Том-Тіт-Тот

Жила на світі жінка. Спекла вона одного разу п’ять паштетів, а коли вийняла їх із духовки, скоринка виявилася такою перепіченою, такою твердою, що не розгризеш її. От вона і каже своїй доньці:

— Постав, доню, паштети он на ту полицю! Нехай полежать там трохи, може, ще підійдуть.

Вона хотіла сказати, що скоринка у паштетів стане м’якшою.

А дівчина подумала: «Що ж, якщо ще підійдуть, то я їх зараз з’їм», — і взялася уплітати паштети за обидва щоки. З’їла все дочиста, жодного не залишила.

Ось настав час вечеряти, мати й каже доньці:

— Піди, принеси один паштет! Гадаю, вони вже підійшли.

Дівчина пішла на кухню, але не побачила там жодного паштета, лише порожній посуд. Повернулася вона назад і каже:

— Ще не підійшли.

— Жоден? — питає мати.

— Жоден, — відповідає донька.

— Ну, підійшли чи ні, — каже мати, — все одно один з’їмо на вечерю.

— Як так з’їмо? — здивувалася дівчина. — Адже вони ще не підійшли!

— Які є, все одно з’їмо, — каже жінка. — Піди, принеси найкращий.

— Ні найкращих, ні найгірших немає, — каже дівчина. — Які були, я всі з’їла. Отже, і взяти їх нізвідки, поки ще не підійдуть.

Ну, мати бачить — робити нічого. Присунула до дверей прялку і почала прясти. Сама пряде, сама підспівує:

Наша донька з’їла п’ять, цілих п’ять паштетів за день.

Наша донька з’їла п’ять, цілих п’ять паштетів за день.

А в цей час йшов вулицею король. Почув він, що вона співає, та не розібрав, про кого. Зупинився і питає:

— Про кого це ти співаєш?

Маті соромно було зізнатися, що її донька наробила, і вона почала співати так:

Наша донька п’ять мотків, цілих п’ять спряла лише за день.

Наша донька п’ять мотків, цілих п’ять спряла лише за день.

— Боже мій! — скрикнув король. — Я відродження не чув, щоб хтось прясти так швидко! — Потім він сказав жінці: — Послухай, я давно шукаю собі наречену, а зараз вирішив одружитися з твоєю донькою. Але запам’ятай: одинадцять місяців на рік твоя донька буде їсти всі страви, які захоче, носити всі сукні, які вибере, веселитися, з ким побажає. Але останній місяць на рік вона матиме прясти по п’ять мотків на день, інакше я її страчу.

— Добре, — погодилася мати; дуже вже їй хотілося видати доньку за самого короля.

«Ну, а що до того, щоб прясти по п’ять мотків на день, — вирішила вона, — прийде час, якось викрутимося; та швидше за все він і зовсім про них забуде».

Зіграли весілля. Одинадцять місяців молода королева їла всі страви, які хотіла, носила всі сукні, які вибирала, і веселилася, з ким бажала.

Коли ж одинадцятий місяць добігав кінця, вона почала думати про те, що скоро їй доведеться прясти по п’ять мотків на день. «Пам’ятає чи не пам’ятає про це король?» — гадала вона.

Але король про це жодним словом не обмовився, і вона вирішила, що він забув про свою погрозу.

Однак у самий останній день одинадцятого місяця король відвів дружину в якусь кімнату, якої вона ще не бачила. У кімнаті було зовсім порожньо; лише прялка стояла та лавка.

— Ну, мила, — сказав король, — завтра я запру тебе в цій кімнаті. Тобі залишать їжу та льняну куделю, і якщо до вечора ти не спрядеш п’яти мотків, злетить твоя голова з плечей!

І він пішов по своїх справах.

Бідолаха перелякалася — адже вона все життя була ледачою, а прясти й зовсім не вміла. «Що зі мною буде завтра? — думала вона. — Допомоги чекати нізвідки!» Сіла вона на лавку і, ой, як гірко заплакала!

Раптом чує — хтось тихенько стукає. Вона встала і швидко відчинила двері. І що ж вона побачила? Крихітного чорного бісенятка з довгим хвостом. Він глянув на неї з цікавістю і спитав:

— Чого ти плачеш?

— А тобі що?

— Та так просто. А все ж таки скажи, чого ти плачеш?

— Якщо й скажу, краще мені не стане.

— Хто знає! — промовив бісенятко і махнув хвостиком.

— Що ж, — зітхнула королева, — хоч краще мені й не стане, але, мабуть, і гірше не буде.

Взяла та й розповіла йому і про паштети, і про мотки — словом, про все.

— Ось що я для тебе зроблю, — сказав чорний бісенятко. — Щоранку я буду підходити до твого вікна і забирати всю куделю, а вечором приносити мотки пряжі.

— А скільки ти за це візьмеш? — спитала королева.

Бісенятко скоса поглянуло на неї і відповіло:

— Щовечора я до трьох разів питатиму тебе, як мене звуть. Якщо до кінця місяця не вгадаєш, будеш моєю!

