Розумна дочка

Жив собі бідняк із дружиною. Народилася у них донька. Треба справляти родини, а в нього ні хліба, ні до хліба. Чим гостей частувати?

Пішов бідняк по воду на річку. Набрав повні відра, назад повертається. Дивиться — лежить у кущах теличка. Така слабенька, худусенька, що сама й не підніметься.

Приніс бідняк додому воду та й розповів дружині про теличку.

— Так візьми її, — каже дружина.

Повернувся він на річку, взяв теличку та й приніс додому.

— Давай, — каже дружині, — заріжемо її: буде чим гостей частувати.

Сподобалася дружині теличка — така строкатенька, білолоба.

— Ні, — каже вона, — нехай росте.

— Та вона ж зовсім слабенька. Мабуть, хтось її кинув, щоб у коровнику не здохла.

— Нічого, може, і виходимо її. Підросте донька — буде їй молоко.

Послухався чоловік дружину, і стали вони теличку вигодовувати.

Окріпла теличка, росте як на дріжджах. І донька теж як на дріжджах росте. Така розумниця вийшла, що й старі її охоче слухаються.

Вигодувалася зі строкатенької, білолобої телички славна корова.

Підросла дівчинка, виповнилося їй сім років, стала сама корову пасти.

Задивився одного разу багатий сусід на бідняцьку корову.

— Звідки вона в тебе? — питає. Бідняк і розповів йому все, як було.

— Еге, — каже багатій, — так це ж моя теличка! Це я її кинув — не думав, що вона на ноги підніметься. Ні, тоді я заберу свою корову назад...

Зажурився бідняк.

— Адже я ж її вигодував, — каже він. — Тепер вона моя.

Не погоджується багатій:

— Не віддаси по-доброму — підемо до пана судитися.

Що робити? Пішли судитися до пана. Багатій подав панові руку, привітався: відомо, багатий із багатим свої люди. Пан йому каже:

— Сідай.

Сів багатій у крісло, а бідняк біля порога стоїть, зняв шапку. Пан на нього й не дивиться.

— Ну, що скажеш? — питає він багатого.

— Ось, пане, яка справа вийшла, — почав скаржитися багатий. — Сім років тому забрав цей чоловік мою теличку, а тепер не віддає.

Вислухав пан і бідняка, а потім каже їм:

— Добре. Суд мій буде такий. Задам я вам три загадки: “Що на світі найжирніше?”, “Що на світі найсолодше?”, “Що на світі найшвидше?” Хто відгадає, у того й корова залишиться. А тепер ідіть додому, подумайте. Завтра приходьте з відгадками.

Повернувся бідняк додому, сів і плаче.

— Чого ти, тату, плачеш? — питає донька.

— Ось хоче багатий сусід корову в нас забрати, — відповідає батько. — Пішли ми з ним до пана на суд, а той задав нам три загадки. Хто з нас відгадає, у того й корова залишиться. Та де ж мені відгадати ті загадки!

— А які, тату, загадки? — питає донька.

Батько сказав.

— Нічого, тату, не журися, — каже донька. — Лягай спати. Ранок вечора мудріший: завтра щось да придумаємо.

А багатий прийшов додому й радіє.

— Ну, бабо, — каже він дружині, — буде корова наша! Тільки нам треба з тобою відгадати три загадки: що на світі найжирніше, що найсолодше і що найшвидше?

Подумала дружина і каже:

— Ось диво! Та тут і відгадувати нічого. Немає на світі нічого жирнішого за мого рябого кабана, солодшого за липовий мед наших бджіл, а швидшого за нашого гнідого жеребця: адже як він помчить, то й вітер його не наздожене!

— Правда, — погодився чоловік, — я так панові й скажу.

На ранок приходять багатий із бідним до пана.

— Ну що, відгадали мої загадки? — питає пан.

