Оленка

Жили дід і баба. І була в них дочка Алєнка. Але ніхто з сусідів не кликав її на ім'я, а всі звали Кропивницею.

— Он, — кажуть, — Кропивниця повела Сивку пастися.
— Он Кропивниця з Лискою пішла за грибами. Тільки й чує Алєнка: Кропивниця та Кропивниця...

Прийшла вона раз додому з вулиці й скаржиться матері:
— Чого це, мамко, ніхто мене на ім'я не кличе?

Мати зітхнула й каже:
— Тому що ти, дочко, у нас одна: немає в тебе ні братів, ні сестер. Ростеш ти, як кропива під парканом.

— А де ж мої брати й сестри?
— Сестер у тебе, — каже мати, — нема, це правда, а от братів було троє.

— Де ж вони, мамко?
— Хто їх знає. Як тебе ще в колисці баюкали, поїхали вони з вогняними зміями — смоками — воювати, собі й людям щастя добувати. Ось з того часу й не повернулися...

— Мамко, так я піду шукати їх, не хочу, щоб мене Кропивницею називали!

І як її не відмовляли батько з матір'ю — нічого не змогли вдіяти.

Тоді мати й каже:
— Саму я тебе не відпущу: мала ти ще для такої дороги. Запрягай Сивку й їдь. Сивка наша стара, розумна — вона привезе тебе до братів. Та дивись, на ніч ніде не зупиняйся: їдь день і ніч, поки братів не знайдеш.

Запрягла Алєнка Сивку, взяла на дорогу хліба й поїхала.

Виїхала вона за село, бачить — біжить за возом їхня стара собака Лиска. Хотіла було Алєнка назад її прогнати, та передумала: нехай, мовляв, біжить — у дорозі веселіше буде.

Їхала вона, їхала — під'їжджає до роздоріжжя. Сивка зупинилася, назад поглядає. Алєнка питає в неї:

Заржи, заржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?

Підняла тут Сивка голову, заржала, на ліву дорогу вказала. Пустила її Алєнка лівою дорогою.

Їде вона чистими полями, їде темними борами. Приїхала в сутінках у гущавину лісову. Бачить — стоїть у пущі біля дороги хатка. Тільки Алєнка під'їхала до хатки, як вибігла звідти якась горбата, кістлява старуха з довгим носом. Зупинила вона Алєнку й каже їй:

— Куди ти, нерозумна, на ніч їдеш. Тебе тут вовки з'їдять! Залишайся в мене ночувати, а завтра, як розвидниться, і поїдеш.

Почула це Лиска й затявкала потихеньку:

Тяв, тяв!
Не веліла мати
Ночівлі ночувати!..
Тяв, тяв!
Не старуха це
Говорить з тобою, —
Відьма Барабаха
Замишляє зле...

Не послухалася Алєнка Лиску, залишилася ночувати в хатці.

Розпитала відьма Барабаха Алєнку, куди вона їде. Алєнка все їй розповіла. Відьма від радості так і підскочила: Алєнчині брати, думає вона, і є, мабуть, ті самі богатирі, що всю її рідню зі світу звели. Тепер-то вона з ними розправиться...

На ранок піднялася відьма, нарядилася, як на ярмарок, а всю Алєнчину одежу сховала й будить її:
— Уставай, поїдемо братів шукати! Устала Алєнка, дивиться — немає одежі...

— Як же я поїду? — каже Алєнка. Принесла їй відьма старі жебрацькі лахміття.
— На, — каже, — добра тобі буде й така одежа.

Одягнулася Алєнка, пішла запрягати Сивку. Взяла відьма ніж і товкач, сіла в повозку, як пані, а Алєнку замість кучера посадила.

Їдуть вони, а Лиска біжить збоку й тявкає:

Тяв, тяв!
Не веліла мати
Ночівлі ночувати!..
Тяв, тяв!
Відьма Барабаха
Панією сидить,
На тебе, Алєнко,
Як гадюка, дивить...

