Син вдови

Сталося в одному царстві велике лихо: налетів звідкись дев’ятиголовий змій Чудо-Юдо і вкрав із неба сонце та місяць.

Плачуть люди, горюють: і темно без сонця, і холодно.

А жила в тих краях одна бідна вдова. Був у неї маленький синок — так років п’яти. Важко жилося вдові в голоді та холоді. І була в неї одна тільки втіха, що росте синок розумний та удалий.

А жив неподалік багатий купець. Був у нього син таких самих літ, як і вдовин.

Подружився купецький син із вдовиним. Бувало, тільки прокинеться, так і біжить до нього гратися. Побавляться вони в хаті, при лучині, а потім ідуть на вулицю. Звісна річ, діти малі: треба ж їм у каталки пограти і на річку побігати.

І все б добре, та ось біда — невесела гра без сонця.

Одного разу й каже вдовин син купецькому:

— Ех, якби їв я те, що ти, то став би я богатирем і подолав би Чудо-Юдо, відібрав би в нього сонце-місяць і знову б на небі повісив!

Прийшов купецький син додому й розповів батькові, що йому вдовин син казав.

— Не може цього бути! — дивується купець. — Іди, поклич його на вулицю, хочу сам почути.

Пішов купецький син до друга, кличе його погуляти.

— Я їсти хочу, — каже вдовин син. — А у нас і шматка хліба немає...

— Ходімо на вулицю, я тобі винесу хліба.

Повернувся купецький син додому, узяв краюшку хліба, виніс другові.

Поїв вдовин син хліба, повеселішав.

— Ти пам’ятаєш, що ти мені вчора казав про Чудо-Юдо? — питає купецький син.

— Пам’ятаю.

І повторив слово в слово, що говорив про Чудо-Юдо. А купець стояв за рогом і все чув своїми вухами.

«Еге, — подумав він собі, — це, мабуть, не простий хлопець. Треба взяти його до себе. Подивимося, що з цього вийде».

Узяв купець до свого дому вдовиного сина, почав його годувати тим, що й сам їв. Бачить, і справді росте вдовин син, як на дріжджах. Через рік чи два став він таким сильним, що й самого купця міг побороти. Написав тоді купець цареві: «Так, мовляв, і так, ваша царська величність, живе у мене вдовин син, він береться, коли виросте, подолати Чудо-Юдо і повернути на небо сонце з місяцем...»

Цар прочитав і пише відповідь: «Негайно доставити мені вдовиного сина до палацу».

Запряг купець пару коней, посадив вдовиного сина у віз і повіз його до царя.

— Чим тебе, вдовий син, годувати, щоб виріс ти богатирем? — питає цар.

— Годуйте мене три роки яловичою печінкою, — відповідає вдовин син.

А цареві яловиць не купувати: наказав — і стали різати яловиць і годувати печінкою вдовиного сина.

Росте тепер вдовин син краще, ніж на купецьких харчах. Грає в царських палатах із царевичем-однолітком.

Минуло три роки. Каже цареві вдовин син:

— Тепер я піду Чудо-Юдо шукати. Але хочу, щоб син твій і купецький син були при мені в товаришах. Все ж веселіше в дорозі.

— Добре, — погоджується цар, — нехай ідуть із тобою. Тільки б Чудо-Юдо подолали.

Послав він купцеві листа, щоб син його до палацу з’явився. Не хотілося купцеві відпускати сина в далеку дорогу, та з царем-то сперечатися не будеш.

Приїхав купецький син до царського палацу. Тоді вдовин син і каже царевичу:

— Скажи батькові, щоб він викував мені булаву пудів так на шість. Буде хоч чим від собак відбиватися, а то я боюся їх.

— І мені, — каже купецький син, — хоч пуда на три...

— А я що ж, гірший за вас, чи що? — мені теж треба взяти в дорогу булаву, хоч пуда на два, — каже царський син.