Багатий вийшов уперед:

— Та тут і відгадувати нічого: немає на світі нікого й нічого жирнішого за мого рябого кабана, солодшого за липовий мед моїх бджіл і швидшого за мого гнідого жеребця.

— А ти, — питає пан у бідняка, — відгадав?

— Відгадав, пане: немає нічого жирнішого за землю — адже вона нас усіх годує; немає нічого солодшого за сон — хоч яке трапиться горе, а заснеш, все забудеться, і немає нічого швидшого за людські думки: адже ти ще тут, а думки вже далеко-далеко.

Правильно відгадав бідняк! І довелося панові присудити йому корову.

— Хто це тебе навчив так відгадувати мої загадки? — питає він у бідняка.

— Моя донька-семилітка, — каже бідняк. Здивувався пан: не може бути, щоб якась малолітня бідняцька донька відгадувала його загадки! Вирішив він подивитися на розумну дівчинку. Приїхав одного разу до бідняка, а той якраз у цей час був у полі. Зустріла пана донька-семилітка.

— Дівчинко, — питає пан, — до чого мені коней прив’язати?

Подивилася дівчинка на сани та на віз, що стояли на дворі, і каже:

— Можеш до зими прив’язати, а можеш і до літа.

Пан так очі й витріщив: як це можна прив’язати коней до зими чи до літа? Сміється, мабуть, над ним дівчинка!

— Ну, хоча б до саней прив’яжи, хоча б до воза, — пояснила дівчинка нерозумному панові.

Бачить пан, бідняцька донька й справді дуже розумна. Прикро це панові. Почують люди, що вона розумніша за нього, тоді хоч тікай з маєтку.

Поговорив пан із дівчинкою та й поїхав, а їй сказав, щоб батько прийшов до нього ввечері.

Прийшов бідняк увечері до пана.

— Що ж, — каже пан, — розумна твоя донька. А я все ж розумніший за неї.

Дав пан біднякові решето з яйцями:

— На, віднеси це доньці та скажи, щоб вона посадила на них квочку і вивела мені до ранку курчат на сніданок. А не виконає цього — накажу бити батогом.

Прийшов бідняк додому засмучений. Сів на лаву та й плаче.

— Чого ти, тату, плачеш? — питає донька.

— Ось, донечко, яка біда: задав тобі пан нову загадку.

— Яку?

Показав батько решето з яйцями:

— Сказав, щоб ти посадила на ці яйця квочку і вивела йому до ранку курчат на сніданок. А хіба це можна зробити?

Донька подумала і каже:

— Нічого, тату, завтра щось да придумаємо. А поки що візьми, мамо, ці яйця та звари на вечерю яєчню.

Вранці каже донька батькові:

— На тебе, тату, горщик, іди до пана. Скажи, щоб він за день вирубав галявину, викорчував і зорав, просо посіяв, зібрав і обмолотив та в цей горщик насипав — курчат годувати.

Пішов батько до пана, подав йому порожній горщик і сказав усе, що донька наказала. Підкрутив пан вуса і каже:

— Розумна ж у тебе донька, а я все ж розумніший за неї.

Взяв він три льняні стебла, подав їх біднякові:

— Скажи доньці, щоб вона до ранку цей льон витеребила, спряла, соткала і пошила б мені з нього сорочку.

Повернувся батько додому засмучений. Донька питає:

— Що сказав тобі пан?

Подав батько їй три льняні стебла і розповів, що пан загадав.

— Нічого, — відповідає донька, — лягай, тату, спати: завтра щось да придумаємо.

Вранці дає донька батькові три кленові палиці і каже:

— Віднеси їх панові та попроси його посадити їх, за одну ніч виростити і зробити з них верстат для ткацтва, щоб було на чому полотно йому на сорочку наткати.

Пішов бідняк до пана, подав три палиці і сказав так, як донька навчила.