Почула це відьма Барабаха, схопила товкач і кинула в Лиску. Завищала Лиска — перебила їй відьма ногу.

Алєнка заплакала:
— Бідолашна, бідолашна Лиска, як же ти тепер бігатимеш!

— Мовчи, — погрозила їй відьма, — а то й з тобою так буде!

Їдуть вони далі, а Лиска не відстає, на трьох ногах скаче. Діїхали до нового роздоріжжя. Сивка зупинилася. Алєнка питає в неї:

Заржи, заржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?

Заржала Сивка, на праву дорогу вказала. Цілу ніч їхали вони темною пущею правою дорогою. Вранці-світом виїхали на луг, бачать — стоїть перед ними шовковий намет, а поруч три коні пасуться. Сивка весело заржала й повезла Алєнку з відьмою прямо до намету. Зраділа Алєнка:
— Тут, мабуть, мої брати живуть! Відьма злісно фыркнула:
— Краще мовчи. Тут живуть не твої брати, а мої!

Під'їхали до намету. Виходять звідти три стрункі хлопці-молодці — всі на одне обличчя, голос у голос, волосся у волосся.

Стрибнула відьма з воза й до них:
— Як, братики, поживаєте? А я весь світ об'їздила, змучилася, вас усіх шукала...

— То це ти наша молодша сестриця? — питають брати-богатирі.
— Так, так, — каже відьма, — ваша рідна сестра...

Кинулися брати до неї й давай її цілувати-милувати, на руках підкидати. Уже так раді-радісенькі, що й не розповісти.

— Дивись, — дивуються вони, — як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постарілася встигла... Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилася тільки одна відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.

Почула це відьма й тільки усміхнулася: побачимо ще, хто кого спалить!..

— А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? — питає старший брат.
— Це моя наймичка, — відповідає відьма Барабаха. — Вона в мене за кучера їздить і мою кобилку пасе.
— Добре, — кажуть брати, — вона й наших коней пастиме.

Повернулася відьма, крикнула суворим голосом Алєнці:
— Чого сидиш? Випрягай Сивку та веди її пастися!

Заплакала Алєнка, стала Сивку випрягати. А брати підхопили відьму Барабаху на руки, понесли в намет, стали поїти-частувати.

Їсть відьма Барабаха, п'є, а сама думає: "Як ляжуть вони спати, я всіх їх заріжу..."

А Алєнка сидить тим часом на лузі біля коней і співає, плачучи:

Сонечко, сонечко,
Сира земле,
Дрібна роса,
А що моя мамка робить?
Відповідають земля й сонце:
Холсти тче,
Холсти тче,
Золотим узором
Завиває,
Дочку Алєнку
З братами чекає...

Вийшов молодший брат з намету й заслухався.
— Знаєте, сестрице, знаєте, брати, то це пташка на лузі щебече, то це дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце бере.

— Це моя наймичка, — каже відьма Барабаха. — Вона на всі вигадки хитра, та тільки працювати лінива.

Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма й не пускала його.

Послухав він жалібну пісню Алєнки, а потім чує, як собака Лиска затявкала:

Тяв, тяв!
Відьма Барабаха
В наметі сидить,
На чужих на братів
Гадиною дивить,
Булки їсть, вино п'є,
Меду запиває,
Рідна ж сестриця
Сльози проливає.

Повернувся середній брат і каже старшому:
— Іди й ти послухай.

Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.

Послухав старший брат пісню Алєнчину, послухав і що собака Лиска про відьму Барабаху сказала, і про все здогадався.

Підбіг він тоді до Алєнки, схопив її на руки й приніс у намет.
— Ось хто, — каже він братам, — наша справжня сестра! А це — обманниця відьма Барабаха!

Розвели брати велике багаття й спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Алєнкою до старих своїх, до батька-матері.

↑ Догори

Оленка

Інші казки