Каня

Давно це було, на самому початку світу, коли земля ще була недоладна. Були на ній гори, долини, ліси й поля, але не було ні річок, ні озер, ні криниць з холодною водою. Людям ще було якось так: викопають глибокий колодязь, дістануть води й живуть собі припіваючи. А от звірям і птахам як? Адже не побіжиш, якщо захочеться пити, до далекого моря, а калюжі після дощу швидко висихають, вода в землю йде. І зібралися звірі й птахи на великі збори, щоб вирішити, що робити. Довго думали, так і сяк прикидали й вирішили викопати великі водойми, озера, прокопати річки й струмки, викопати криниці. І поки будуть працювати, щоб ні вовк ягняти, ні коршун курчати, ні лисиця зайця не чіпали. І всі погодилися з цим. Лише одна каня-пигалиця щось собі надумала: на довгих ногах похажує, білу грудку погладжує.

— Вас,— каже,— і без мене багато. У мене кігтів немає, ноги тонкі, де мені ними землю рити? У мене пір’я біле, ще забруднюся. Та й не звикла я по землі бігати. Ось у небі купатися — це я, як у батька вдома.

— То що ж ти,— обурилися звірі й птахи,— хочеш, щоб ми на тебе працювали?

— А я вас і не прошу,— зарозуміло відповідає каня,— роса впаде, я з листочка нап’юся, дощик піде, крила в мене швидкі, я на льоту краплі наковтаюся. Багато мені тієї води треба?

Бачать звірі й птахи, що каня вносить розлад у великі збори, може зіпсувати всю справу, якщо знайдуться ще такі охочі. І постановило велике зібрання звірів і птахів проклясти каню страшним прокляттям:

— Щоб ніколи каня, ні весь рід її не пили води ні з річок, ні зі струмків, ні з озер, ні з криниць, ні з самого моря синього.

А самі взялися за роботу. Кроти під землею водяні жили шукали. Ведмідь корчі корчував, каміння вивертав. Дикі свині рови рилом рили. Куріпки землю розгрібали. Ластівка перша земляний комок у дзьоб взяла, віднесла його на пригорок і висипала. А за нею й усі інші птахи землю в дзьобах носили з майбутніх річкових русел. Довгі роки працювали вони, поки по всій землі річки й озера викопали, землю з них по крихті на пригорки винесли. Зате настала й для них добра життя: де хочеш, живи, де хочеш, діток рости, вода скрізь є. І так звикли вони до тих місць, де разом працювали, що й оселитися стали найчастіше біля води, а гуси, качки, чайки, а зі звірів — бобер, видра й багато інших і зовсім на воді жити залишилися. Каня теж біля води оселилася. Тільки якби й хотіла вона напитися води з річки чи криниці — не може: застрягає вода в дзьобі у неї. Лише тоді й може вона напитися, коли крапля роси їй просто в горло скотиться чи дощові краплі прямо в рот потраплять.

Якщо навіть посуха трапиться, птахи й звірі не журяться: пересихають дрібні струмки — великі річки й озера залишаться. А кані тоді горе гірке, і починає вона літати й канькати:

— Пити, пити, пити...

І канькає, поки дощ не піде.

Ось чому, коли кані літають і пити просять, люди знають, що скоро дощ буде.

↑ Догори

Каня

Інші казки