Лисиця-хитриця
Жили дід і баба. Нічого у них у господарстві не було, лише одна курочка Хохлатка.Жили вони, жили та й дожилися до того, що й варити більше нічого. Ось дід і каже бабі:
— Бабо, а бабо, звари, будь ласка, Хохлатку, бо що ж?...
Замахала баба руками:
— Що ти, діду, видумав! Краще будемо голодні, а Хохлатку варити я не дам.
Почула те курочка, побігла на двір, знайшла там бобове зернятко і принесла його бабі.
Каже дід:
— Ось і добре! Звари, бабо, хоч цей бобочок.
Подивилася баба на бобок:
— Діду мій, діду, та яка ж з одного бобочка їжа? Я для нього й горщика не підберу. Краще давай посадимо його. А як виросте, спекемо цілий бобовий пиріг.
— А де ж ми його посадимо? — питає дід.
— У полі.
— У полі його ворона виклює.
— Ну, то на дворі.
— На дворі його курка вигребне.
— Давай посадимо його тоді під полатями, у хаті.
— Гаразд, — погодився дід і посадив бобове зернятко під полатями, у хаті.
Зійшов бобок і став рости. Ріс, ріс, упирався в полати.
— Що нам, бабо, робити? — питає дід.
— Треба полати розбирати. Розібрав дід полати, а боб росте та й росте — виріс аж до самого стелі.
— Що нам, бабо, робити? — знову питає дід.
— Треба стелю розбирати.
Розібрав дід стелю, а боб росте та й росте — виріс під саму стріху.
Дід і стріху розібрав. Виглянув бобок на світ і став рости ще веселіше. Виріс аж до самого неба.
Узяв тоді дід мішок, ліз по стеблі на небо, зібрав стиглі стручки і назад повернувся.
Зраділа баба: приніс дід цілий мішок бобових стручків.
— Ну, тепер-то ми вже пирога наїмося! Почистила баба стручки, висушила боби на печі, змолола і замесила в дежі на пиріг тісто.
А тісто піднімається та й піднімається — лізе воно з дежі. Поклала його баба на лопату, виліпила пиріг, прикрасила різними візерунками, щоб був гарніший, і в піч.
А пиріг росте та й росте — з печі на шесток лізе. Відкрила баба заслонку, а він — стриб у хату, з хати за поріг і втік. Кинулися дід із бабою доганяти пиріг. Та де там!.. Так і не догнали.
Прикотився пиріг у ліс. А тут назустріч йому руда лисиця. Схопила вона пиріг, виїла м'якуш, у середину шишок наклала і побігла з пирогом до пастушків.
Знайшла в полі пастушків і каже:
— Пастушки, пастушки, дайте мені бичка-третячка, я вам за це пиріг дам.
Бачать пастушки — гарний пиріг у лисиці: жовтенька скоринка так і блищить, так і хочеться його спробувати. Подумали і віддали бичка-третячка.
— Тільки дивіться, не їжте пиріг, поки я не заїду за гору, — каже лисиця.
Сіла вона верхом на бичка і поїхала. І тільки сховалася за горою, пастушки й кажуть:
— Сядемо на пісочку, з'їмо по шматочку! Розломили пиріг, а в ньому одні тільки шишки ялинові... Обдурила їх лисиця-хитриця!
Їде лисиця на бичку, бачить — стоїть на дорозі порожня повозка, а недалеко чоловік оре. Підкралася вона тихенько до повозки, запрягла в неї бичка-третячка, сіла на м'якій соломі і їде собі далі, батогом бичка підганяє.
Приїхала в ліс. Іде їй назустріч вовк. Набігався, стомився, ледве ноги волочить.
— Куди, кумо, їдеш? — питає.
— За тридев'ять земель, у тридесяте царство.
— Навіщо?
— Там, кажуть, стільки курей, що й коршуни їх не клюють...
— А барани в тому царстві водяться? — облизнувся вовк.
— Та там їх хоть пруд пруді!
— О лисичко-сестричко, візьми й мене з собою: підвези хоч мій хвіст.
— Що ж один хвіст везти? Сідай цілий. Сів вовк. Їдуть далі. Зустрічають ведмедя.
— Куди, кумови, їдете?
— За тридев'ять земель, у тридесяте царство...
— Навіщо?
— Там, кажуть, і коршуни курей не клюють, — відповідає лисиця.
— Та там, кажуть, і баранів хоть пруд пруді, — піддакує вовк.
— А меду там багато?