Пішов він до батька. Наказав цар ковалям викувати хлопцям по булаві: вдовиному синові на шість пудів, купецькому — на три пуди, своєму — на два.

Узяв вдовин син свою булаву, вийшов у чисте поле і кинув її в небо. Пробула булава в небі години три і летить назад. Підставив вдовин син праву долоню. Ударилася булава об долоню і переломилася навпіл.

Розсердився вдовин син і каже царському синові:

— Скажи батькові, щоб не обманював! З такою булавою і я пропаду, і ви. Нехай накаже ковалям викувати мені булаву міцну та велику — пудів на шістнадцять.

— А мені пудів на шість, — каже купецький син.

— А мені на три! — каже царський син.

Пішов він до батька. Скликає цар до себе ковалів:

— Ви, такі-сякі, що ви собі думаєте! Чому слабку булаву викували вдовиному синові?

І дає їм наказ викувати три нові булави, більші та міцніші.

Ковалі стук да бряк — викували три нові булави.

Узяв вдовин син свою булаву, вийшов у чисте поле і підкинув її в небо. Пробула булава в небі з ранку до вечора і летить назад. Підставив вдовин син коліно — булава ударилася об нього і переломилася навпіл.

Пішов вдовин син із друзями сам до царя:

— Якщо ви хочете, щоб я Чудо-Юдо подолав і сонце-місяць у нього відібрав, то накажіть мідникам, нехай віділлють мені мідну булаву пудів на двадцять п’ять, і щоб вона не ламалася.

Купецький син каже:

— А мені на дев’ять пудів!

Царський син каже:

— А мені і на шість вистачить.

Покликав цар мідників і наказав їм відлити без жодного обману три булави: одну на двадцять п’ять пудів, другу на дев’ять, а третю — на шість.

Узяв вдовин син мідну булаву в руки, повеселішав — сподобалась вона йому. Потім вийшов у чисте поле, кинув булаву в небо. Залетіла булава за найвищі хмари. Цілий день і цілу нічь ходив вдовин син по полях, по лугах, чекав булаву. Нарешті рано вранці чує: летить булава з-за хмар. Підставив вдовин син плече — булава ударилася і покотилася на землю.

— Ось це булава справжня! — каже він. — З такою булавою можна куди завгодно збиратися, із Чудом-Юдом поганим битися.

Купецький син і царський теж раді — добрі їм булави відлили мідники!

Тоді вдовин син і каже друзям:

— Ідіть із батьками попрощатися. Пора нам у путь-дорогу.

Царський син пішов, а купецький відмовився:

— Навіщо мені час гаяти: я вже з батьком попрощався, коли сюди їхав.

Зібралися хлопці й рушили в далеку дорогу.

Одне царство пройшли, друге, третє — дійшли до калинового мосту. Бачать — стоїть неподалік старенька хатина.
- Давайте, - каже син удовиці, - тут заночуємо, деньок-другий відпочинемо. А то невідомо ще, яка дорога нам належить.

Заходять вони у хатинку. А там старенька бабуся пряжу пряде. Привіталися з нею хлопці та просяться переночувати:
- Ми, бабусю, з далекої дороги, дуже втомилися...
- Ночіть собі на здоров’я, - каже старушка. - Хто дорогами ходить, той хати з собою не носить.

Розбалакався син удовиці з бабусею та дізнався, що потрапили вони у царство поганого змія Чуда-Юда: саме туди, куди їм і треба!

Настала ніч. Син удовиці думає: “Треба би дозор на калиновому мосту виставити, щоб ніхто несподівано не напав”.

Послав він на сторожу царського сина.

Вийшов царський син на калиновий міст, походив трохи та й думає:
“Нащо мені тут на виду стояти? Якщо хто йтиме чи їхатиме, то побачить мене. Піду-но я краще та ляжу під мостом — там спокійніше буде”.

Так він і зробив.

Тим часом син удовиці не спить: “Треба, - думає, - перевірити, чи стоїть царський син на сторожі”.

