Учень чарівника
На півночі Англії колись жив великий чарівник. Він говорив усіма мовами і знав усі таємниці Всесвіту. У нього була величезна книга в палітурці з чорної телячої шкіри з залізними застібками та залізними куточками. Ця книга була прикута ланцюгом до столу, міцно-наміцно прибитого до підлоги, і коли чарівник хотів почитати, він відмикав її залізним ключем. Тільки він один читав цю книгу, бо в ній були зібрані таємниці царства духів.У цього вченого чарівника був учень — преглупий хлопчина. Він прислужував своєму великому вчителю, але не смів навіть одним оком заглянути у величезну чорну книгу. Його навіть не допускали до покоїв чарівника.
Але одного разу, коли вчителя не було вдома, учень не втримався і прокрався до його покоїв. І ось він побачив дивовижні речі, якими користувався чарівник, коли перетворював мідь на золото, а свинець на срібло.
Тут було дзеркало, яке відбивало все, що відбувається на білому світі; була й чарівна мушля — варто було чарівникові прикласти її до вуха, і він чув усе, що хотів почути. Однак учень марно возився з тиглями — він так і не зміг отримати із міді золото, а із свинцю срібло. Даремно вдивлявся він у чудове дзеркало — у ньому пливли якісь хмари та клубився дим, але більше нічого не було видно. А в мушлі лише щось глухо шуміло, ніби далека морська хвиля билася об невідомий берег.
"Нічого в мене не виходить, — подумав учень, — бо я не знаю заклинань, написаних у книзі. А вона замкнена".
Він обернувся і — о диво! Книга виявилася незамкненою — учитель перед виходом забув витягнути ключ із замка. Учень кинувся до книги і відкрив її. Слова в ній були написані чорним та червоним чорнилом. Юнак майже нічого не міг розібрати, але все ж, водячи пальцем по одному рядку, прочитав його вголос по складах.
І раптом кімната занурилася в темряву, і весь дім затремтів. Громові розриви прокотилися по всіх покоях, і перед юнаком з'явилося жахливе страховище. Очі його палали, як два ліхтарі, а з рота виривалося полум'я. Це був демон Вельзевул, покірний чарівникові: юнак випадково викликав його заклинанням.
— Наказуй! — заревів демон, як реве піч, коли в ній бушує полум'я.
Юнак застиг на місці, його проймав тремор, волосся стало дибки.
— Наказуй, інакше я тебе задушу! Але юнак не міг відповісти. Тоді демон схопив його за горло і, обпалюючи своїм вогняним подихом, заревів:
— Наказуй!
— Полій он ту квітку! — у розпачі вигукнув юнак перше, що спало йому на думку, і показав на герань, що стояла в горщику на підлозі.
Злий дух миттєво зник, але за мить повернувся з бочкою води на спині і вилив усю воду на квітку. Потім знову зник і повернувся з новою бочкою. І так він раз за разом зникав і повертався, і все лив і лив воду на герань, доки в кімнаті не набралося води по щиколотку.
— Годі, годі! — задихаючись, благав юнак. Але демон не слухав його. Він усе носив і носив воду — адже учень чарівника не вмів проганяти духів.
А вода безперервно піднімалася — юнак уже стояв у ній по коліна, потім по пояс, але Вельзевул, як і раніше, носив повні бочки і поливав герань. Незабаром вода дійшла юнакові до пахв, і він виліз на стіл; потім вона піднялася до самих вікон, билася об шибки, бурлила навколо юнака, і він стояв у ній по шию. Даремно він кричав у голос: злий дух не вгамувався…
Та він і донині носив би воду, поливав би герань і, звичайно, затопив би весь Йоркшир, але чарівник, на щастя, згадав, що забув замкнути свою книгу, і повернувся додому. І в той самий момент, коли вода вже бульбашками піднімалася до самого підборіддя бідолашного учня, чарівник увірвався до своїх покоїв, промовив заклинання і прогнав Вельзевула до його вогняної обителі.
Інші казки
