Ох і золота табакерка

Жив собі сирота Янко, син лісника. Батько й мати в нього померли, а рідних нікого не було. Так і жив він один у лісі, у батьковій хатці. А щоб було веселіше, тримав строкатого котика.

Звик до нього котик. Бувало, куди хазяїн іде, туди й він.

Пішов раз Янко збирати хмиз. Ну, зрозуміло, і котик за ним. Набрав Янко в’язку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку.

Утомився Янко, сів на пеньок відпочити, подумав, як важко йому жити на світі, і голосно застогнав:

— Ох, ох!..

І тільки він так сказав — вискочив з-під пенька маленький старичок з довгою бородою.

— Ти навіщо мене кликав, хлопче? Подивився Янко з переляком на нього і каже:

— Ні, дідусю, я тебе не кликав.

— Як не кликав? — засперечався старичок. — Я ж не глухий! Ти двічі назвав моє ім’я: Ох, Ох... Тепер ти маєш мені сказати, що ти від мене хочеш.

Подумав Янко і каже:

— Нічого мені не треба. Ось тільки голодний я дуже. Якщо є в тебе шматок хліба, то дай.

Ох пірнув назад під пеньок і витягує звідти шматок хліба та миску щів.

— На, — каже, — поїж. Наївся сирота, котика нагодував і низько вклонився старичку:

— Дякую, дідусю, за обід: давно я такої смачної їжі не їв.

Навантажив він на плечі свій хмиз і пішов веселіше додому.

Минув день, другий, знов голод переміг. Згадав Янко про старичка. “Піду, — думає, — може, він нагодує мене ще раз”.

Прийшов до того самого місця, сів на пеньок і зітхнув:

— Ох!

Вискочив старичок.

— Що скажеш, хлопче?

Вклонився йому Янко:

— Я голодний, дідусю. Може, дав би мені шматок хліба?

Виніс йому старичок одразу шматок хліба та миску щів.

Так із того часу й пішло: захочеться Янкові їсти — він і йде до старичка.

Раз виніс йому старичок замість обіду золоту табакерку.

— Ось що, хлопче, — каже, — не турбуй мене більше: я вже старий, і обід мені носити важко. Візьми цю табакерку. Якщо тобі щось знадобиться, ти відкрий її, і мій слуга миттю з’явиться перед тобою. Він не гірше мене виконає все, що ти накажеш.

Узяв Янко золоту табакерку, подякував від усього серця старичку і пішов, пританцьовуючи, додому.

Відкрив він вдома золоту табакерку — вискочив із неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий та жвавий.

— Що накажеш? — питає Янка тоненьким голоском чоловічок.

— Дай мені, брате, чогось поїсти. І миттю поставив чоловічок на стіл миску щів, поклав великий шматок житнього хліба, а сам скок у золоту табакерку й зачинився.

Пожив так Янко деякий час, і захотілося йому по світу походити, людей побачити, себе показати, адже ні разу він ніде, крім свого лісу, не бував.

Взяв він золоту табакерку, покликав котика й рушив у дорогу.

Багато обійшов він сіл, міст, багато чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить — лежить на морському березі срібляста рибка. Видно, хвилею її викинуло під час прибою. Трепетиться рибка, б’ється об каміння, а ніяк назад у море потрапити не може.

Пожалів Янко бідну рибку. Взяв він її обережно і кинув у море.

Плеснула рибка хвостиком, ковтнула води, отямилася, а потім висунула з води головку і каже людським голосом:

— Дякую тобі, добрий молодий чоловіче, що врятував ти мене від смерті. Може, і я колись тобі допоможу.

Усміхнувся Янко:

— Навіщо мені, рибко, твоя допомога: у мене в кишені є не такий помічник.

Але рибка вже не чула його.

Пішов він далі. Раптом вибігає з нірки сіра мишка. Котик цап її за спину і хотів з’їсти.

Жаль стало Янкові мишки. Був він такий, що всіх жалів: пам’ятав, як раніше важко йому жилося. Взяв він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв із торби хлібну скоринку і кинув їй туди.

— Їж, — каже, — ти, мабуть, проголодалася.

Мишка й заспокоїлася, стала скоринку гризти. Іде він, іде берегом моря, а тут і вечір настав — треба шукати нічліг. Бачить — височіє на горі великий палац. “Ні, — думає Янко, — туди мене не пустять”. Пішов він далі. Глядь — стоїть біля моря маленька рибальська хатина. Зайшов Янко в рибальську хатину і попросився переночувати.

