Про попа Кирила і його робітника Гаврила
Попові Кирилу ніяк не щастило з робітниками. Скільки б він їх не наймав, жоден не проживав більше місяця. Хто в тому винен? Поп скаржиться, що робітники, мовляв, винні. А робітники — що поп: працювати змушує, а годувати не хоче.Так воно чи ні, але ось одного разу поп Кирило знову поїхав шукати нового робітника. Від'їхав трохи від дому, дивиться — йде хлопець назустріч. З палицею в руці, з торбою за плечима.
Притримав поп коня.
— Куди йдеш, хлопче?
— Та куди очі дивляться.
— Чого так?
— Та може хто на роботу найме. Придивився поп до прохожого. «Чим не робітник? — думає. — Зростом, правда, не вийшов, зате дуж і плечистий».
— Так наймайся до мене, — каже поп.
— Чого ж не найнятися, наймусь.
— А яку платню хочеш?
— Та ніякої, — відповідає хлопець. — Якщо відслужу в тебе рік, дам раз по спині кулаком тобі і раз матушці. А якщо ні — ви дасте мені по разу кулаком по спині та з двору прогнаєте. Ось і вся платня.
Ну, попу такий робітник дуже сподобався. «Що ж, — подумав він про себе, — дамо ми йому з матушкою пару кулаків і через місяць-другий проженемо. А поки кращого робітника немає — нехай цей побуде».
— Гаразд, — каже поп. — Я згоден. А як тебе звати?
— Гаврило.
— Ну так сідай, Гаврило, на віз.
Сів хлопець на віз, і поїхав поп назад задоволений. Проїхали з півдороги — кінь заморився. Аж мокрий весь, у піні. Боки так ходуном і ходять, віддихатися не може.
— Що це з конем? — дивується поп. — Їдемо налегку, а він більше заморився, ніж із поклажею.
— Мабуть, батюшка, ти йому вівса жалієш, — посміхається хлопець.
Поп подумав: може, і правду Гаврило каже. А того й не знав він, що новий його робітник такий важкий.
Добралися якось додому. Поп дає робітникові сокиру в руки:
— Іди, — каже, — Гаврило, дрова рубати.
— Та нащо мені сокира, — відмовляється робітник, — я й без неї обійдуся.
Поп думає: «І дурний якийсь хлопець цього разу попався! Як це можна дрова без сокири рубати?»
А Гаврило підійшов до полінниці, взяв найбільшу колоду, розмахнувся і — бац об землю! Колода так на дрібні шматки і розлетілася. Стукнув іншою — і та розкололася на тріски.
Дивиться поп з вікна, радіє: відповідного робітника найняв! Вранці посилає поп Гаврила в поле. Запряг Гаврило коня в плуг і почав орати. Кінь так бігом і біжить і зовсім не втомлюється, адже орач сам плуг підштовхує.
Приніс поп обід опівдні.
— Годі тобі орати, — каже робітникові, — іди обідати!
Випряг Гаврило коня і ляс його долонею по крупу. Тут кінь і впав на всі чотири копита на землю.
Поп очі витріщив:
— Що це кінь упав?
— Та це він повалятися захотів, — відповідає робітник.
Пообідав Гаврило і каже попу:
— Нехай кінь трохи відпочине, ми самі оратимемо.
Узявся поп за плуг, Гаврило за діжло, і пішли орати. Поп підняв полу, ледве за робітником поспіває: таку він йому завдавав працю!
Орали, орали, поки й сонце зайшло.
Приїхали додому і спати лягли. От поп і хвалиться попаді:
— Ну і робітник же у нас! Такого пошукати — не знайдеш. Їсть що попало, а сила як у вола. Сьогодні як стукнув коня кулаком по крупу, так мій буланий і копита задрав.
Вислухала матушка і каже:
— Дурний ти, Кирило. І знайшов чому радіти! Якщо робітник кулаком коня звалив, то що ж з нами буде...
— І правда, — схопився поп за спину. — А я ж про угоду й забув. Що ж нам робити, матушка?