— Та там, кажуть, медові ріки пливуть! Зрадів ведмідь:
— Так візьміть і мене з собою. Хоч одну лапу підвезіть.
— Що ж одну лапу везти? Сідай цілий. Усілися втрьох, їдуть далі. Раптом зламалася оглобля.
Каже лисиця ведмедю:
— Іди, куме, принеси оглоблю. Пішов ведмідь у ліс, знайшов вивернену ялину і приніс до повозки. Побачила лисиця, закричала:
— Ах ти, ведмедище, ах ти, дурнику, хіба це дерево для оглоблі! — І до вовка: — Іди, куме, принеси-но оглоблю тоншу.
Пішов вовк і приніс кривий ялиновий сук. Лисиця і на нього накричала, плюнула і пішла сама за оглоблею. А тим часом ведмідь із вовком з'їли бичка-третячка, шкуру соломою набили, на ноги поставили і пішли собі, посміхаючись.
Повернулася лисиця, глядь — ні вовка, ні ведмедя, тільки бичок стоїть. Прилаштувала вона оглоблю, сіла в повозку, махнула на бичка батогом, а той — брик! — і впав.
Подивилася лисиця на бичка і про все здогадалася.
— Почекайте ж ви в мене! — погрозила вона вовку і ведмедю і пішла своєю дорогою.
Довго вона йшла, а в дорозі вже осінь її застала. Зустрічає вовка, того, що бичка з'їв:
— Здоров, куме! Як поживаєш?
— Погано, — каже вовк. — Мабуть, застудився під дощем, так увесь і тремчу. Зуб на зуб не попадає.
— Значить, треба новий кожух пошити, — радить лисиця.
— Ти правду, кумо, кажеш, — погодився вовк.
Побіг на вигін, схопив вівцю і приніс у ліс.
— Вистачить на кожух? — питає в лисиці.
— Мало, — каже лисиця. Приніс вовк ще одну вівцю.
— А тепер вистачить?
— Ні, треба ще одну. Приніс вовк і третю.
— Ну, а тепер, — каже лисиця, — треба кравеця шукати.
— Де ж мені його шукати, кумушко?
— Я знаю гарного кравеця. Підемо до нього. Привела лисиця вовка на луг. А там, у кущах, на прив'язі пасся жеребець.
— Ось він, кравець. Засміявся вовк:
— Та який же це кравець? Ні, кумушко, як хочеш, а розуму в тебе мало. Образилася лисиця:
— Ти про мій розум не дуже язиком торочи! Була я розумною і буду, а ти як був дурнем, так дурнем і залишишся.
Тут уже вовк образився, навіть розлютився:
— Ще подивимося, хто з нас розумніший!
— Не хвались наперед, — каже лисиця, — ось побачиш, як з тебе зараз шкуру здеруть.
— Хто здере? — клацнув зубами вовк.
— Господар цього коня.
— Не може бути! — не вірить вовк.
— Ось побачиш. На чому жеребець прив'язаний? — питає лисиця.
— На мотузці. Засміялася лисиця:
— Ось і видно, що ти дурень!
— Чому? — підскочив вовк.
— Жеребець до кола прив'язаний.
— Не може бути! — заклав очі вовк.
— Ходімо, покажу.
Підвела лисиця його до кілка, до якого був прив'язаний кінець мотузки, зняла мотузку, зробила петлю і закинула вовку на шию. Не встиг вовк і очуматися, як опинився в петлі.
Тут підбігла лисиця до жеребця, замахала хвостом. Жеребець злякався і як кинувся бігти додому, тільки підкови заблищали.
Ось так і притягнув він у петлі вовка до свого господаря. Ну, а там з нього і шкуру зняли.
Повернулася лисиця в ліс, закопала вівці в мох про запас, лише мізки на обід залишила. Сіла під ялиною і їсть.
Іде ведмідь, той, що бичка з'їв.
— Що це ти, кумушко, жуєш? — питає.
— Мізки. Ти сліпий, чи що?
— А де ж ти їх дістала?
— З голови. І ти можеш дістати, якщо хочеш.
— Як?
— Дуже просто: розігнався та вдарився головою об дуб, ось мізки і вискочать.
— Дякую, кумо, за добру пораду. Так я й зроблю. А то їсти давно хочеться.
Знайшов він найтовстіший дуб, розігнався з усієї сили та як грюкнувся об нього лобом!
Тут йому і кінець.
А лисиця-хитриця наїлася і пішла запивати водою зі струмка. Побачили її пастушки.
— А-а, стара обманщиця! — закричали вони в один голос і пустили на лисицю собак.
Інші казки
