Легкий хліб
Косив на луці косар. Втомився і сів під кущем відпочити. Дістав мішечок, розв’язав і почав хліб жувати.Виходить із лісу голодний вовк. Бачить — під кущем косар сидить і щось їсть. Вовк підійшов до нього й питає:
— Ти що їси, чоловіче?
— Хліб, — відповідає косар.
— А він смачний?
— Та ще який смачний!
— Дай мені спробувати.
— Що ж, спробуй.
Відламав косар шматок хліба й дав вовкові.
Сподобався вовкові хліб. Він і каже:
— Хотів би я кожного дня хліб їсти, але де мені його дістати? Підкажи, чоловіче!
— Гаразд, — каже косар, — навчу тебе, де й як хліб діставати.
І почав він вовка навчати:
— Перш за все треба землю зорати...
— Тоді й хліб буде?
— Ні, брате, постривай. Потім треба землю зборонувати...
— І можна їсти хліб? — замахав вовк хвостом.
— Що ти, зачекай. Спочатку треба жито посіяти...
— Тоді й хліб буде? — облизнувся вовк.
— Ні ще. Зачекай, поки жито зійде, холодну зиму перезимує, навесні виросте, потім заквітне, потім почне колоситися, потім дозріє...
— Ох, — зітхнув вовк, — довго ж, однак, треба чекати! Але вже тоді я наїмся хліба вдосталь!..
— Де там наїсися! — перебив його косар. — Рано ще. Спочатку треба дозріле жито зжати, потім у снопи зв’язати, снопи в копиці поставити. Вітер їх провіє, сонечко просушить, тоді везе на тік...
— І буду хліб їсти?
— Е, який нетерплячий! Треба спочатку снопи обмолотити, зерно в мішки зсипати, мішки на млин відвезти і борошно намолоти...
— І все?
— Ні, не все. Треба борошно в діжі замісити й чекати, поки тісто підійде. Тоді в гарячу піч посадити.
— І спічеться хліб?
— Так, спічеться хліб. Ось тоді ти й наїсися його, — закінчив косар навчання.
Задумався вовк, почухав лапою потилицю й каже:
— Ні! Ця робота занадто довга й важка. Краще порадь мені, чоловіче, як легше їжу добувати.
— Ну що ж, — каже косар, — раз не хочеш важкого хліба їсти, поїж легкого. Ступай на вигін, там кінь пасеться.
Прийшов вовк на вигін. Побачив коня.
— Коню, коню! Я тебе з’їм.
— Що ж, — каже кінь, — їж. Тільки спочатку зніми з моїх ніг підкови, щоб не поламати тобі зуби об них.
— І то правда, — погодився вовк. Нахилився він підкови знімати, а кінь як ударить його копитом у зуби... Перекувыркнувся вовк — і бігти.
Прибіг до річки. Бачить — на березі гуси пасуться. «А не з’їсти мені їх?» — думає. Потім каже:
— Гуси, гуси! Я вас з’їм.
— Що ж, — відповідають гуси, — їж. Але спочатку зроби нам перед смертю одну послугу.
— Яку?
— Заспівай нам, а ми послухаємо.
— Це можна. Співати я майстер.
Сів вовк на купку, задрав голову й давай вити. А гуси крильми хлоп, хлоп — піднялися й полетіли.
Зліз вовк з купки, подивився вслід гусям і пішов ні з чим.
Іде й лає себе останніми словами: «Ну й дурень же я! Навіщо погодився співати? Ну, тепер кого зустріну — з’їм!»
Тільки він так подумав, глядь — йде дорогою старий дід. Вовк підбіг до нього:
— Діду, діду, я тебе з’їм!
— І навіщо так поспішати? — каже дід. — Давай спочатку тютюну понюхаємо.
— А він смачний?
— Спробуй — дізнаєшся.
— Давай.
Дістав дід із кишені кисет із тютюном, сам понюхав і вовкові дав. Як нюхнув вовк із усієї сили, так увесь кисет тютюну й вдихнув. А потім як почав чхати на весь ліс... Нічого від сліз не бачить, усе чхає. Так чхав годину, поки весь тютюн не вичхав. Озирнувся, а діда вже й слід простыл.
Пішов вовк далі. Іде він, іде, бачить — на полі стадо овець пасеться, а пастух спить. Виділив вовк у стаді найкращого барана, схопив його й каже:
— Баранче, баранче, я тебе з’їм!
— Що ж, — каже баран, — така моя доля. Але щоб довго тобі не мучитися й не ламати зуби об мої старі кістки, стань краще он у тій ложбинці й розкрий рота, а я забіжу на горку, розженуся й сам улічу тобі в рот.
— Дякую за пораду, — каже вовк. — Так і зробимо.
Став він у ложбинці, розкрив рота й чекає. А баран забіг на горку, розігнався й трісь рогами вовка по голові. Так іскри з очей у сірого й посипалися, увесь світ перед ним закрутився!
Опам’ятався вовк, покрутив головою й розмірковує сам із собою:
— З’їв я його чи ні?
А тим часом косар закінчив роботу й іде додому. Почув він вовчі слова й каже:
— З’їсти не з’їв, але зате легкого хліба спробував.