Королева подумала, що за цілий місяць вона вже, звичайно, відгадає його ім’я, і відповіла:

— Добре, я згодна.

— Ось і добре! — зраділо бісенятко і швидко закрутило хвостиком.

Наступного ранку король відвів дружину в кімнату, куди вже принесли льняну куделю та їжу на один день, і сказав:

— Ось тобі куделя, мила, і якщо до вечора ти її не спрядеш, не зносити тобі голови!

Вийшов із кімнати і замкнув двері на замок.

Щойно він пішов, почувся стук у вікно.

Королева схопилася і розчинила його. Бачить — сидить на карнизі маленький чорний бісенятко!

— Де куделя? — спитало воно.

— Ось, — відповіла королева і подала йому куделю.

Вечором знову почувся стук. Королева схопилася і розчинила вікно. Цього разу чорний бісенятко тримало в руках п’ять мотків льняної пряжі.

— Бери! — сказало бісенятко і простягнуло їй мотки. — Ну, а тепер скажи, як мене звуть?

— Мабуть, Білл? — промовила королева.

— Ні, не вгадала, — відповіло бісенятко і махнуло хвостиком.

— Ну, так Нед?

— Знову не вгадала, — сказало бісенятко і закрутило хвостиком.

— Може, Марк?

— Ні, ні, не вгадала, — сказало бісенятко, ще швидше закрутило хвостиком і раптом зникло.

Вечором прийшов у кімнату король. Бачить — лежать п’ять мотків льняної пряжі.

— Ну, значить, сьогодні не треба мені тебе страчувати, мила! — сказав він. — А завтра вранці тобі знову принесуть їжу та куделю. — І він пішов.

Так із дня в день їй приносили льняну куделю та їжу, а вранці й увечері з’являвся чорний бісенятко. І весь день королева думала й гадала, яке ж ім’я їй назвати ввечері? Але жодного разу не вгадала. І чим ближче до кінця наближався місяць, тим зліше дивилося на неї бісенятко, тим швидше крутило хвостиком після кожного її невірного відповіді.

І ось настав передостанній день. Бісенятко, як завжди, прийшло з п’ятьма мотками і спитало:

— Ну, як, вгадала, нарешті, моє ім’я?

— Нікодим? — промовила королева.

— Ні.

— Самуїл?

— Ні.

— Ну, так, може, Мафусаїл?

— Ні, ні і ні! — крикнуло бісенятко, і оченята його загорілися, як вуглинки в вогнищі. — Так слухай! Залишився ще один день! Не вгадаєш — завтра ввечері будеш моєю!

І зникло.

Страшно стало королеві. Але раптом вона почула, що йде король. Він увійшов у кімнату, побачив п’ять мотків і сказав:

— Ну, мила, гадаю, ти завтра до вечора знову напрядеш п’ять мотків, тож мені не доведеться тебе страчувати. Тому давай повечеряємо разом.

Принесли вечерю та другу лавку для короля, і чоловік з дружиною взялися за їжу. Але не встиг король проковтнути й двох шматочків, як раптом перестав їсти й розсміявся.

— Що з тобою? — спитала дружина.

— Ти лише послухай! — відповів він. — Пішов я сьогодні на полювання в ліс і заїхав у якесь незнайоме місце. Там була закинута крейдяна яма. І ось здалося мені, ніби в ній щось дзижчить. Я зіскочив з коня, підійшов до ями й заглянув униз. І кого ж я там побачив? Крихітного чорного бісенятка, смішного-пресмішного! Як ти думаєш, що воно робило? Пряло на крихітній прялці швидко-прешвидко! Пряде, хвостиком вертить і напіває:

Німмі-Німмі-Нот,
А я — Том-Тіт-Тот!

Як почула це королева, ледь не підскочила від радості! Однак жодного слова не сказала.

Вранці, коли чорний бісенятко знову прийшло за куделею, воно поглядало на неї ще зліше.

Надвечір королева, як завжди, почула його стук у вікно. Ось відчинила вона вікно і бачить: сидить бісенятко на карнизі й посміхається, — рот до вух. А хвостик-то, хвостик так і вертиться, так і вертиться, швидко-прешвидко!

— Ну, як же мене звуть? — спитало бісенятко і віддало королеві останні мотки.

— Соломон? — промовила вона, удаючи, ніби їй страшно.

— Ні, не вгадала! — відповіло воно і зробило крок до неї.

— Ну, тоді Зеведей?

— Не вгадала! — сказало воно, розсміявшись, і так швидко закрутило хвостиком, що здавалося, ніби щось чорне мигтить, а що — розібрати неможливо.

— Подумай добре! Помилишся — і ти моя! — І воно простягнуло до неї свої чорні лапки.

Королева, дивлячись йому в обличчя, відступила на крок, другий, зі сміхом показала на нього пальцем і нарешті промовила:

Німмі-Німмі-Нот,
А ти — Том-Тіт-Тот!

Як почуло це бісенятко, завизжало і зникло в темряві за вікном. З того часу більше його ніхто й не бачив.

↑ Догори

Том-Тіт-Тот

Інші казки