Вийшов він опівночі на калиновий міст, дивиться, а сторожа-то й нема!

Поки він шукав царського сина, глядь — їде на полювання триголовий змій, молодший брат Чуда-Юда. На середній голові у нього сокіл сидить, збоку швидконога борза біжить. А кінь лише ступив на міст, як заірзав, борза забрехала, а сокіл закричав.

Ударив молодший Чудо-Юдо коня між вух:
- Ти чого, трав’яний мішок, заірзав? А ти, собаче м’ясо, чого забрехала? А ти, яструбине перо, чого криком кричиш? Якщо супротивника мого чуєте, то його тут і близько нема. Є в мене один супротивник, але той живе за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Це — син удовиці. Але сюди й ворон кісток його не занесе!

Почув такі слова син удовиці та й каже:
- Доброго молодця не ворон кістки заносить — він сам приходить!

Злякався змій:
- Так ти тут, син удовиці?
- Тут, нечиста сило!
- Ну, що будемо робити — битися чи миритися?
- Не для того я йшов далекий світ, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
- То готуй ток! — закричав змій.
Син удовиці відповідає:
- Тобі треба — ти й готуй! У тебе три духи, ти й дуй, а у мене один. Я до панської розкоші не звик: можу і на сирій землі битися.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дунув у три духи, і став ток гладенький на три версти.

Почали вони битися.

Три години билися. Подолав син удовиці молодшого Чуда-Юда, збив йому всі три голови. Коня на зелений луг пустив, борзу та сокола — у чисте поле. А сам у хатинку повернувся та й ліг спати.

Ранком приходить царський син із дозору.
- Ну, як тобі там сторожилося? — питає син удовиці. — Може, хто йшов чи їхав?
- Ні, — каже царський син, — за всю ніч навіть птаха близько не пролітало...
“Ненадійний ти мій товариш, — думає син удовиці. — Треба, мабуть, більше на себе покладатися”.

Наступної ночі посилає він на калиновий міст купецького сина. Походив купецький син по мосту та й думає: “І нащо мені тут своєю головою ризикувати? Піду-но я краще під міст, спати ляжу”.

Так він і зробив.

Вийшов син удовиці опівночі на міст перевірити, чи стоїть на сторожі його товариш. Подивився туди-сюди — нема! Раптом бачить — виїжджає на калиновий міст Чудо-Юдо о шести головах. Піднявся кінь на диби, голосно заірзав, борза забрехала, сокіл закричав. Чудо-Юдо вдарив коня між вух:
- Ти чого, трав’яний мішок, заірзав? А ти, собаче м’ясо, чого забрехала? А ти, яструбине перо, чого криком кричиш? Тут нема супротивника, рівного мені силою. Є він, правда, але за тридев’ять земель, у тридесятому царстві, — син удовиці. Але сюди й ворон кісток його не занесе!

А син удовиці відповідає:
- Доброго молодця ворон кістки не заносить — він сам приходить!
- А-а, так ти тут, син удовиці?
- Тут, нечиста сило!
- Ну що ж: битися будемо чи миритися?
- Не для того я йшов далекий світ, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
- А я б тобі радив, син удовиці, краще миритися, бо я тебе вб’ю.
- Уб’єш, тоді й говоритимеш.
- Ну то готуй ток! — заревів Чудо-Юдо.
- Тобі треба — ти й готуй. У тебе шість духів, а у мене один. Мені й без тока добре: я мужицький син, до розкоші не звик, можу і на сирій землі битися.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дунув у шість духів, і став ток гладенький на шість верст. Почали битися.

Билися шість годин. Син удовиці збив Чуду-Юді всі шість голів. Коня на зелений луг пустив, борзу та сокола — у чисте поле. А сам у хатинку повернувся та й ліг спати.

