русалка.

— Не хочу я до Дункансбі-Хед, — сказав Ендрю.

— Там, у печері, — продовжила русалка, не звертаючи уваги на неввічливість свого коханого, — я зберігаю всі скарби, які знайшла колись у Пентленд-Фертській протоці. Ті дорогоцінні камені, що я приносила тобі, лише відблиск цих незліченних скарбів, і всі вони зберігаються у печері біля мису Дункансбі-Хед.

— А ти правду кажеш? — не повірив Ендрю. — Може, ти мені казки розповідаєш, щоб заманити мене?

Русалка запевнила його, що нічого не вигадала, а сказала чисту правду. Оповідь про незліченні скарби зовсім запаморочила голову молодому чоловікові, і Ендрю погодився поїхати з нею.

Хоча на човні не було ні вітрил, ні весел, він летів уперед, немов за чарівною силою, і дуже скоро вони припливли до величезної печери. Русалка кинула срібний якір і запропонувала Ендрю зійти з човна і спуститися в похмуру печеру.

Ендрю раптом почало клонити до сну, і, увійшовши в печеру, він ліг на піщаний підлогу, поклав голову на камінь і заснув. Скільки він проспав, він сам не знав, але, коли прокинувся, місячна доріжка вже лежала від входу через всю печеру, освітивши сяючі купи дорогоцінних каменів, звалені у дальньому куті.

Ендрю тут же схопився на ноги і кинувся в той кут, вже прикидаючи в умі, скільки каменів він зможе винести з собою. Однак коли він занурив руки в купу холодних, палаючих діамантів, він раптом помітив, що його кисті схоплені тонким, але міцним золотим ланцюгом, достатньо довгим, щоб він міг дотягнутися до дорогоцінностей, але не настільки довгим, щоб він міг вийти з печери.

У розпачі він оглянувся, шукаючи очима русалку. Вона сиділа на товстому колоді, оповитому морськими водоростями, біля входу в печеру.

— Навіщо ти прикувала мене ланцюгом? — запитав її Ендрю. — Ти пожартувала?

Русалка похитала головою.

— Більше я тобі не вірю, — сказала вона. — Ти розірвав невидимий ланцюг нашої любові. Але цей золотий ланцюг не розірвеш. Тепер ти назавжди мій...

Ось так покарала русалка молодого Ендрю за невірність.

↑ Догори

Русалка і невірний Ендрю

Інші казки