Золота яблунька
Жив дід з бабою. І були в них доньки — дідова донька й бабина донька. Дідову доньку звали Галя, а бабину — Юля.Баба доньку свою рідну любила та холіла, а дідову в чорному тілі тримала, все старалася її зі світу зігнати.
Пішов раз дід на ярмарок, купив бичка-третьячка. Привів додому й каже донькам:
— Будете пасти його по черзі — одна день, а друга день.
Погнала першого дня бичка на пасовище дідова донька. Зла мачуха дала їй веретено й мішок куделі.
— Дивись, — каже, — щоб за день всю кудель спряла, холсти наткала, полотно вибілила, а ввечері додому принесла. А не зробиш — не жити тобі на світі.
Вивела Галя бичка з хліва, погладила його по шиї й погнала на пасовище. Гоне, а сама гіркими сльозами заливається.
Бичок питає:
— Дівко-дівчино, руса косиця, чого плачеш?
— Та як же мені, бичку, не плакати? Загадала мені мачуха цей мішок куделі спрясти, холсти наткати, полотно вибілити й вечором додому принести... Хіба ж я за день з такою роботою впораюся?
— Не плач, — каже бичок, — жені мене на шовкову траву, на свіжу росицю, там ми щось да придумаємо.
Пригнала Галя бичка на шовкову траву, на свіжу росицю. Наївся бичок, напався, а потім і каже:
— А тепер поклади мені в праве вухо кудель і веретено. А сама діхни в ліве вухо й дивись, що буде.
Поклала Галя бичку в праве вухо кудель і веретено, діхнула в ліве вухо й дивиться. А там і кудель уже прядеться, і холсти тчуться, і полотно білиться, і в скаток згортається...
Коли все було зроблено, вийняла Галя готовий шматок полотна й весела погнала бичка додому.
Зла мачуха зустрічає її на дворі:
— Ну що, спряла кудель?
— Спряла, — каже Галя й показує готовий шматок полотна.
Мачуха так за голову й вхопилася: таку роботу зробила її пасербиця! А тут і сусідки прийшли, дивляться, яке тонке полотно виткала Галя. Усі хвалять її, не нахваляться.
Прийшла черга гнати бичка бабиній доньці Юлі.
Дала їй мати веретено й півмішка куделі.
— Спряди, — каже, — доню, цю кудель, та натки полотна ще кращого, ніж наткала твоя зведена сестра. Хочу, щоб тебе люди хвалили, а не її.
Узяла Юля товсту палицю й погнала бичка. Жене та все б’є його палицею. Почав бичок з боку на бік кидатися, а Юля за ним бігає, кляне його на чому світ стоїть. Бігала, бігала й веретено загубила.
Пригнала вона бичка якось на голу пустку, поклала кудель, а сама спати завалилася. Бичок розкидав кудель ногами й у багнюку втоптав.
Прокидається під вечір Юля, дивиться — кудель у багнюку втоптана... Схопила вона палицю й давай бичка бити. Побіг бичок додому, а вона за ним із криком.
Дома мати питає її:
— Ну як, доню, зробила роботу?
— Та ні, — каже.
— Чому?
— Бичок винен. Через нього я й веретено загубила, а потім ще й кудель мою в багнюку втоптав.
Розлютилася мачуха на бичка. Пішла до діда й каже:
— Заріж, діду, бичка!
— Ти що, здуріла, бабо? — здивувався дід. — Нащо нам його різати?
А баба як затопає ногами, як накинеться на діда з кулаками:
— Коли не заріжеш, то я тебе вижену разом із твоєю донькою!
Нічого не вдієш — згодився дід зарізати бичка.
Почула це Галя, побігла до бичка в хлів, обняла його за шию й залилася слізьми.
— Дівко-дівчино, руса косиця, чого ти плачеш? — питає бичок.
Розповіла йому Галя, що задумала зробити зла мачуха.
— Не плач, дівко, — каже бичок. — Краще послухай, що я тобі скажу. Як заріжуть мене, візьми мою печінку й знайдеш у ній золоте зернятко. Посади те зернятко в саду біля хати. Ось і все.