Вранці приходить сторож, будить удовичиного сина:
- На чужині довго спати не годиться. Я ось цілу ніч і ока не зімкнув...
Подумав син удовиці: “І на цього товариша мала надія. Треба тільки на себе сподіватися”.

Настала третя ніч. Син удовиці відправив бабусю ночувати в овін, а сам оськнув у стіну ніж, поставив кубок і каже друзям:
- Якщо в цей кубок крапне з ножа кров, то біжіть мені на допомогу.

А щоб друзі не заснули, він дав їм карти й наказав грати.

Але лише вийшов він за поріг, як ті кинули карти та й лігли спати.

Прийшов син удовиці на калиновий міст, став на сторожу. Рівно опівночі бачить — виїжджає на калиновий міст найстарший Чудо-Юдо о дев’яти головах. На грудях у нього місяць сяє, на середній голові сонце блищить. Кінь під ним на коліна впав, голосно заірзав, борза забрехала, сокіл закричав.

Чудо-Юдо вдарив коня між вух:
(продовження слідує...)
- Ти що, трав'яний мішок, заржав? А ти, собаче м'ясо, що загавкала? А ти, яструбине перо, чого криком кричиш? Каже кінь:
- Ех, хазяїне, востаннє ти на мене на полювання їдеш...
- Ти що, вовче м'ясо, брешеш! Тут немає мого супротивника. Є тільки за тридев'ять земель, у тридесятому царстві вдовий син, та сюди й ворон кісток його не занесе.

Виступив вперед вдовий син і відповідає:
- Доброго молодця ворон кісток не заносить – він сам приходить!
- Ах, так ти тут, вдовий сину?
- Тут!
- Ну, що ж ти хочеш: битися чи миритися? Я радив би тобі краще миритися: молодий ти ще, щоб зі мною силою мірятися.
- Молодий чи ні – але не для того я йшов далекий світ, щоб з тобою, поганий злодію, миритися, а для того, щоб битися.
- Ну вже ж якщо ти наважився битися зі мною, то готуй ток. Подивлюся, яка в тобі сила.
- Мені ток не потрібен: я й на сирій землі можу битися! А ти готуй собі, коли звик ходити по чистому.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дихнув – на дев'ять верст став ток гладкий.
Почали битися.
Билися, билися – вдовий син Чуду-Юду три голови збив, а подолати не може. "Де ж мої товариші? – думає він. – А чи не сплять вони?"
Просить вдовий син у Чуда-Юда перепочинку:
- Царі-королі воюють, та й то перепочинок мають: давай і ми зробимо!
- Давай, – каже Чудо-Юдо.

Відійшов вдовий син убік, зняв з лівої руки рукавицю та як кинув її в хатку, де залишилися товариші, – всю стріху зніс начисто. А друзі повернулися на інший бік і сплять собі, як спали.
Бачить вдовий син – немає підмоги.

Почали знову битися. Билися, билися – збив вдовий син ще три голови у Чуда-Юда, сам по коліно в крові стоїть, а з останніми головами справитися не може.
Знову просить він перепочинку.
- Що це ти, – посміхається Чудо-Юдо, – все перепочинки просиш?
- А хіба часу в нас мало?
- Ну, давай перепочинемо.

Улучив вдовий син хвилинку, коли ворог відвернувся, і кинув другу рукавицю в хатку. Хату по самі вікна знесло, а дружки сплять, як спали.
Перепочили трохи й почали знову битися. Вдовий син уже ледь не по пояс у крові стоїть, а з останніми головами справитися не може: сили не вистачає.

Тим часом і світати почало. "Друзі вже, напевно, виспалися, – думає вдовий син. – Треба їм ще раз про себе нагадати".
Каже він знову Чуду-Юду:
- Царі-королі воюють, та й то перепочинок мають. Давай ми й у третій раз перепочинемо. А тоді вже до кінця будемо битися.

