Відважний мисливець Фінлей
Давним-давним часом у диких горах на самому півночі Шотландії жив із своєю молодою сестрою відважний мисливець на ім’я Фінлей.Щоранку Фінлей вирушав із собаками на полювання — за благородним оленем, куріпкою чи гірським зайцем, а сестру залишав вдома. І щоразу, виходячи з дому, він наказував їй підтримувати вогонь у вогнищі й не відчиняти вікно, що дивиться на північ.
Там, на півночі, за сніжною вершиною гори, у глибокій печері жили злі велетні. Ці велетні дуже любили холодний північний вітер і терпіти не могли гарячого вогню в вогнищі.
Найзлішою та найхитрішою в родині велетнів була стара Кейлліх.
Ходили чутки, що в гірській печері велетнів зберігаються величезні скарби та навіть чарівні предмети, але ніхто ще не наважився піднятися туди за ними.
А треба вам сказати, що сестра Фінлея була дуже легковажною дівчиною. Їй ніколи не доводилося бачити не лише самих велетнів, але навіть їхніх слідів. А те, що вона не могла побачити власними очима, у те вона не хотіла вірити. І тому, виходячи з дому, вона навіть не думала підкинути торфу в вогонь, а якщо вогнище диміло, вона, нітрохи не вагаючись, відчиняла навстіж вікно, що дивиться на північ, щоб випустити дим.
І одного разу вона зробила і те, і інше — саме те, про що брат просив її не робити: вона відчинила вікно на північ і забула підкинути торфу в вогонь, і вогнище згасло. А вийшовши з дому, вона побачила на порозі незнайомого гарного юнака. Він ласкаво привітав її, заговорив про те й інше, і врешті вона запросила його зайти до хати.
А треба вам сказати, що цей гарний юнак був не хто інший, як молодший із велетнів, що жили в тій самій печері. А щоб його не впізнали, він прийняв образ людини. Він попросив дівчину дати обіцянку, що вона не розкаже братові, хто приходив до неї.
Дурна дівчина — краще б вона не погоджувалася на це! Але вона поспішила дати юнакові обіцянку. А йому лише того й треба було. Тепер він міг так зачарувати її, щоб вона закохалася в нього без пам’яті.
Він зовсім заговорив бідолашку, і нарешті вона навіть погодилася покинути братів дім і втекти з незнайомим юнаком. Ще гірше — він взяв із неї клятву, що, якщо брат завадить їй і вступить з ним у бій, вона не стане допомагати рідному братові.
Із цим молодий велетень покинув дім Фінлея.
Настав вечір. Втомлений Фінлей повертався з полювання з собаками додому й, не помітивши як, забрів у незнайому долину. Це його тим більше здивувало, що він вважав, ніби добре знає всі долини й долинки в своїх горах. Там, у тіні горобини та ялин, біля прозорого струмка він побачив хатинку. За хатинкою вгору по схилу пагорба тягнулося оране поле. На ньому вже зеленіли сходи, хоча весна в цих суворих гірських краях лише починалася.
Фінлей наказав собакам лежати тихо й чекати, а сам підійшов до хатинки і постукав у двері. Йому відчинила гарненька дівчина, і він побачив у хаті стареньку.
— Здоров, Фінлей! — сказала старенька.
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — здивувався Фінлей. — І звідки ви взялися тут, у наших горах, і ти, і ця гарненька дівчина, і ваш дім, і горобини, і все таке інше?
— Зви мене просто Доброю Чарівницею, — сказала старенька. — Ця дівчина — моя дочка. Ми тут, щоб врятувати тебе, Фінлей! Хоч ти й відважний мисливець, але трапляється, що й відважного не завадить попередити про небезпеку. Чи знаєш ти, що сьогодні в твоєму домі побував молодший із велетнів? І твоя сестра запросила його в дім, і йому вдалося опутати її злими чарами. Завтра він прийде знову, щоб убити тебе зачарованим блакитним мечем.
— Мені гірко чути це! — сказав Фінлей.
— Тільки ні про що не питай сестру, — попередила старенька. — Пам’ятай, вона тепер у владі злих чар.
Фінлей повернувся з собаками додому й ні про що не спитав сестру.
На ранок він, як завжди, зібрався на полювання, але далеко не пішов, а сховався. І як тільки на дорозі з’явився велетень — ну, той самий, що вдав із себе гарного юнака й опутав злими чарами сестру Фінлея, — він нацькував на нього своїх собак. Велетень так здивувався, що навіть забув про чарівний блакитний меч, яким хотів убити Фінлея.