Галя так і зробила, як сказав їй бичок.
І виросла з зернятка яблунька із золотими яблуками.
Хто йде чи їде повз сад — усі любуються золотою яблунькою.
Їхав раз із війни молодий гарний гусар. Побачив яблуньку й зупинився.
Простягнув до неї руку, щоб зірвати золоте яблуко. А яблунька — дзинь, дзинь! — і піднялася вгору.
Опустив гусар руку — стала яблунька знову на своє місце.
Побачила це у вікно Галя й каже мачусі:
— Піду я зірву цьому гарному гусарові яблучко.
А мачуха як затопає на неї, як закричить:
— Я тобі голову відірву!
Схопила вона Галю й посадила її під корито, а в сад Юлю послала: нехай, думає, краще рідна донька зірве цьому гусарові яблуко, може, він у неї закохається.
Підійшла Юля до яблуньки, а та — дзинь, дзинь! — і піднялася вгору.
Розлютилася Юля на яблуньку, почала її лаяти поганими словами.
А тут якраз гуляв по двору півник. Стрибнув він на тин і закукурікав:
— Ку-ка-ре-ку-у! Дідова донька під коритом схована, а бабина хоче яблука її зірвати та заміж вийти за пана.
Почув це гусар, зліз з коня й пішов у хату. Знайшов там під коритом дідову доньку. Як глянув він на неї, так і очей не може відірвати — дуже вона йому сподобалася.
— Дівко-дівчино, — покликав її гусар, — зірви-но мені золоте яблуко на пам’ять із своєї яблуньки.
Підійшла Галя до яблуньки — і всі яблука впали їй до ніг.
Зібрала вона їх у подол, піднесла гусарові. Підхопив її гусар, посадив на коня поруч із собою й повіз до своїх рідних.
Зіграли вони вдома весілля й стали жити-поживати в мирі та злагоді. Народився у них син, такий гарний, що батько з матір’ю не налюбуються ним.
А тим часом зла мачуха не спить від заздрощів, що гусар не її доньку, а дідову заміж узяв. І все думає, як би її зі світу зігнати.
Одного разу каже вона своїй доньці:
— Сходи-но ти, доню, до сестри в гості. Поклич її з собою купатися та втопи...
Юля послухалася, пішла до сестри в гості. Підговорила її купатися. А на річці й каже їй:
— Сідай, сестрице, на місток, я тобі плечі помию.
Сіла Галя на місток, а Юля штовхнула її у воду й додому втекла.
Чекають дома Галю — немає. Маленький син плаче, ніхто втішити його не може. Узяла його нянька на руки, пішла вздовж річки, кличе:
— Галю, Галюсю, синок твій плаче, їсти хоче! Курки сплять, гуси сплять, один він не спить, матусі жде не діждеться...
І чує вона голос із води:
— Ой, важко мені вийти до сина: камінь ноги підбиває, вода очі заливає.
Почув синок матусин голос і ще дужче заплакав.
— Ой, йду, синку, ой, біжу, — відгукується мати. — Чути плач твій, синку, не можу.
Вийшла мати з води, нагодувала сина — він і заснув. А сама назад пішла.
Повернулася нянька додому, розповіла, що було біля річки.
На ранок узяв сам батько золоте яблуко й сина й пішов на річку. Підійшов до берега й кличе:
— Галю, Галюсю, твій синок плаче, їсти хоче. Курки сплять, гуси сплять, один він не засне, тебе жде не діждеться.
Почула мати голос і відповідає:
— Ой, йду, синку, ой, біжу; чути твій плач, синку, не можу.
Вийшла вона на берег, нагодувала сина — він і заснув.
Тоді чоловік вийняв із кишені золоте яблуко й подав дружині. І тільки надкусила вона золоте яблуко — вмиг очуняла.
Зрадів чоловік, привів її додому. І стали вони знову жити-поживати добре та щасливо.
А злу мачуху з її донькою більше до себе й на поріг не пускали.
Інші казки