Чудо-Юдо теж ослаб.
- Гаразд, – каже, – давай перепочинемо. Зняв вдовий син чобіт з лівої ноги й шпурнув його в хатку.
Долетів чобіт до хати та й розвалив її аж до самого підлогу. Схопилися з ліжка його друзі, бачать – повний кубок крові; з ножа натекло...
- Ну, – кажуть, – видно, погано нашому товаришеві, якщо так.

Схопили вони свої булави й кинулися на калиновий міст. Як побачив їх Чудо-Юдо, так і затремтів:
- Ах, вдовий сину, тепер-то я знаю, навіщо ти перепочинки просив та чобіт з лівої ноги кидав! Перехитрив ти мене...

І як взялися друзі бити втрьох Чуда-Юда з усіх боків, той уже й не знає, на кого нападати.
Збили вони останні три голови. Тут Чуду-Юду й кінець настав.

Узяв тоді вдовий син сонце й місяць та повісив їх на небо. І враз стало на всій землі світлим-світло. Вибігли люди на вулицю, радіють, любуються, на сонці гріються.

Повернулися друзі до старушки, поставили їй нову хату, та кращу за ту, що була, і вирішили перед дорогою трохи відпочити.
Царський і купецький сини сплять собі, гуляють, а вдовий все думає: "Немає вже на світі жодного Чуда-Юда, але залишилися їхні дружини – відьми. Як би не наробили вони якоїсь лиха!"

Залишив він друзів, а сам переодягнувся і пішов у палати, де жили всі три Чуда-Юда.
- Чи не треба вам робітника? – питає він відьом.
- Треба, – відповідає найстарша відьма. – Ми тепер осиротіли: нікому працювати. Усіх трьох наших чоловіків вдовий син повбивав. Але нічого, ми його зі світу зженемо!
- А як же ви його зженете? – питає робітник. – Він, як видно, дуже сильний.
- У нього сила, а в нас чарівництво, – каже дружина молодшого Чуда-Юда. – Ось буде він їхати зі своїми помічниками назад у своє царство, а я розіллюся по дорозі джерелом: нап'ються вони води – і кінець їм.
- А якщо це не допоможе, – каже дружина середнього Чуда-Юда, – то стану я солодкою яблунею. З'їдять вони по яблуку – і більше вже не схочуть...
- Без води та яблук, – каже дружина найстаршого Чуда-Юда, – вони можуть і обійтися. А я ось краще придумала: розстелюся я на сто верст квітучим лугом. А в стороні тінисту вербу поставлю. Їхатимуть вони та захочуть коней на лузі попасти, під вербою відпочити. І тільки ляжуть, то вже більше не встануть. А кінь, як тричі щипне трави з того лугу, то й йому не жити більше...

А вдовому сину тільки це й треба було. Зачекав він ночі, коли відьми заснули, вийшов із палацу та бігом до друзів.

Наступного дня ледве світало пішли вони на зелений луг, спіймали кожен собі коня. Вдовий син сів на коня дев'ятиголового Чуда-Юда, купецький – на коня шестиголового, а царський – на коня триголового Чуда-Юда. І поїхали вони у своє царство.

Їдуть вони полями, їдуть борами, під'їжджають до джерела. І тут царському сину й купецькому так пити захотілося, що витримати не можуть.
Вдовий син і каже:
- Ви, як-не-як, люди не селянського звання. Почекайте, я вам сам води принесу.

Стрибнув він з коня, підійшов до джерела та й давай бити по ньому булавою. Розбив так, що лишилася тільки бруд і кров. Друзі ледь не плачуть:
- Навіщо ти це зробив? Ми вмираємо від спраги...
- Не джерело це, – каже вдовий син, – а обман тільки.

Сів він на коня, і поїхали вони далі.
Під'їжджають до яблуні. І такі на ній яблука ростуть – червоні та рум'яні, самі в рот просяться.

Кинулися товариші до яблуні, а вдовий син зупинив їх:
- Почекайте! Ви все ж люди панського звання — я вам краще сам яблук назбираю.

