Безцінний камінчик
Розповім вам казку про безцінний камінчик діда Павла. Дід Павло був пастух. Мав він у балканських горах кошару, і на ніч він заганяв у цю кошару десяток овець. Були в нього й хатина з черепичним дахом, і кошеня, і цуценя. Але не було в бідного гірця навіть ліхтарика, щоб освітлювати кімнатку, коли стемніє.Ішов якось дід Павло за своєю отарою по узлісся лісу і раптом чує писк — ні дати, ні взяти, хтось у дудку свистить, та так жалібно! Пішов дід Павло в ліс, оглянувся і бачить: горять дерева, тріщать суччя, а під одним обгорілим пеньком у вогні корчиться строката ящірка і кричить тоненьким голосочком. Побачила ящірка старого і почала його благати:
— Пастуше, брате мій, визволи мене з вогню!
— Я б тобі допоміг, — відповідає дід Павло, — та боюся влізти у вогонь — ноги обгорять.
— Тож простягни мені свій посох — я за нього вчеплюся, ти мене й витягнеш.
Дід Павло простягнув ящірці свій довгий пастуший посох, а вона обвилася навколо нього, як повитиця, і старий витягнув її з вогню. Оговталася вона трохи і каже:
— Тепер я хочу тебе віддячити. Іди за мною.
— Що ж ти мені даси? — питає дід Павло.
— Я дочка царя ящірок, — відповідає ящірка. — Батько мій, ящір, живе в глибокій темній печері. На голові у нього вінець, а в тому вінці дев'ять безцінних камінчиків, і світять вони, як дев'ять сонць. Один такий камінчик я подарую тобі.
І от побігла ящірка по траві до річки, а старий за нею поплівся. Ішли-ішли, дійшли до печери.
— Ти постой тут біля входу, а я піду за камінчиком, — каже ящірка.
Дід Павло сів на землю. Стало темнішати. Поки ящірка бігала за камінчиком, зовсім стемніло. І ось нарешті біжить вона назад з безцінним камінчиком у роті. Не встигла ящірка вискочити з печери, як уся поляна навколо засяяла. Пташки на ближніх деревах замахали крильцями, защебетали — подумали, світанок займається, сонце сходить.
— Візьми камінчик, — каже ящірка, — і йди додому. Прийдеш, стукни тричі камінчиком об землю і скажи: "Стань переді мною те-то й те-то!" Що побажаєш, те й отримаєш.
Узяв дід Павло яскравий камінчик, розглянув — а камінчик був не більший за лісовий горіх, — поклав його в торбу і заковилив додому. Ось гоне він свою отару, а цуценя і кошеня вже на порозі сидять, чекають. Старий загнав овець у кошару, а сам увійшов у хату і вийняв камінчик. І так засяяв його камінчик, що вся хата освітилася. Цуценя й кошеня навіть очі лапками закрили — побоялися, щоб не осліпнути.
Пообідав дід Павло і каже:
— Нащо мені просити в камінчика ще чогось? Та в мене й так усе є — і хата, і вівці, і бринза, а тепер от навіть і обідаю зі світлом!
Ліг дід Павло спати. Лежить-лежить, не спиться йому. І став він думати та роздумувати: "І що це я, право, не випробував камінчика? Треба в нього чогось попросити. Що б мені попросити? Що б попросити?.. Ага, попрошу білокам'яний палац".
Устав старий з ліжка, підійшов до полиці, а камінчик лежить собі на ній, сяє. Дід Павло взяв камінчик, стукнув ним тричі об землю і каже:
— Стань переді мною, білокам'яний палац!
Не встиг він це сказати, як хатина його зрушилася і кудись зникла, а на її місці з'явився дивний білокам'яний палац. Стіни в покоях були дзеркальні, посуда з чистого золота, а столи й стільці зі слонової кістки. Здивувався старий, пройшовся по кімнатах, все оглянув і ліг на м'яку пухову перину, а камінчик за пазуху сховав.
І що ви думаєте! Того самого вечора сусід пастуха, Іван, приходить до нього в гості і каже:
— Зайшов подивитися, чи живий ти, чи здоровий. Давай побалакаємо, а то мене сьогодні щось сон не бере... Ого, це що за диво? Очам не віриться! Хто тобі збудував такий палац?
— Камінчик збудував.
— Який камінчик? Ну-ка, покажи мені його.
Дід Павло сунув руку за пазуху, вийняв камінчик і подає сусідові. Розглянув Іван камінчик:
— Я ж це вийшло, що такий маленький камінчик збудував тобі цілий палац?
