Як піп обдурив Тараса одного разу, а Тарас його двічі
Жив на світі бідний-пребідний селянин, і була в нього дружина, а дітей не було. Дожили вони до того, що хліба купити нема на що.— Ех, дружино, — каже селянин, — поведемо на базар останню корівку, продамо та хліба купимо.
Пішов селянин корову в місто продавати, а назустріч йому з міста священик з причтом.
— Здоров, Тарасе!
— Здоров, батюшко!
— Куди це ти, Тарасе, козу везеш?
— Батюшко, це ж корова!
— Ні, світику, це коза, от і дякон тобі скаже.
— Так, це коза! — каже дякон.
Збентежився селянин, а поп переконує:
— Брате Тарасе, продай мені цю козу, ось тобі три рублі!
Нічого робити селянинові, продав він попу свою корову за три рублі, повернувся додому і каже дружині:
— Яка ж ти дурна, замість корови козу мені на повідку дала.
Накинулася на нього дружина.
— Що ти, розуму позбувся? Кози всі вдома, а корови нема.
— Ну, бабо, що робити? Я продав корову священику, якось потім розберемося.
Знову настала неділя. Їде Тарас у місто і знає, що священик з причтом обов’язково зайде в трактир пообідати. Умовився він з трактирником:
— Я вип’ю та закушу на гривню, а ти кажи, що на сто рублів.
Сидять причетники з попом у сусідньому номері і розмовляють між собою:
— Який же наш селянин Тарас: за один обід сто рублів просадив! Ми вчетверо і то рублів десять витратимо, а він сто рублів!
Дивляться вони у щілину: чим це Тарас розплачуватиметься. А Тарас увійшов у трактир із величезним ковпаком, півтора аршина заввишки. Стукнув по ковпаку:
— Ну що, трактирнику, сплачено?
— Сплачено сповна.
Поп із своїм причтом дивляться на це і дивуються.
У другий раз стукнув Тарас по ковпаку.
— Будьте здорові, пане трактирнику!
У третій раз стукнув, і каже трактирник:
— Ну, молодець, Тарасе, платити вмієш.
Священик і каже:
— Браття причетники, купімо в Тараса цей ковпак: він нам знадобиться — кожна поїздка буде для нас даровим обідом у трактирі. Ти, дяконе, клади на кон двадцять п’ять рублів, дячки покладуть разом двадцять п’ять, а я один п’ятдесят; за сто рублів, може, продасть ковпак.
Їде Тарас додому, доганяє його священик:
— Знаєш що, Тарасе? Продай нам цей ковпак: він нас виручатиме. Скільки ти за нього візьмеш? Ми згодні дати тобі п’ятдесят рублів сріблом.
— Ні, батюшко, ніяк не можна батьківське благословення в чужі руки віддавати: хоч зрідка трапиться в місті бути, так вволю поп’ю-погуляю.
— Послухай, Тарасе, ось тобі сто рублів сріблом.
— Ні вже, батюшко, якщо хочете купити, то продам за сто п’ятдесят рублів.
— Ну, причетники, — каже священик, — купуємо, а то хтось дорожче дасть.
Купили вони ковпак за сто п’ятдесят рублів. Приїжджає Тарас додому і каже дружині:
— Ну, господиня, лаяла ти мене, що я корову за три рублі продав, зате тепер продав я свій ковпак за сто п’ятдесят рублів.
Став Тарас господарством заводитися, а священик чекає не дочекається свята, щоб поїхати в місто на даровий обід. Поїхали причетники з дружинами, няньками та дітьми в місто. Замовляють трактирнику:
— Дайте-но нам на двісті рублів попити-погуляти. Трактирник рад старатися: подав різних страв і напоїв на двісті рублів. А як тільки пообідали:
— Ну, батюшко, будьте ласкаві, розрахунок! Батюшка вилазить із-за столу:
— Зараз, пане трактирнику! Приніс пономар із двору ковпак. Стукнув священик по ковпаку долонею.
— Ну як, у розрахунку, трактирнику?
— Ні, попе, давай гроші!
Священик передав ковпак дякону, щоб дякон ударив по ковпаку. Дякон бив-бив, а трактирник як і раніше розрахунок вимагає. Усі причетники лупили кулаками по ковпаку, а трактирник знай своє твердить:
— Давай гроші!
Стали збирати складчину причетники, позичили грошей у знайомих і заплатили трактирнику.
Тарас років за два прожив отримані за ковпак гроші, а потім і каже дружині:
— Ось що, бабо! Лягай-но на лавку та дивись не ворушись, а я поїду за священиком, скажу йому:
"Батюшко, будьте ласкаві, сповідати: моя господиня дуже хвора".
Приїжджає селянин до священика.
— Ну, нащо ти приїхав?
— Зробіть ласку, батюшко, будьте ласкаві сповідати: господиня вмирає.
Зібрався поп і поїхав із Тарасом. Увійшли в хату, а господиня лежить уже мертва, прибрана.
— Батюшко, — каже Тарас, — благословіть мене! Є в мене стародавня дубина (ще від створення світу), я вдарю дружину тричі цією дубиною, вона одразу оживе.
— Ну, коли ця дубина ще від дідів-прадідів зберігається — благословляю!
Батюшка зі страху вийшов у сіни, а Тарас ударив тричі дубиною по лавці. Дружина селянина заворушилася, застогнала. Здивувався батюшка, що людина ожила. Увійшов він у хату, а баба вже сидить на лавці і колихається. Тарас підніс їй ковшик холодної водиці, вона й зовсім очуняла.
Батюшка похвалив Тараса і поїхав додому. Того ж дня зібрав він свій причт і розповів йому про дивовижне воскресіння дружини селянина.
— Ось якби нам цю дубину купити; адже ми постійно на похорони їздимо, то оживляли б цією дубиною покійників. Давайте зберемося і купимо в селянина дубину.
— А ви, батюшко, поїдьте, поторгуйтеся.
— Ні, поїдемо всі разом до нього.
Приїжджають вони до Тараса.
— Не продаси, Тарасе, дубину, яка людей оживляє?
— Продам.
— Скільки візьмеш за неї?
— Ах, батюшко, дайте п’ятсот рублів.
Стали причетники радитися.
Поп каже: збираємося, я двісті п’ятдесят рублів, а ви, причт, втрьох двісті п’ятдесят.
Віддали гроші селянину і забрали із собою дубину. Тільки вони приїхали додому — назустріч їм купець багатий.
— Батюшко, у мене сьогодні дружина померла, потурбуйтеся тіло поховати.
— Зараз, пане купцю, приїдемо.
Швидко зібралися вони, взяли із собою дубину. Приїжджають, лежить на столі тіло. Каже поп дякону:
— О, о, ми її воскресимо! Тягни-но, пономарю, дубину!
Дивується купець, нащо пономар дубину несе. Ударили причетники мертву купчиху тричі — не оживає. Донесли родичі купцю про таке знущання над покійницею. Купець подал скаргу начальству, що причетники померлу купчиху так побили. Ось і повели їх усіх недовго думаючи до суду на розправу.
Інші казки