Почервонів пан і каже:

— Розумна ж у тебе донька — нічого не скажеш. А я все ж розумніший за неї! Так ось передай їй, щоб вона не пішки прийшла до мене, не на коні приїхала, не гола, не вдягнена і принесла б мені подарунок, такий, щоб я не міг його прийняти. Якщо вона все це зробить, то прийму її в доньки — виросте, панією буде! А не зробить — погано їй буде...

Повернувся батько додому ще більш засмучений.

— Ну, що ж тобі, тату, пан сказав? — питає донька.

— Ось, донечко, накоїла ти біди і нам, і собі своїми відгадками...

І розповів їй батько, що пан загадав. Засміялася донька:

— Нічого, тату! Якось обдуримо пана і цього разу. Тільки спіймай мені живого зайця.

Пішов батько до лісу, поставив пастку і спіймав зайця.

Донька зняла сорочку, накинула на себе замість сукні рибальську сітку, сіла верхи на паличку і поїхала із зайцем до пана.

Пан стоїть на ґанку, бачить — знову перехитрила його бідняцька донька! Розлютився він і нацькував на неї собак — думав, що вони розірвуть розумницю. А дівчинка випустила з рук зайця — собаки й кинулися за ним у ліс.

Підійшла вона до пана.

— Лови, — каже, — мій подарунок: ось він у ліс утік...

Довелося панові взяти розумну дівчинку в доньки. Поїхав пан незабаром за кордон, а дівчинці сказав:

— Дивись без мене не суди моїх людей, а то погано тобі буде.

Залишилася дівчинка сама в маєтку. І сталося того часу таке діло. Пішли два мужики на ярмарок. Один купив віз, а другий кобилу. Запрягли кобилу у віз і додому поїхали. Дорогою зупинилися відпочити. Лягли і заснули. А прокинулися, дивляться — бігає біля воза молодий лоша. Дядьки посварилися. Той, чий віз був, каже: “Лоша мій — це мій віз ожеребився!” А той, чия кобила, на своєму наполягає: “Ні, лоша мій — це моя кобила ожеребилася!”

Сварилися, сварилися і вирішили їхати до пана на суд.

Приїхали, а пана вдома немає.

— Розсуди хоча б ти нас, — просять дядьки прийомну панську доньку.

Дізналася дівчинка, яка в них справа, і каже:

— Нехай той із вас, чия кобила, випряже її з воза і поведе під поводи, а той, чий віз, нехай тягне його на собі в інший бік.

За ким лоша побіжить, той і буде його господарем.

Так дядьки й зробили. Лоша побіг за кобилою, на тому їхня суперечка і закінчилася.

Повернувся пан із-за кордону і дізнався, що розумна дівчинка без нього судила. Розсердився він, підняв крик:

— Що ж ти мене не послухалася? Тепер ти мені не донька. Візьми собі з маєтку що побажаєш і йди додому, щоб я тебе більше не бачив!

— Добре, — каже дівчинка. — Але мені хочеться на прощання тебе вином пригостити.

— Пригости, — буркнув пан. — Тільки швидше. Напоїла його дівчинка вином, пан і заснув без пам’яті. Тоді наказала вона слугам запрягти коней, поклала пана в карету і повезла додому. Дома з батьком винесла його з карети і перенесла в сіни на купу гороховини.

— Ось тобі, — каже, — ліжко замість перини. Відлежуйся собі.

Прокинувся вранці пан, по сторонах озирається: де ж це він? Побачив свою прийомну доньку і питає:

— Чому я тут, у брудній мужицькій хаті лежу?

— Ти сам так захотів, — сміється дівчинка. — Ти мені сказав: “Бери собі з маєтку що побажаєш і йди додому”. Я й взяла тебе. Вставай, бери сокиру й мотику та йди замість батька панщину відбувати. Ти мужик міцний, будеш непоганим робітником.

Почувши це, пан схопився на ноги і так махнув назад у свій маєток, що тільки його й бачили. Навіть від коней із каретою відмовився.

↑ Догори

Розумна дочка

Інші казки