Підійшов він до яблуні, ударив її булавою — та враз упала й зав’яла.

- Навіщо ти це зробив? Ми б хоч по яблучку з’їли.

- Це не яблука, а наша смерть, — каже вдовий син.

Рушили вони далі. Під’їжджають до квітучого лугу. Побачили тінисту вербу, і так усім спати захотілося — ніяк не втриматися. А коні так копитами і б’ють — до квітучої трави тягнуться.

Утримав вдовий син коня:

- Піду подивлюся, чи можна коней на цьому лугу пасти.

Підійшов він до верби та як почав її булавою бити, так луг враз і засох увесь, а від верби лишилися тільки кістки.

- Ось бачите, яка це верба і який луг, — каже він товаришам.

Проїхали вони сухий луг і зупинилися ночувати в зеленій дубраві. Коней пустили пастися, а самі повечеряли та й спати лягли. Три дні й три ночі проспали. А як прокинулися, вдовий син і каже друзям:

- Тут і наше царство вже недалеко. Їдьте собі по домах самі. А то ваші батьки давно вас чекають. У мене ж батька немає. Я ще по білому світу побродитиму, подивлюся.

Попрощався вдовий син із друзями та й поїхав по білому світу гуляти.

Довго їздив він, чи недовго — приїжджає до царя Постоянця. А був той царь однобокий, одноглазий, з одною ногою, з одною рукою, на плечах — півголови, на обличчі — півбороди. І дуже любив він коней.

Побачив він коня вдового сина і каже:

- Давай бігти наввипередки навколо палацу. Якщо я тебе обігнатиму — коня твого заберу, а якщо ти мене обігнатимеш — віддам тобі своє царство.

Подумав вдовий син: «Не може бути, щоб однобокий та одноногий царь мене обігнав». І погодився.

Кинулися вони бігти. Вдовий син і трьох кроків не зробив, а одноногий цар уже тричі навколо палацу оббіг. Забрав цар Постоянець коня вдового сина і поставив у себе на стайні.

Вдовий син ледь не плаче: шкода йому коня.

Став він царя просити:

- Яку хочеш службу тобі відслужу, тільки поверни мені коня!

Подумав цар Постоянець і каже:

- Живе в тридев’ятій землі, в тридесятому царстві баба Каргота. Є в неї дванадцять дочок, усі як одна: волосся в волосся, голос в голос і всі на одне обличчя. Бабин дім обнесений високим частоколом, і на кожній частоколині людська голова стирчить: це все тих, що приходили за бабиних дочок свататися. Тільки одна частоколина порожня. Ось якщо ти посватаєш за мене молодшу дочку баби Карготи — поверну тобі коня.

Подумав вдовий син: якщо не погодитися, то не побачити йому коня, як своїх вух. А погодитися — може, без голови залишишся, а може, і з головою, і з конем.

- Гаразд, — каже він цареві. — Піду в свати.

Іде він, іде, глядь — біжить чоловік по морю, ніби по мосту. Задивився вдовий син на бігуна.

- Добрий день тобі, Морський Бігун! — привітався він.

- Доброго здоров’ячка, вдовий син! Куди йдеш, куди путь держиш?

- Іду до баби Карготи сватати її молодшу дочку за царя Постоянця.

- Візьми й мене з собою. Я тобі в біді придамся.

- Ходім.

Ідуть вони удвох. Бачать — тримає чоловік одним вусом млин, що на двадцяти жорнах меле, а другим вусом хмару в небі підпирає.

- Добрий день тобі, Вусач!

- Доброго здоров’ячка, вдовий син! Куди йдеш, куди путь держиш?

- Іду до баби Карготи сватати її молодшу дочку за царя Постоянця.

- Візьми й мене з собою.

- Ходім.

Пішли вони втрьох. Ідуть, ідуть, бачать — п’є чоловік з озера воду. Ціле озеро випив, а все кричить: «Пити хочеться!»