— Добре, — каже господар, — ночуй. Мені веселіше буде.

Розговорився Янко з господарем.

— Що це за палац був по дорозі? — питає він у господаря.

— Це палац королівський, — каже господар. — Там живе сам король. Але ось недавно трапилася біда: прилетів опівночі морський змій, схопив його дочку і забрав на свій зачарований острів, куди ні дійти, ні доплисти. Король тепер прямо волосся на голові рве. Оголосив по всьому королівству: хто, мовляв, поверне йому дочку, за того й видасть її заміж і все королівство після своєї смерті відпише. Багато приїжджало сюди різних князів та королевичів, але ніхто до того острова дістатися не зміг: морський змій таку хвилю підіймає, що нічого не вдієш...

Згадав Янко про свого чарівного помічника із золотої табакерки і каже рибакові:

— Передай, якщо можеш, королю, що завтра на світанку він свою доньку побачить.

Пішов рибак і розповів про те королю. Покликав король до себе Янка. Подивився на нього, знизав плечима. “Невже, — думає, — цей простий хлопець зробить те, що князі та королевичі не змогли зробити? Не може цього бути!” Але королю так хотілося побачити свою доньку, що він вирішив спробувати щастя ще раз. Ось і питає він Янка:

— Правда ж, хлопче, що ти берешся визволити доньку мою з неволі?

Вклонився Янко королю і відповідає:

— Правда, пане королю. Я брехати не вмію.

— Ну дивись, — каже король, — щоб завтра до сходу сонця моя донька була в мене, а не то накажу розірвати тебе залізними боронами.

— Гаразд, — погодився Янко. — Нехай буде по-твойому.

Вийшов він із палацу, відкрив золоту табакерку. Вискочив із неї жвавий чоловічок:

— Що накажеш?

— Зроби, брате, ласку: збудуй за ніч залізний міст від королівського палацу до зачарованого змієвого острова і постав на ньому золоту карету з шістьма кіньми. Завтра на світанку я поїду на острів.

— Добре, — каже чоловічок, — все буде виконано, як ти просиш.

Повернувся Янко до рибака і спати завалився. На ранок піднявся він на світанку, глядь — перекинутий залізний міст від королівського палацу до змієвого острова, і стоїть на мосту золота карета, запряжена шістьма кіньми, а біля коней стоїть його помічник із батогом.

Підійшов Янко до свого помічника, вийняв табакерку і каже...
— Дякую тобі, братець. А тепер іди відпочивати, бо, мабуть, ти дуже втомився.

Чоловічок віддав Янкові батіг, а сам сховався в золотій табакерці.

Сів Янко в карету й поїхав за королівною. Приїжджає на острів, бачить — стоїть там великий темний замок, а з вікна виглядає здивована королівна. Давно не бачила вона людей і зраділа Янкові, як рідному братові.

— Хто ти такий? — питає. — І навіщо ти приїхав сюди?

— Не питай, панночко, — відповідає Янко, — а сідай швидше в карету. Поїдемо до твого батька.

Ще більше зраділа королівна, почувши такі слова.

— Але я ж не можу вийти через двері, там проклятий змій спить. Він вночі за здобиччю літає, а вдень біля дверей відпочиває.

— Так лізь через вікно.

— Боюся.

Підставив Янко руки:

— Стрибай!

Стрибнула королівна з вікна і прямо йому в руки. Схопив її Янко, посадив у карету й помчався блискавкою до королівського палацу.

Почув змій гуркіт, схопився, глянь — нема королівни... Він — у погоню. Біжить, аж міст тремтить, полум’я з пащі сиплеться...

Оглянувся Янко — женеться за ним змій. Ось-ось наздожене. Давай він тоді батогом коней шмагати. Ті рвуться вперед у всю міць конячу.

Примчався Янко до берега, висадив королівну з карети, потім тихенько відкрив золоту табакерку й наказав своєму помічникові зруйнувати міст. Чоловічок миттю зруйнував міст, а змучений змій упав у глибоке море й захлинувся.

Тим часом прокинувся король, глянув у вікно — очам своїм не вірить: веде Янко до палацу його дочку!

Вибіг король назустріч, став дочку обіймати, цілувати. Такий щасливий, такий радий.

— Ну, хлопче, — каже він Янкові, — порадував ти мене. Віддам тобі за це дочку свою за дружину й заповідаю вам після моєї смерті все королівство.

