Вовк і вовчиця
Розмовляла одного разу вовчиця з вовком.— Погано тобі, вовче, живеться, — зітхає вовчиця.
— Чому? — подивився на неї вовк.
— Та ти все по кущах тиняєшся, від людей ховаєшся.
— Гм, — пробурчав вовк, — ти ж теж від людей ховаєшся...
— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
— Ну, це вже ти брешеш, голубонько! — не погоджується вовк. — Тебе бачать так само, як і мене!
— Що ж, — відповіла вовчиця, — вірь-не вірь, а я правду кажу!
Покрутив вовк головою і каже:
— Коли так, то давай перевіримо. Я сховаюся в кущах, а ти йди в поле. Подивимося, помітять тебе люди чи ні.
— Гаразд, — погодилася вовчиця, — подивимося!
Сховався вовк у кущах, а вовчиця вийшла в поле. Побачили її орачі і підняли крик:
— Вовк, вовк!.. Бийте вовка!
Почув вовк із кущів, що його згадують, затремтів від страху і швиденько в ліс. Біжить і думає:
«Дивно: адже вовчиця в поле вийшла, і нічого, а я в кущах сидів, і мене помітили».
Догнала його вовчиця і питає:
— Ну що, чия правда?
Передихнув вовк і каже:
— Твоя правда. Нічого не скажеш. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
Інші казки