Дід Павло розповів, як усе було, а камінчик сховав за пазуху. Говорили-говорили сусіди, стали позіхати.
— Залишайся ночувати в моїх палатах, Іване, — запросив дід Павло сусіда.
— А куди мені лягти?
— Лягай поряд зі мною ось на цю перину.
Ліг Іван поряд із старим і став чекати, коли той засне. Як тільки дід Павло заснув, Іван сунув руку йому за пазуху, схопив камінчик, стукнув ним тричі об землю і каже:
— Станьте переді мною, чотири богатирі, підніміть палац і віднесіть його за Дунай.
Не встиг він вимовити ці слова, як з'явилися чотири богатирі, підняли палац і понесли. Іван пішов за ними з камінчиком, а дід Павло залишився. На ранок прокинувся, озирається — і що ж він бачить? Ні палацу, ні безцінного камінчика. Стоїть стара хатина з черепичним дахом, а в ній цуценя й кошеня. Заплакав старий гіркими сльозами. Вівцям стало його шкода, почали вони блеяти. Зажурився кошеня, і цуценя засмутилося. Ось кошеня і каже цуценяті:
— Давай підемо на той берег Дунаю за дідовим камінчиком.
— Давай, — каже цуценя.
Рушили в дорогу. Ішли-ішли — пройшли всю Дунайську рівнину, дійшли до широкої тихої річки Дунаю.
— Я вмію плавати, — каже цуценя, — а ти не вмієш. Сідай мені на спину, я тебе на той бік перевезу.
Сів кошеня на спину до товариша, і перепливли вони на той берег Дунаю. Пройшли ще трохи, дісталися до палацу. Зачекали в саду, поки не стемніло, і влізли у відчинене віконце. І ось бачать: спить Іван на пуховій перині, а камінчик сховав у роті, під язиком.
— Як нам витягти камінчик у нього з рота? — каже цуценя.
— Зараз скажу, — відповідає кошеня. — Я суну хвіст у перечницю і пощекочу у Івана в носі. Іван чхне — камінчик у нього з рота й випаде.
Як сказав кошеня, так і зробив. Сунув хвіст у перечницю, пощекотав у Івана в носі, Іван чхнув, і камінчик випав у нього з рота. Кошеня схопило камінчик і — навтьоки. А цуценя за ним. Бігли-бігли, дісталися до Дунаю. Кошеня сіло верхи на цуценя, і той поплив. Доплив до середини річки і каже:
— Ось дивний камінчик! Дай-но мені на нього подивитися!
— Зараз не можна, — каже кошеня, — ти його урониш у воду. Вийдемо на берег, тоді й дивись.
— Давай зараз, — загарчав цуценя, — а то я тебе зі спини скину. Впадеш у воду — потонеш.
Злякалося кошеня і каже:
— Тримай!
Цуценя простягнуло лапку за камінчиком, та не втримало його: камінчик у воду канув. Вилізли звірята на берег і заплакали.
Їхав повз рибалка з вудкою, став їх розпитувати:
— Чого ви плачете?
— Голодні ми, — відповів кошеня.
Рибалка закинув вудку у воду, витягнув велику рибину і кинув її цуценяті з кошеням.
— Нате, — каже, — не плачте більше!
Кошеня й цуценя віднесли рибу в верболіз і взялися закушувати. І як ви думаєте, що вони знайшли в її череві? Знайшли камінчик. А справа була так: риба стояла у воді, роззявивши рот. Камінчик упав у воду, вона його й проковтнула.
Ото зраділи звірята! Пустилися бігти через Дунайську рівнину, перебігли її, дісталися до кошари діда Павла. Бачать, старий лежить на землі й плаче. Звірята підкотили камінчик до самої голови господаря. І раптом світ камінчика впав у очі старому. Схопив дід Павло камінчик, стукнув ним тричі об землю і гукнув:
— Стань переді мною, Іване, та не просто так, а в мішку!
Не встиг він це сказати, як з'явився мішок, а в ньому Іван. Тут дід Павло взяв свій посох і давай бити по мішку. Надав злодію лупцю, розв'язав мішок, прогнав Івана геть. Потім поклав камінчик у торбу і каже:
— Не треба мені ніякого палацу, все одно Іван вкраде. Знаю я його звички!
І дід Павло пішов за своїми вівцями. З того часу він кожного вечора клав камінчик на полицю, і той освітлював хату. А коли старий помер, ящірка прибігла і забрала камінчик.