Святкували весілля, і став сирота Янко чоловіком королівни. Усі його любили, тільки сама королівна косила на нього поглядом: не до вподоби їй, що стала вона дружиною простого хлопця. Ось і причепилася вона одного разу до чоловіка:

— Скажи мені, хто тобі міст збудував, по якому ти мене привіз?

Янко все мовчав, відмовлявся, та дружина не дає йому спокою.

— Померу, — каже, — якщо не зізнаєшся.

Що тут робити — зізнався Янко і показав дружині золоту табакерку.

— Тільки поклянися, — каже, — що ти ніколи її без мене в руки не візьмеш. Дружина поклялася, а потім і каже:

— Хочу жити з тобою в замку на острові. Накажи своєму помічникові, щоб міст збудував.

Не став Янко їй перечити: відкрив при дружині табакерку, наказав помічникові — і збудувався міст.

Переїхали вони до змієвого замку. Дружина каже:

— Не руйнуй мосту: ми будемо по ньому на берег їздити — до батька в гості й куди забагнеться.

Пожили вони кілька днів у замку. Забажалося Янкові поїхати на полювання. Взяв він лук, котика й мишку, щоб у дорозі веселіше було, і поїхав по мосту.

Тільки зійшов на берег, глянь — немає за ним мосту! «Що за диво?» — думає Янко. Шарпнув за кишеню, а там немає табакерки... Котика взяв, мишку взяв, а табакерку забув...

Тут про все він і здогадався. «Ось тобі й королівнина клятва! — подумав собі Янко. — Я пожалів її, з біди вирятував, а вона мені за моє добро злом відплатила. Доведеться тепер знову повертатися до своєї хати й голодувати, як колись».

Сів він на морському березі й від образу навіть заплакав.

Раптом чує — мишка в кишені шкрябається. Висунула звідти головку й питає:

— Ти чого плачеш, добрий чоловіче?

Розповів їй Янко про своє горе.

— Нічого, — втішає його мишка, — таку біду ми подолаємо.

Пошепталася вона про щось із котиком, потім сіла йому на спину, і попливли вони морем. Доплили до замку. Сховався котик у саду, а мишка пролізла через щілину до покоїв королівни.

Довго вона там сиділа, виглядаючи, де ховає королівна табакерку. І підгляділа-таки — у дерев’яному скриньці!

Вночі, тільки королівна лягла спати, прогризла мишка скриньку, схопила табакерку й побігла до котика в сад.

— Знайшлася, — каже, — золота табакерка!

— Так сідай швидше мені на спину! — наказав котик. — Попливемо назад.

Сіла мишка йому на спину, і поплив котик, пофуркочучи, хвилями.

Доплили вони майже до самого берега. Питає котик у мишки:

— А ти не загубила табакерку?

— Ні, — каже мишка, — ось вона!

Підняла табакерку, щоб показати котикові, та не втримала: впала табакерка й бульп у море!

— Ах ти, роззяво! — розсердився котик. — Що ж ти наробила?

Виплив він на берег і схопив мишку зубами за спину:

— Я тебе задушу!

Побачив це Янко, відібрав у котика мишку. А як дізнався, що сталося, то сів біля моря й сильно зажурився — так шкода було йому табакерку!

Раптом виплила з моря срібляста рибка:

— Ти про що, чоловіче, журишся? Розкажи мені: може, я тобі чим допоможу, адже ти колись врятував мене від смерті.

Поглянув Янко — і впізнав ту саму рибку.

— Ех! — важко зітхнув він. — Велика у мене втрата...

І розповів рибці про своє горе. Вислухала його рибка й каже весело:

— Це що за біда! У мене тут у морі табакерок, скільки хочеш. Я буду викидати їх, а ти дивись, яка твоя. Свою візьми, а мої назад мені поверни.

Плеснула рибка хвостом і пірнула на дно моря.

Незабаром почала вона викидати на берег табакерки — срібні, золоті, діамантові. У Янка прямо в очах замандрижило від табакерок. Почав він до них уважно приглядатися й побачив-таки свою. Зрадів Янко, кинув у море зайві табакерки й гукнув рибці:

— Дякую тобі, рибко! Виручила ти мене з біди.

Взяв він свою золоту табакерку й пішов світом разом із котиком і мишкою шукати кращих людей.

↑ Догори

Ох і золота табакерка

Інші казки