- Добрий день, Водопій!

- Добрий день, вдовий син! Куди йдеш, куди путь держиш?

- Іду до баби Карготи сватати її молодшу дочку за царя Постоянця.

- Візьми й мене з собою.

- Гаразд, іди з нами.

Пройшли трохи, бачать — гризе чоловік осинову колоду і все кричить: «Їсти хочеться!»

- Добрий день, Обжоро!

- Добрий день, вдовий син! Куди йдеш, куди путь держиш?

- Іду до баби Карготи сватати її молодшу дочку за царя Постоянця.

- Візьми й мене з собою.

- Іди з нами.

Підійшли до лісу. Зустрічають чоловіка в тулупі до п’ят. Стоїть він біля дороги та все рукавицями — хлоп, хлоп! І тільки він хлопне — враз дерева інеєм покриваються.

- Добрий день, Морозе!

- Доброго здоров’ячка, вдовий син! Куди йдеш, куди путь держиш?

- Іду до баби Карготи сватати її молодшу дочку за царя Постоянця.

- Без мене тобі з бабою Карготою не домовитися.

- То йди й ти з нами.

Пішли вони вшестеро. Ідуть, ідуть і підійшли до двору баби Карготи. Бачать — на всіх частоколинах голови стирчать, тільки на одній немає. Вдовий син і каже:

- Ось тут моя голова стирчатиме!

- Може, і стирчала б, — посміхаються товариші, — якби не ми...

Почали вони шукати ворота. Та ніде їх немає. Тоді Морський Бігун оббіг тричі навколо двору і знайшов ворота.
Увійшли вони на двір. Стоїть баба Каргота на ґанку, дивується, як могли знайти її ворота ці дорожні люди.

Підійшов удовий син до баби Карготи:

— Здоров був, господиня!

— Здоров був, удовий сину! Ти навіщо до мене явився?

— Прийшов сватати твою молодшу дочку за царя Постійця.

— Ну що ж, сватай, коли не жартуєш. Але перш ніж дочку сватати — випий пива з мого льоху. Вип’єш все — віддам дочку за царя Постійця, а не вип’єш — голову зніму.

— Вип’ю охоче, — відповідає удовий син. — Я з далекої дороги, і пити дуже хочеться. Та й у моїх дружків теж у роті пересохло.

Наказала баба слугам відвести удового сина з товаришами до пивного льоху. Відвели їх слуги туди й на замок замкнули.

Удовий син з друзями п’ють кружками, а Водопій — цілими бочками ковтає. Вип’є бочку, стукне по ній кулаком — та й розсипається на клепки. Випив усі бочки й кричить у голос:

— Бабо Каргото, давай ще пива!

Відкрила баба Каргота льох, дивиться — усі бочки розбиті, а пиво все випите!

— Пива в мене, — каже, — більше немає. А є пироги. Коли з’їсте всі пироги — будете дочку сватати.

Зраділи свахи:

— Давай, бабусю, свої пироги! Ми з дороги проголодувалися, сильно їсти хочеться.

Наказала баба слугам відкрити інший льох — з пирогами. Впустила туди свахів. А пирогів-то в льоху цілі гори.

Поки інші по пирогу з’їли, Обжора весь льох очистив, стіну проїв і кричить у голос:

— Бабо Каргото, подавай ще пирогів!

Розлютилася баба: три роки пекла вона з дочками пироги, а свахи за годину все з’їли. Наказала вона тоді слугам натопити залізну лазню. Слуги так натопили, що аж стіни почервоніли. Говорить баба сватам:

— Помійтесь у моїй лазні, переночуйте, а там і про діло поговоримо.

— Гаразд, бабусю, ми по дорогах набродилися, сильно запилилися, лазня нам не завадить.

Повела баба свахів до лазні сама. І тільки удовий син підійшов до порогу, а Мороз хап його за плече й поставив позаду себе. Сам увійшов першим, надів рукавиці, махнув раз-другий, і вмиг холодом повіяло. Увійшли вслід за Морозом і інші свахи, а баба зачинила двері й на ключ замкнула...