На біду, собаки підняли гучний гавкіт, і дівчина вийшла з дому подивитися, що сталося. Тут велетень схопив її за руку, і вони втекли.
Фінлей залишився сам.
Але він знав, що це ненадовго. Незабаром до нього в гості завітають велетні, щоб помститися за свого молодшого брата. Він зачинив двері колодою, потім підкинув більше торфу в вогнище, і незабаром посеред хати вже палав яскравий вогонь. Але все одно Фінлея проймав тремтіння.
Раптом він почув страшний шум, ніби грім у горах. Це посипалися великі каміння з-під ніг велетня, що спускався з гори.
Велетень підійшов до дому Фінлея і закричав-заревів:
— Фі! Фо! Фу! Хто посмів зачинити двері? Сором і ганьба тому, хто не пускає втомленого мандрівника в дім!
І він натиснув плечем на двері, вибив їх і вдерся в хату. Але Фінлей його вже чекав. Він стояв під захистом палаючого вогнища з луком і стрілами напоготові. І як тільки велетень вдерся в хату, він випустив першу стрілу. Але вона лише поранила велетня. Він заревів від болю і кинувся на Фінлея.
Невідомо, що сталося б із відважним Фінлеєм, якби не його вірні пси. Вони накинулися на велетня, і, поки він від них відбивався, Фінлей встиг випустити з лука другу стрілу і вбив чудовисько.
Вранці Фінлей поспішив у знайому долину до Доброї Чарівниці, захопивши з собою голову велетня.
— Ти хоробрий юнак! — похвалила його старенька. — Як тобі це вдалося?
І Фінлей розповів їй усе, як було, як собаки допомогли йому перемогти страшного велетня.
— Ну, ця битва ще не битва, — сказала Добра Чарівниця. — Битва попереду. Бережи своїх собак!
І цієї ночі Фінлей був у хаті сам, адже сестра його втекла з молодим велетнем. Серед ночі він знову почув страшний шум, ніби грім у горах, і навіть ще страшніший, ніж напередодні. Знову по схилу гори покотилися важкі каміння, і лунав гучний стук у двері хати.
— Фі! Фо! Фу! — заревів велетень. — Ти вбив мого сина, але мене тобі не вбити!
І велетень вибив двері і вдерся в хату. Але Фінлей його вже чекав. У світлі вогнища він побачив, що цей велетень із п’ятьма головами, одна страшніша за іншу. Розгорілася жарка битва, і нещастя було б Фінлеєві, якби не його вірні пси. Вони хапали й кусали велетня, і, поки він від них відбивався, Фінлей вихопив свій меч і встромив його чудовиську прямо в серце.
А вранці Фінлей знову пішов до Доброї Чарівниці і сказав їй:
— Мені знову допомогли собаки. Без них був би кінець!
— Ні, — сказала старенька, — ця битва ще не битва. Битва попереду! Слухай мене уважно, відважний мисливцю. Цієї ночі до тебе прийде сама стара Кейлліх, щоб помститися за чоловіка і за старшого сина. Але вона прийде без шуму й гуркоту, а тихо й непомітно. Вона заговорить з тобою солодким голосом і попросить впустити її в дім. Але пам’ятай: вона прийде, щоб забрати твоє життя! Роби точно, як я тобі скажу, і все закінчиться добре.
І Добра Чарівниця навчила відважного Фінлея, що йому слід робити, а чого не слід.
Коли настала ніч, Фінлей знову сидів у хаті сам і прислухався до тиші. У вогнищі горів гарячий вогонь. Собаки лежали поруч і грілися.
Раптом почувся легкий шелест, ніби мертвий лист зашурхав по вітру, і Фінлей почув за дверима слабкий, тремтячий голос:
— Впустіть втомлену бідну старушку погрітися біля вогнища! Відкрийте двері!
Фінлей крикнув їй:
— Я впущу тебе в дім, стара, якщо ти пообіцяєш поводитися тихо і нікому не завдаси шкоди в моєму домі.
Старуха пообіцяла.
І Фінлей впустив її в дім. Вона й справді виявилася зовсім дряхлою, згорбленою старушкою. Вклонившись Фінлею, вона сіла біля вогнища з одного боку, а він — з іншого. Собаки неспокійно метушилися по хаті, вишкірюючи зуби й глухо бурчачи.
— Які страшні в тебе собаки! — тремтячим голосом прошепотіла старушка. — Краще прив’яжи їх!
— Собаки ніколи не чіпатимуть добру стару жінку, — сказав Фінлей.