— Ось що ми зробимо, — радить попадя. — У нашій вівсюці ведмеді ходити полюбили. Так ти розбуди його та скажи: «Іди, Гаврило, корів із вівсюки виганяй. А якщо яку спіймаєш, то додому жени». Ну, ведмідь його там і розіб’є...
Поп так і зробив. Розбудив робітника і послав його в поле корів із вівсюки виганяти.
Узяв Гаврило батіг і мотузку і пішов. Бачить — у вівсюці ведмеді пасуться. Тут як закричить він на все поле:
— Е-гей, гей!..
Злякалися ведмеді і — хто куди. Один із переляку преть прямо на Гаврила. А Гаврило хап його за вуха, зв’язав мотузкою, перетягнув раз-другий батогом і потягнув на попівський двір. Ведмідь упирається, лапами землю риє, цілий рів вирив.
Притягнув його якось Гаврило на двір.
— Батюшка, а де корову поставити? — кричить. Поп із сну не зрозумів і відповідає:
— Та в корівник загони! Сказав і знову на весь дім захрапів. А Гаврило потягнув ведмедя в корівник. Тут ведмідь ще дужче розійшовся. Весь двір вирив, усі стовпи повалив. Леле загнав його Гаврило в корівник.
Пішла вранці матушка корів доїти, дивиться — одні тільки об’їдки від них валяються, а в куті ведмідь храпить. Попадя з переляку ледве жива додому прибігла.
— Пошли ти свого робітника вночі на млин! — кричить попу. — Нехай його там чорти задушать...
Покликав поп увечері робітника і каже:
— Завтра треба опару ставити, а борошна в нас у домі ні крихти. Поїдь, Гаврило, на млин.
Робити нема чого. Правду кажуть: найнявся, що продався. Запряг Гаврило коня, поклав на віз мішки з зерном і поїхав на млин.
А на тому млині чорти водилися, і ніхто з людей вночі там не молов.
Ось приїхав Гаврило опівночі, підійшов до дверей:
— Відчиняй, мельнику!
Чорти мовчать, думають, кого б це послати двері відчинити.
Тут Гаврило трісь ногою в двері, враз їх висадив. Побачили це чорти і розбіглися — хто в кущі, хто в болото...
— Ей, мельники! Куди це ви? — кричить Гаврило.
Схопив одного за комір:
— Стоїть! Мели!
Чорт і так і сяк — ніяк не може вирватися. Міцно тримає його Гаврило.
Почав він молоти замість мельника.
Навалив Гаврило повний віз мішків, а все борошно з лотка сиплеться.
— Ну, годі, — каже Гаврило мельникові, — а то кінь не довезе.
Навантажив він мішки з борошном на віз, і справді, не зрушить кінь такого воза. Що тут робити? Схопив Гаврило чорта за роги, поставив його в припряжку і — айда! Дома пустив чорта в хлів, а сам спати ліг.
Вранці бачить поп — у хліві чорт скаче. Злякався поп, замахав хрестом і бігом до попаді.
— Що робити, матушка? Нашого Гаврилу і чорти не забрали...
Матушка розвела руками.
— Що ж, — каже, — одне лишається зробити. Напиши йому папір та пошли до царя, щоб пенсію тобі за три роки виклопотав... А поки він буде в дорозі, ми зберемо своє добро та виїдемо в інше місце. Повернеться Гаврило назад, а нас і нема...
Поп так і зробив. Покликав Гаврила і каже:
— На тобі ось цей папір. Бери коня і віз та їдь до царя, виклопочи мені пенсію за три роки.
Узяв Гаврило старий віз, на якому сіно возили, запряг ведмедя, чорта в пристяжку і поїхав до царя. Їде, тільки грім гримить, тільки пил курить.
Приїжджає він до столиці і котить прямо на царський двір. Часові злякалися, доложили цареві:
«Так, мовляв, і так, ваша величність, якийсь незнайомий хлопець із невідомого царства на ведмеді та чорті до тебе приїхав».