І давай тоді Мороз по лазні похажувати, рукавицями помахувати:

— Ну як: не надто холодно? Чи можна буде спати не вкриваючись?

— Лазня як раз, — хвалять товариші. — Не гаряча, не холодна, якраз у міру. Помілися й спати лягли.

На ранок посилає баба Каргота своїх слуг до лазні:

— Сходіть та викиньте собакам свахів смажених!

Відкрили слуги лазню, і виходять звідти шестеро молодців, усі міцні, як дуби.

Баба так і обомліла: нічого зі сватами вдіяти не може! Ось і каже вона удовому сину:

— Коли впізнаєш мою молодшу дочку, то будеш сватати її за царя Постійця. А не впізнаєш — насаджу твою голову на порожній частокіл.

Зажурився удовий син: «Як же впізнати її, цю молодшу дочку?»

— Я впізнаю, — шепоче Морський Бігун. — Я їх не раз бачив, коли приходили вони до моря купатися.

— Гаразд, — каже удовий син бабі, — веди своїх дочок.

Приводить незабаром баба Каргота дванадцять дочок — усі на одне обличчя, волосся в волосся, голос у голос, плече в плече — усі як одна! Сама вийшла наперед, а дочок позаду поставила.

Обійшов удовий син бабиних дочок тричі, а яка молодша — не впізнав: усі однакові!

Тут Морський Бігун підморгнув і очима вказав на молодшу дочку. Взяв її удовий син та й вивів уперед, до баби Карготи.

— Ось твоя молодша дочка!

Затремтіла баба від злості, та нічого не вдієш: не допомогла їй хитрість!

Взяв удовий син бабину дочку за руку й повів за ворота. Але тільки вони вийшли — підскочила бабина дочка в небо, сіла на хмарі й сміється.

Тоді Вусач підняв правий вус угору, підчепив її та й зняв із хмари.

Бачить бабина дочка — із такими сватами жарти погані, і заспокоїлася.

Пішли свахи додому.

Дорогою кожен, як тільки дійде до того місця, де з удовим сином зустрівся, там і залишається. Морський Бігун взявся за свою роботу, Вусач за свою. Водопій за свою... А удовий син із бабиною дочкою пішли до царя Постійця.

Царь натаскав за цей час на коні удового сина повну яму смоли й підігріває її знизу: смола так і кипить. А зверху поклав тонку тростинку.

Приходить до нього удовий син.

— Ось, — каже, — тобі, царю, молодша дочка баби Карготи: ледве висватав! Віддавай тепер назад мого коня.

Показав царь на тростинку й каже, посміхаючись убік:

— Перейдеш по цьому місточку — віддам коня.

Подивився удовий син на тонку тростинку — страшно йому стало. А бабина дочка штовхає його в бік: «Не бійся!»

І ніхто не помітив, як сунула вона під тростинку міцний сталевий прут.

— Іди, — каже вдовому сину.

Він і пішов по тростинці. Перейшов і каже цареві Постійцю:

— Ось що, царю: послужив я тобі дві служби. Ну, то послужи й ти мені хоч одну — перейди по цьому місточку, що сам проклав.

— Що ж, — умовляє царя бабина дочка, — перейди, а то не бути тобі моїм чоловіком.

Бачить царь, якщо удовий син перейшов, то й йому боятися нема чого.

І тільки він ступив на тростинку, як бабина дочка — дерг! — і витягла з-під нього сталевий прут... Надломилася тростинка, і полетів царь у киплячу смолу, та там і залишився.

— Ну ось, — каже удовий син, — не рий іншому яму, сам у неї потрапиш.

Одружився він із молодшою дочкою баби Карготи й залишився жити в тому царстві.

І тепер живе-поживає та добра наживає.

↑ Догори

Син вдови

Інші казки