— Прив’яжи їх, дуже прошу тебе. Я так боюся злих собак!
— Та мені нічим і прив’язати їх, — сказав він.
— Я дам тобі три волосини з моєї голови. Вони такі міцні, що можна сплести з них якірний ланцюг для великого корабля.
Фінлей взяв три волосини і вдавав, що прив’язує собак. Насправді ж він просто наказав їм сидіти тихо в кутку.
— Ти вже прив’язав їх? — запитала старуха.
— Сама бачиш, як вони тихо лежать, — відповів він.
Старуха подивилася на собак і заспокоїлася. Не кажучи більше ні слова, вони продовжували сидіти біля вогнища, і Фінлею раптом здалося, що старуха почала рости.
— Що з тобою? — запитав він. — Ти ніби ростеш?
— Ну що ти! — сказала старуха. — Це холодна ніч винна. Я замерзла і зібралася в клубок, а тепер відігрілася біля твого вогнища.
Вони знову помовчали. Фінлей не зводив очей зі старухи і нарешті сказав:
— Ну звичайно, ти ростеш на очах! І не заперечуй!
Старуха насупилася і сказала сердито:
— Так, росту! А ти вбив мого чоловіка і мого старшого сина!
З цими словами вона підскочила і впиралася головою в стелю, так що хатина вся затряслася. Фінлей теж підскочив на ноги, але велетка встигла схопити його за волосся. Добре ще, що вона не могла порушити свою обіцянку і напасти на нього в його домі. Але вона потягла його за поріг. Тоді пси зірвалися зі своїх місць і кинулися на неї.
Фінлей не на життя, а на смерть схопився з велеткою. Вони котилися по землі, биючи один одного, і, звичайно, вона здолала б Фінлея, якби не собаки. Вони хапали і кусали її, і тому Фінлею вдалося повалити її на землю і приставити до горла меча.
Тут вона ніби змирилася і почала обіцяти відважному мисливцеві будь-які багатства, лише б він відпустив її.
— Я віддам тобі всі скарби з нашої печери! — говорила велетка.
— Ні! — відповів мисливець.
— Ти отримаєш зачарований меч, який б’є без промаху людину і звіра!
— Ні! — відповів мисливець.
— Я дам тобі чарівну паличку, яка може перетворити кам’яний стовп на славного воїна і славного воїна на кам’яний стовп!
— Ні! — відповів мисливець і встромив свій меч велетці прямо в серце.
Так наказала йому Добра Чарівниця.
Потім він приклав червоний мох, сфагнум, до своїх ран і вранці вже був здоровий. Він вирушив до хати Доброї Чарівниці і розповів їй усе, як було, як собаки допомогли йому перемогти стару Кейлліх.
— Тепер ти герой, Фінлей! — сказала Добра Чарівниця. — Ось це була битва так битва! — І вона погладила собак.
— Скажи, — запитав Фінлей Добру Чарівницю, — а як здобути скарби велетнів і зачарований меч, що б’є без промаху?
— Сьогодні вночі ми з дочкою так і так збиралися піти до печери велетнів, щоб забрати в них мою чарівну паличку, — сказала Добра Чарівниця. — Якщо хочеш, можеш піти разом із нами.
Відважний Фінлей із радістю погодився. І коли вийшов місяць, усі троє вирушили в дорогу до печери велетнів. Добра Чарівниця наказала дочці і Фінлею набрати багато сухого вересу. Цей верес вона склала біля входу в печеру і розпалила багаття.
— Велетні не люблять вогню, — сказала вона, — і ми їх викуримо з печери.
Так усе і сталося. Дим від палаючого вересу пішов у печеру, і незабаром звідти висунулася голова молодого велетня. Очі в нього сльозилися від диму, він чхав і ледве дихав.
— Тільки не стріляй у нього! — крикнула Фінлею Добра Чарівниця, побачивши, що він цілиться в велетня з лука. — Я краще перетворю його на кам’яний стовп, як тільки знайду свою чарівну паличку.
Але молодий велетень уже зрозумів, у чому справа. Повернувшись до печери, він схопив за руку сестру Фінлея і вискочив із нею з печери. Потім що було сили дмухнув на вогонь і, сховавшись за димовою завісою, зник із очей…
Не минуло й тижня, як Фінлей одружився з гарненькою дочкою Доброї Чарівниці. Вони зажили цілком щасливо. Злиднів вони не знали — адже всі скарби велетнів дісталися їм. І нікого не боялися — адже їх охороняли вірні пси Фінлея.
Інші казки