Цар злякався, за трон сховався.
— А спитайте, — каже, — що він від мене хоче?
Повернулися часові, спитали. Гаврило дістав із-за пазухи папір і подає часовим. Ті знову до царя — із папером.
А ніякої пенсії цар попам не платив. Пенсію попи від архієрея отримували. Але щоб не мати справи з чортом, відрахував цар тисячу рублів і каже часовим:
— Віддайте їх поповому посланцю, та тільки нехай швидше назад їде.
Отримав Гаврило тисячу рублів, повернув віз і назад. Приїжджає додому. Бачить — на дворі два вози стоять, а на них усі попові пожитки. «Еге! — думає Гаврило. — Мабуть, господарі кудись перебираються. Кому ж я тоді служитиму?»
Сховав він у хліві ведмедя і чорта, а сам розпоров на одному возі мішок, висипав сухарі, заліз у нього і лежить.
Тим часом повернулися з кімнат господарі. Поп сів на один віз, попадя на інший — і поїхали.
А треба сказати, що попадя була пудів на десять вагою. Як сіла вона на мішку, де лежав Гаврило, так робітник і застогнав. Прислухалася попадя — щось під нею тріщить...
— Батюшка!.. — кричить вона попу. — На моєму возі вісь тріщить. Боюся, як би не зламалася.
Підійшов поп до возу, подивився — вісь ціла і колеса цілі.
— Це ти, матушка, на сухарі сіла, ось вони й тріщать.
— Та ні, Кирило, сухарі тверді, а я на м’якому мішку сиджу!
— Сухарі, тобі кажу, сухарі! — засперечався поп. — Я ж їх сам на цей віз клав.
Підвелася матушка, глянула в мішок, а там — їхній робітник Гаврило!.. У попа з попаді очі на лоб і повилазили.
— Так це ти тут, Гаврило? — каже поп.
— А де ж мені бути? — сміється Гаврило. — Де господар, там і робітник має бути.
Що тут робити попу? Сів він із матушкою на передній віз і — поїхали.
А робітник їде слідом за ними на іншому возі.
Поп їде та все спину чухає:
— Що нам робити, матушка? Як від Гаврила позбутися?
— Нічого, — каже попадя, — позбудемося! Ти тільки мене слухайся.
Настав вечір. А тут якраз гарні місця пішли — озеро з крутим берегом та кущі.
— Давай, — каже матушка попу, — тут переночуємо. Ми ляжемо з тобою поруч, а Гаврила покладемо осторонь, до води ближче. І тільки він засне, візьмемо та й кинемо його в озеро.
— Добре, — зрадів поп, — так і зробимо!
А робітник усе це чув: поп був глухуватий, і матушка йому на вухо голосно говорила.
Зупинилися подорожні на березі озера. Пообідали і лігли спати. Поп із попадію за дорогу втомилися і відразу заснули як убиті. А робітник пішов у кущі, розвів багаття, сидить собі та гріється.
Прокинулася вночі попадя і, не розібравши із сну, кинула батюшку в озеро. Поп плюхнувся, як мішок, і пішов на дно...
Вранці Гаврило приготував їсти і будить матушку:
— Пора, матушка, снідати. Протерла попадя очі, бачить — перед нею робітник Гаврило здоровий і живий!..
— Ти що... з того світу повернувся? — дивується попадя.
— Так і є, матушка, повернувся, — каже робітник.
— Ну, як там?
— Дуже добре,
— А де ж батюшка? — оглянулася попадя.
— Та він там, де й я був, — каже робітник.
— На тому світі?
— Ага. Йому там уже так сподобалося, що казав — іншу попадю собі знайде і сюди більше не повернеться.
— Як так іншу?! — скрикнула попадя. — А я-то з ким буду! Ні, старий чорт, я тобі всі пасма повириваю за такі слова! От тобі, іншу попадю захотів...
І як стояла, так і кинулася попадя в озеро попа Кирила на тому світі шукати.
А Гаврило запряг коней та й поїхав своєю дорогою.
Інші казки
